Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 06:51

Київ – Людина, кажуть, може витримати все і ще трішки. Це називають здатністю терпіти, терплячістю. Голуби злітають над майданами, де майбутні диктатори, деспоти або просто осяяні сліпою блискавою слави кретини вкотре клянуться в любові до тих, хто готовий терпіти все, і ще трішки. І терплять. У чому полягає цей феномен терплячості? Де шукати причин феноменального явища, коли терпіти несила, але й змінити щось, щоб не терпіти – теж несила?

Українське суспільство давно має славу «терплячого вола». Протести в країні недорозвинутої незалежності – річ більше теоретична. Про це думається з огляду на проголошення акцій гніву. Політологи та інші піар-технологи, заангажовані (чи випадково ні) окремими політичними силами, пропонують різні прогнози – від сумнівів у розгортанні протестів до переконаності в тому, що протести стануть безстроковими, а відтак – успішними.

Соціологи конкретизують у цифрах готовність до протестів, найвищу сьогодні на Заході країни. Зокрема, на це вказують дослідження соціологічної групи «Рейтинг»: «40% опитаних громадян готові особисто відстоювати свої права та інтереси шляхом участі в акціях протесту, 52% – не готові, ще 8% – не змогли відповісти на питання.

Найвища готовність до протестів на Заході (51%), Півночі (45%) та Центрі (43%) України. Значна частина людей готові вийти на акції протесту також і на Сході (36%), Донбасі (33%) та Півдні (29%). Серед виборців найвища готовність до протестів серед прихильників «Свободи» та «Батьківщини», а також «Громадянської позиції» та «Фронту змін». Найнижча – Партії регіонів».

Такі чи подібні цифри, оприлюднені десь в інших країнах, змусили б здригнутися не лише аналітиків. Але в Україні це справді «теоретичні» відсотки готовності громадян протестувати. Попри зростання кількості тих, хто звично обговорюють на форумах, як колись у себе на кухнях, реалії й перспективи рідної країни, обурюються дорожнечею життя і нестабільністю доходів, «несправедливістю», «корумпованістю» та «злочинністю» влади, навіть закликають до активного спротиву. Але вся активність цих теоретичних протестувальників вимикається разом із комп’ютером…

Натомість реальні люди реально бояться протестувати. Це засвідчують принаймні всі попередні «акції протестів», які відбулися в недавньому часі та їх наслідки. Звідки й чому такі сильні ці флюїди страху – які охоплюють заледве не все суспільство? Чому великий відсоток суспільства, користаючись віртуальним простором інтернету, сміливо критикує все і вся, від влади загалом до особисто найвищих її представників, продукує сотні тисяч коментарів на підтримку протестів і – чому войовничо й навіть агресивно налаштованих цих «протестувальників» не видно на жодній з акцій протестів, які час від часу все ж відбуваються?

«Стан середнього ступеню тяжкості»

Відповіді на питання про причини нездатності українського широкого загалу подолати непереборний страх перед участю в протестах існують. Їх слід шукати в загальному стані суспільства. А це «стан середнього ступеня важкості». Майже як у відомого шпиталізованого екс-міністра… Себто, близький до найгіршого.

Серед факторів, які зумовлюють панування всеохопного страху в суспільстві, слід пригадати генетичний страх перед відповідальністю за можливе вільнодумство, боротьбу, опір тощо. Генетичний страх має глибокі історичні корені, – був масовим, довгостроковим. Масовий терор розтягнувся на 40 літ – із кінця 1920-х до 60-х років. Війни, репресії, голод – напевно, в жодній із республік колишнього СРСР подібної концентрації генетичного страху не було. І став цей страх міною вповільненої дії для наступних поколінь.

Ще один фактор – зруйнований генотип нації. Знищений разом з усіма, здатними на протест. Цей фактор теж можна б назвати історичним страхом. Однак не він є найсуттєвішим. Бо найсуттєвішим фактором реінкарнації страху є розпадання соціальних структур суспільства. Відомо, що у віддалені радянські часи суспільство складалося з організованих у трудові колективи структур, це були часи індустріалізації. Тимчасом у західному світі відповідні структури були інші – релігійні, політичні, профспілкові, зрештою, суто територіальні, чого в СРСР не було. А те, що було – трудові колективи, – опинилося без опори, без скелета, коли радянська індустрія розвалилася разом із Союзом.

Не менш суттєвим фактором можна вважати й деградацію соціального капіталу, про що я раніше писала («Занепад соціального капіталу»). Моральна система радянських цінностей зникла, на її місце не прийшла ні християнська мораль, ні трудова протестантська етика справжнього капіталізму. Зруйновано фундамент довіри кожного до кожного і кожного до всіх, втрачена здатність до взаємодопомоги тощо. Є й додаткові проблеми, перша – травмованість «Майданом». Навіщо, мовляв, протестувати, ризикувати багато чим, до життя включно, якщо «на виході» – різновиди Ющенків? І друга – дискредитованість ядер кристалізації, організації суспільства. Таких, як профспілки – котрі десь, як у Франції – реальна сила. Те ж саме з політичними партіями, які теж дискредитовані та здійснюють свою політику на платформах, далеких від декларації переваг власних програм.

Потреба організуючих факторів

У результаті цього всього виходить, що навіть політично активна частина суспільства деморалізована й не знаходить форм для власної реалізації. І поки не буде організуючих факторів, нічого не зміниться. На відміну від Єгипту чи інших країн мусульманського світу, де такі організуючі фактори знайшлися, в Україні їх нині немає. Але це вже інша, особлива тема.

Щодо готовності українського суспільства змінити в своєму бутті щось або й усе, то в Україні дуже ймовірні протести на соціально-економічному підґрунті. І економічна політика влади наближує цей «солодкий» момент з кожним днем. Ось тільки, чи буде це соціально-економічний протест, чи бунт – питання відкрите. Якщо тиск на суспільство зашкалює в різних формах і цивілізованих клапанів для випускання пари нема (через суспільні та інші організації), тоді клапани зриває, і починається жива творчість мас із вилами наперевіс. Але це ще не завтра.

Заявлені «дні гніву» напевно закінчаться нічим. Тому, що це саме та форма організації, яка не зможе мобілізувати широкі маси. Чому не зможе? – бо всі вищезгадані фактори живлять неймовірну готовність терпіти все і ще трішки…

Надія Степула – письменниця, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG