Доступність посилання

25 Листопад 2017, Київ 04:45
Із приходом донецької влади Україна знову опинилася на роздоріжжі. В її політичних еліт сьогодні вибір невеликий – знову «зависнути» між західним світом і Росією або ж зробити свій остаточний вибір на користь Європи.

І хоча важко запідозрити команду «януковичів» в українському патріотизмі, однак здоровий прагматизм її бізнес-крила поки що врівноважує ситуацію, не даючи можливості переважити політичним вагам на користь остаточного російського вибору. Адже українські олігархи зовсім не хочуть повторити сумну долю свого російського колеги, колишнього голови колишньої російської нафтової компанії «ЮКОС» Михайла Ходорковського.

Нещодавній приїзд до Києва прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна, схоже, дещо прояснив Президентові Віктору Януковичу, що балансувати на гребені багатовекторності, як це вдалося свого часу Леонідові Кучмі, сьогодні просто не вдасться. А враховуючи, що донецькі розглядають свій контроль над Україною як вдалий і прибутковий бізнес-проект, навряд чи Віктор Янукович і його найближче оточення прагнуть входження України до складу Російської Федерації чи то на правах федерального регіону, чи то автономної республіки, навіть незважаючи на контрольованість нинішнього Президента московською православною церквою.

І хоча нинішній режим, зрозуміло, дуже мало переймається історичною долею української держави, але на те, щоб поставити під удар долю свого олігархічного оточення і добробут родинного кола, навряд чи «януковичі» готові піти.

Власне, чому так нервує і поспішає Путін? Очевидно, він не чекав на подібний відвертий спротив від Віктора Януковича. Адже не важко спрогнозувати, які саме передвиборчі обіцянки Янукович міг надавати Путінові взамін за підтримку Росії на президентських виборах 2010 року.

Час остаточно визначитися

Незважаючи на ерозію демократії в Україні, Європейський Союз останнім часом постійно посилає позитивні сигнали Україні. Однак, якби зверхники у ЄС нарешті самі визначились з тим, чи готові вони сприяти реальній євроінтеграції України, то, можливо, й Президент Віктор Янукович відкрито наважився б дистанціюватися від Москви, не чекаючи сам того моменту, коли в очах Путіна від незворотно отримає статус Лукашенка № 2, і тоді вже «путіністи» будуть боротися не лише з незалежністю України, а й із режимом Януковича.

Питання в тому, чи встигне Віктор Янукович стати до того часу дійсно українським Президентом і чи почне проводити політику відповідно до національних інтересів України?

Уже через рік його президентства стало зрозуміло, що Янукович не зовсім погоджується на те, щоб бути пасивним васалом Москви. Однак, маючи вже проблеми з президентом Білорусі Олександром Лукашенком, Володимир Путін не дасть Вікторові Януковичу фори в десятиліття для того, щоб визначити остаточний час «об’єднання» України з Росією.

2011 рік може стати переломним

Якщо Президентові України вдасться укласти з Європейським Союзом угоду про асоціацію, то цілком можна буде говорити, що об’єднана Європа почала сприймати Україну більш серйозно. Якщо гіпотетично повірити в те, що Янукович вже більше не представляє інтересів Москви, то цього все одно буде занадто мало.

Адже в такому разі він все одно представлятиме лише інтереси Донбасу і промисловців, а не всього українського народу. Тому необхідно говорити про те, щоб, дистанціювавшись у майбутньому від Росії, влада чітко показала своє розуміння загальнонаціональних українських інтересів.

Не виключено, що цьому сенсі 2011 рік може стати переломним у стосунках між Євросоюзом та Україною. Однак одних позитивних сигналів із боку ЄС замало. Через внутрішні розбіжності Європейський Союз так і не спромігся до цього часу визначитися з тим, що є для нього Україна, і цим фактично підштовхнув після 2010 року нове українське керівництво в бік Кремля.

Сьогодні ж Брюссель мав би чітко сказати Києву, чи він бачить Україну членом ЄС і майбутнім військовим союзником у НАТО, чи лише спеціальним економічним партнером, який має унікальні в світі чорноземи і потужну металургійну промисловість.

Однак найбільшим сигналом для України з боку ЄС мало б стати проведення реалістичної політики щодо України. Європа в часи Президента Віктора Ющенка не захотіла простягнути руку допомоги Україні, як це зробили стосовно неї самої Сполучені Штати після закінчення Другої світової війни.

Очевидно, що Україні потрібний був своєрідний «План Маршалла», і європейці просто самоусунулись від цього питання. Хоча б якою була сама Європа, якби після війни американці з егоїстичних причин залишили її сам-на-сам зі своїми тяжкими проблемами? І скільки б ще країн потрапили в такому разі під контроль комуністичного СРСР?

2011 рік є визначальним для України в тому сенсі, що Янукович і його оточення мусять визначитися з тим, на кого вони вирішили остаточно поставити. І продовження проведення щодо України європейцями старої політики невизначеності цілком здатне підштовхнути донецьких до остаточної орієнтації на Москву.

Поки що «януковичі», зі свого боку, грають у стару політичну гру кучмівських часів – двовекторність. Однак, переконавшись у тому, що просування на Захід до Євросоюзу Києву не світить, Віктор Янукович здатен буде розпочати торг із Кремлем за індульгенції для себе і своєї команди у випадку передачі ним України в руки Москви, що цілком може статися у другій половині 2012 року, після проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу.

Європейська національна ідея України

Зрозуміло, що Янукович прагне отримати гарантії, підкріплені не лише словами з боку Брюсселя, адже поки що в його команді переважують сили, котрі через специфіку свого бізнесу більше орієнтуються на ЄС. Проте це не означає, що без підкріплення обіцянок про перспективу євроінтеграції для України певними конкретними діями він наважиться нарешті зробити свій остаточний вибір.

У разі ж, якщо всі попередні сигнали з боку Євросоюзу виявляться фікцією, як і під час президентства Ющенка, об’єднаним європейцям варто чекати на появу на політичній мапі Європи ще однієї Білорусі, де диктаторський режим президента на кшталт Лукашенка не рахуватиметься ні з чим, і тоді вже на створення під політичні потреби Путіна подоби колишнього Радянського Союзу залишиться чекати недовго.

Фактично із перших днів приходу Путіна до влади Росія готує для України сценарії знищення української незалежності, першим етапом якого цілком може бути поділ українських територій. І саме тому негативний «сигнал» приїзду в Київ прем’єра Росії Путіна мав би дуже насторожити режим «донецьких».

Адже за умов, коли сьогодні ФСБ Росії почувається вільно в Україні, як ні в одній країні світу, подібна ситуація не мала б влаштовувати режим «януковичів». Бо в разі, якщо Володимир Путін вирішить остаточно, що Віктор Янукович його вже більше не влаштовує, то всі наявні промосковські сили в Україні будуть залучені проти чинного Президента.

Власне, вся історія майже двадцяти останніх років української незалежності – це важкий період балансування між демократією і тоталітаризмом. І в цей час Європа по суті перебувала в ролі пасивного спостерігача, проводячи політику невтручання в намагання Росії збити Україну з вибраного демократичного і європейського шляху.

У 2010 році Москві руками своїх ставлеників таки вдалося збити Україну з демократичного шляху. Однак у силу інтересів українських олігархів до ринків об’єднаної Європи українське керівництво не відкидає можливості просування до Європи.

При цьому ситуація, котра виникла, є дійсно унікальною за своєю парадоксальністю. «Януковичі» відкидають необхідність членства України в НАТО (а це той шлях, яким усі країни так званого колишнього соціалістичного табору пройшли в ЄС), але водночас весь час декларують свою прихильність до європейського вибору. Половинчатість цієї позиції є очевидною, але вона весь час видається за усвідомлений вибір українського суспільства і пропагується як єдиний шлях до об’єднаної Європи.

Очевидно, що після поразки демократії в Україні в 2010 році стара концепція сусідства, котру європейці нав’язали свого часу Україні, вже не спрацьовує. Але, на жаль, нової Євросоюз поки що не має чи не хоче мати.

Не є секретом, що більшість країн колишнього радянського блоку були прийняті в ЄС і НАТО авансом і спочатку не повністю дотягували до їхніх основних критеріїв. До України ж висувалися хоча й справедливі, але не зовсім реальні після десятиліть радянської окупації вимоги, які вона за об’єктивних обставин ніяк не була готова виконати. Тепер до цього цілком можна додати і закиди щодо згортання демократії в Україні.

Відсутність інтересу і зацікавленості в реальному просуванні України до ЄС тз боку великих провідних західних гравців і їхнє тяжіння до Москви раніше зробили свою негативну справу. Проте тепер Євросоюз мав би прийняти нову парадигму щодо свого бачення європейського майбутнього України.

Адже проект «Східного партнерства», з яким так носилися в об’єднаній Європі, фактично закінчився після полишення Віктором Ющенком президентської посади. Нині ж маємо говорити про нові часи, нові умови і нові виклики для України.

Очевидно, що позитивних сигналів Україні в вигляді слів підбадьорювання сьогодні вже явно замало. Україні потрібний від Європи своєрідний «План Маршалла», який би не тільки витягнув її з економічної депресії, а й вивів із-під агресивного неоколоніального московського впливу. Зі свого боку, Україна цілком могла б повернення в об’єднану Європу розглядати як свою національну ідею, котра об’єднала б її й усунула інспіровану ззовні роз’єднаність.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG