Доступність посилання

20 Вересень 2017, Київ 23:49

Луганськ – Закручування гайок у соціальній сфері режимом Януковича (яке влада видає чомусь за реформи) для пересічних українців триває вже понад рік. Цілком зрозуміло, що громадяни всіх без винятку цивілізованих країн уже давно звільнилися б від такого неподобства шляхом акцій загальнонаціональної непокори. Не певен, що терпіли б таку наругу над суспільством із боку влади навіть у Росії та Білорусі, де середні стандарти життя, між тим, все ж помітно вищі, ніж в Україні. І тільки українці все це терпляче зносять – в очікуванні, що десь там у Києві чи Львові хтось інший вийде на майдани і вирішить врешті-решт усі негаразди, які йдуть від влади. Виникає закономірне питання: у чому ж криється таємниця такої нашої феноменальної терплячості?

Зрозуміло, що відповідь на нього слід шукати в ментальних особливостях наших співгромадян. І легше за все тут було б згадати українське прислів’я: «Моя хата скраю – нічого не знаю».

Але ж таким популярним у нас воно стало в історичному вимірі не так давно. Більше того, прислів’я це, як відомо, з часом зазнало свого повного змістовного переродження. Бо ще на початку минулого сторіччя воно було семантично протилежним наведеному вище: «Моя хата скраю – першим ворога стрічаю».

Що ж такого особливого сталося з українцями за цей час, що перетворило їх із лицарів духу на ментальних рабів, із терплячості яких уже кепкує весь світ? Але значно краще було б для України, коли б той світ знав історичні витоки тієї терплячості. Тоді б він, напевно, і ставився до нас більш адекватно.

Витоки терплячості українців

Голодомор 1933 року привчив українців виживати поодинці. Всі колективні акції протесту наших селян тоді жорстоко придушувалися комуністичною владою. Хліб, відібраний перед тим до останньої зернини у наших дідів-прадідів, часто-густо зберігався за кілька кілометрів від пограбованих червоними українських сіл – на складах у колгоспах та на залізничних станціях, у закритих перед тим церквах та монастирях. Але всюди той хліб був під посиленою військовою охороною з кулеметами.

Не дивно, що були непоодинокі випадки, коли голодні селяни, збираючись своїми сільськими громадами, йшли до тих зерносховищ за своїм хлібом та правдою. Комуністи нищили їх усіх до останнього.

Звичайно, такі трагедії відбувалися далеко не в кожному селі, але для того, щоб селяни усвідомили всю приреченість таких акцій колективної непокори, достатньо було їх декілька на всю радянську Україну, і їх досвід засвоювався всіма, бо влада була всюди та ж сама – більшовицька.

Ледь не божевільні від голоду люди таким чином усвідомлювали, що шляхом колективної непокори владі їм не вижити, тому вони змушені були шукати інші, власні шляхи порятунку від найлютішої серед усіх смертей – голодної. Не дивно, що зазвичай це були антигромадські та аморальні вчинки.

Одні селяни йшли до місцевого осередку влади та виторговували в неї життя своєї родини за рахунок життя своїх кумів чи сватів, знаючи, де ті заховали збіжжя, яким не поспішали до того ж ділитися з тими юдами.

Другі нишпорили по сусідських подвір’ях та хатах, викрадаючи там малих дітей на їжу. Коли це їм не вдавалося, то бралися вже за власних.

Треті, кинувши сім’ю, прокрадалися вночі звірячими стежками до кордону України або до найближчого міста, де тільки й можна було тоді сховатися від голодної смерті.

Інші виживали своїми сім’ями тільки завдяки тому, що в них якимсь дивом уціліла корова-рятувальниця, яку в Голодомор селяни тримали виключно у своїх хатах, пильнуючи за нею так само, як і за своїми дітьми.

Таким чином, цей комуністичний геноцид докорінно знищив в українців почуття не тільки національної, але й громадської солідарності. Після Голодомору навчені його страшним досвідом селяни своїх дітей та внуків привчали вже не виживати, а й жити поодинці, бо влада залишилась та ж сама – людожерська.

Такий спосіб життя став типовим для всього українського суспільства. Це підтверджують такі історичні обставини. До 1930-х років селяни в УРСР становили три чверті її населення. При цьому етнічні українці складали понад 90% тих селян. Саме їхні нащадки сьогодні, завдяки індустріалізації, становлять більшість уже і міського населення України, яке вже в кілька разів перевищує сільське.

Ніхто не вийде на вулицю, окрім бізнесменів

Те, що сучасні українці вирішують соціальні проблеми виключно поодинці, вельми наочно демонструє наступний приклад. Улітку минулого року ДАІ почала реєструвати скутери з об’ємом двигуна менше за 50 кубічних сантиметрів. При цьому вартість цієї процедури для їхніх власників складала в середньому половину (!) вартості самих скутерів.

Оскільки на цьому різновиді транспорту їздять найбідніші учасники автодорожнього руху в Україні, зареєструвати свої скутери вони у своїй абсолютній більшості не можуть, за всього свого бажання. У цій ситуації в будь-якій цивілізованій демократичній країні скутеристи заблокували б на кілька днів усі осередки держслужби, аналогічної нашому ДАІ, і вартість реєстрації їхніх «коників», напевно, вже стала б адекватною через ті самі кілька днів.

Зовсім не так вирішується ця проблема в постгеноцидній Україні. Жодних акцій протесту тут не спостерігаємо, незважаючи на їхнє вперте пророкування відомого московського політолога українського походження Андрія Окари на його блозі в «Українській правді». Більше того, коли я запропонував провести таку акцію одному з лідерів луганського клубу байкерів, той дав мені зрозуміти, що це не привід для псування гарних стосунків їхньої організації з даішниками.

Далі було ще цікавіше. Мою пропозицію щодо акції протесту не підтримав уже жоден (!) із дюжини володарів тих скутерів, які не могли оплатити їхню реєстрацію. Приблизно половина з них завчасно продала свої «дирчики», інші гадають, що зможуть уникнути зустрічі з даішниками, їздячи завулками та байраками. Був і такий скутерист, який гордо заявив, що в нього є добре знайомий посадовець у ДАІ, який узагалі дозволяє йому їздити без реєстрації.

Усе це призвело до того, що за півроку від початку реєстрації її пройшло лише 10 відсотків українських володарів малих скутерів. Схоже, що всю маразматичність ситуації розуміє й керівництво ДАІ, яке вже тричі переносило останній термін реєстрації скутерів на півроку.

Звісно, що скутери мають лише одиниці в загальносуспільному вимірі. Але їхня реакція на утиски влади, погодьтеся, навряд чи буде відрізнятися від реакції майбутніх жертв житлової та пенсійної реформ, які вже торкнуться всіх.

Скидається на те, що в уряді Азарова це усвідомлюють. Інакше навряд чи б той уряд діяв настільки відверто цинічно стосовно принципів соціальної справедливості при проведенні своїх так званих реформ.

Звісно, серед причин такої рабської терплячості українців є й привнесена ззовні сакралізація усілякої реальної влади в нашому постгеноцидному суспільстві на євразійський кшталт, на що також свого часу й розраховували кремлівські ідеологи Голодомору.

Зважаючи на все це, український Майдан 2004 року виглядає на перший погляд нонсенсом. Але це тільки на перший погляд. Бо якщо відкинути всі пишномовні слова та міфи, то стає цілком зрозумілим, що фінансово Майдан тримався на ресурсах вітчизняного середнього бізнесу (а зовсім не на внесках громадянського суспільства), володарі якого знов-таки завдяки саме своєму соціальному статусові звільнилися від ментального рабства постгеноцидного суспільства.

Феномен Ющенка

Тепер розглянемо в цьому ж ракурсі феномен Віктора Ющенка. Він народився й виріс у сільській родині на Сумщині, де й був вихований батьками, які особисто пройшли ту жахливу школу виживання під час Голодомору. При цьому я не хочу сказати нічого поганого про батьків Віктора Андрійовича, хіба що про тих організаторів штучного голоду в Україні, які створили для них та всіх інших українських селян ті жахливі нелюдські умови виживання в першому півріччі 1933 року.

Тож нема нічого дивного в тому, що їхній молодший син не був помічений ані серед дисидентів 70-х, ані серед активістів виборювання нашої незалежності наприкінці 1980-х – на початку 90-х років, ані серед протестувальників проти прем’єрства Вітольда Фокіна, ані серед активістів акції «Україна без Кучми». Більше того, якщо пам’ятаєте, Ющенко без вагань підписав заяву Президента Кучми, де остання акція трактувалася як фашистська.

Тобто можна стверджувати, що Віктор Ющенко жив саме за принципом «Моя хата з краю – нічого не знаю», піднімаючись при цьому на вищі щаблі своєї блискучої кар’єри. А головною умовою та стартовим майданчиком його успішності було членство в лавах злочинної КПУ-КПРС.

Навчаючись у Тернополі, він побачив, яким могутнім електоральним чинником є український націоналізм. Про те ж, що постгеноцидні українці з особливим пієтетом ставляться до всіх високопосадовців (у тому числі й колишніх), він знав ще, напевне, з дитинства. Саме тому Віктор Ющенко пішов у самостійне політичне плавання під вітрилами націоналізму тільки після втрати посади прем’єр-міністра. І звісно, не прогадав.

І на президентський посаді він залишався самим собою, думаючи в першу чергу про добробут своєї родини та родичів, а потім уже про державу. Іншими словами, родичам – матеріальні статки за високими світовими стандартами, а більшості своїх співгромадян – жалюгідні пострадянські стандарти життя та пам’ять про Батурин, Крути та Голодомор.

Тобто Віктор Андрійович нікого й ніщо не зраджував, він завжди залишався самим собою. І це конче потрібно розуміти всім громадянам України, якщо вони на чергових президентських виборах не хочуть обрати Ющенка-2.

Феномен Януковича

Із феноменом Віктора Януковича все дещо складніше. Цей феномен у плані тотальної підтримки цього політика в Донбасі – тема окремої розмови. Але тільки з тією підтримкою та трохи меншою в інших південно-східних областях Віктор Федорович навряд чи став би Президентом України, як і у 2004 році. Тимошенко програла вибори йому саме тому, що програла їх частково в центральній частині країни, яка до того була саме її електоральним плацдармом. Крім того, помітно виросли показники Януковича і в Західній Україні.

Пояснення цього виключно бездіяльністю Ющенка та його сварками з Тимошенко, погодьтеся, аж занадто просте для нації, яка кілька тижнів у мороз стояла на Майдані, і не в останню чергу для того, щоб не мати Януковича своїм Президентом.

Менталітет постгеноцидної української нації до проголошення Незалежності формувався на історичних міфах російської та радянської історіографії. Ця історіографія нав’язувала своїх міфічних героїв – ницих особистостей на кшталт Олександра Невського, Дмитра Донського, Климента Ворошилова та Павлика Морозова, які до того ж не мали ніякого стосунку до України.

Звісно, що, як і всяка облуда, ця також була приречена на швидке розвінчання та забуття серед більшої частини українського соціуму. На жаль, замість неї історіографія вже незалежної України не запропонувала своєї чіткої концепції нашої історії, а наші справжні національні герої внаслідок цього й досі не набули тієї належної суспільної ваги, яка необхідна для формування світогляду громадян незалежної держави.

Звичайно, що на такому ґрунті апріорі не могла зародитися ані національна ідея, ані національна ідеологія. Але, як відомо, святе місце порожнім не буває.

Замість національних цінностей в Україні запанували зовсім інші. Ідеологічний вакуум нашого суспільства породив те, що він і мав породити – поклоніння переважної більшості його членів «золотому теляті» з його простенькими й такими природними для людської натури цінностями.

Про те, що ця ідеологія особистого виживання та збагачення всіма можливими та неможливими засобами шкідливіша для суспільства навіть за таку одіозну ідеологію, ніж комуністична, дуже промовисто свідчить таке спостереження. Всі українські журналісти, які загинули або готові загинути сьогодні в ім’я правди, були виховані ще в радянській школі.

Те, що серед їхніх молодих колег немає жодного (!), хто був би готовий стати на цей небезпечний шлях непокори владі та великим грошам, і є доказом їхнього виховання в ідеологічному вакуумі. І це варто було б знати тим політикам, які бачать вирішення всіх українських проблем лише у зміні поколінь.

Але людина все ж таки не тварина. Вона не дуже комфортно почувається, живучи тільки інстинктами та бажаннями, і тому перебуває в очікуванні того, хто скаже їй, у чому ж сенс її життя.

І це очікування значно полегшує працю корисливим політтехнологам. Тому зовсім не випадково «дві України» по обидва береги Дніпра з’явилися в нас не за часів СРСР і навіть не в перші роки незалежності, а лише під час президентських виборів 2004 року.

Але свої дивіденди мають в ідеологічному вакуумі не тільки політтехнологи. Як зауважив на шпальтах «Дзеркала тижня» доктор філософії Олександр Кендюхов, домінування в нашому суспільстві нижчих цінностей над вищими веде до духовного та інтелектуального виродження суспільства, нехтування такими цінностями, як свобода слова, совісті, до суто формальної віри в Бога, що призводить врешті-решт до імітаційної форми демократії, економічної деградації, загибелі в зародку економічного патріотизму. Хіба не спостерігаємо всього цього ми сьогодні в Україні?

Єдиною беззаперечною цінністю в нашому суспільстві залишаються гроші. Гроші, здобуті в будь-який спосіб.

Вони, на переконання вченого, є в нас мірилом інтелекту, правосуддя, благородства, поваги та істини. А такі цінності унеможливлюють становлення громадянського суспільства на основі навіть політичної нації, не говорячи вже про націю титульну, яка потерпає від свого постгеноцидного синдрому.

Ось чому, коли Янукович, на тлі безпорадності помаранчевої влади, пообіцяв цьому суспільству невідкладну реалізацію його мрії (покращення життя вже сьогодні), суспільство споживання підтримало його у своїй більшості.

Але тут виникає ще одне майже риторичне запитання. Скільки цей режим зможе бути при владі в Україні, враховуючи постгеноцидний стан та бездуховність суспільства, міцну владну вертикаль та вельми специфічні передвиборчі технології партії влади?

Олександр Крамаренко – публіцист, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG