Доступність посилання

22 Листопад 2017, Київ 08:36

Ада Роговцева: «Він – моє рідне. Він мій брат, моє дитя»


Іван Миколайчук як сучасний український кінорежисер – такою була тема розмови у прямому ефірі в програмі «Ваша Свобода». Про Миколайчука, якому сьогодні могло б виповнитися 70 років, його творчість і непросту долю говорили гості – Ада Роговцева, українська акторка театру та кіно, та Олег Вергеліс, журналіст, редактор відділу культури газети «Дзеркало тижня». Вів програму Олександр Лащенко.


Частина перша


Частина друга

– Саме сьогодні виповнилося б 70 років українському кіноактору, режисеру, сценаристові, композитору Іванові Миколайчуку.

«Тіні забутих предків», «Чорний птах з білою ознакою», «Вавилон ХХ», який саме він зняв, – це сучасне кіно? Близько 30 фільмів, до яких він мав причетність і як актор, і як композитор. «Камінний хрест», «Пропала грамота», «Анничка» і так далі.

Українське поетичне кіно, про яке вже багато сказано в 1960 роки, поки його не знищили у 1970 роки, – це минувшина, цікава, важлива і не більше того, а чи справді це сучасний кінематограф український?

Олег Вергеліс: Я думаю, що в тому, що Ви сказали, що «минувшина», немає негативу. Якщо історія гідна, то можна згадувати про неї з великим трепетом, з достоїнством. А українське поетичне кіно – це історія, це прекрасна минувшина, яке, можливо, певною мірою виникло як внутрішній інтелектуальний супротив у соцреалістичній програмній, ідеологічній продукції, тобто, шукало це джерело якусь шпарину, якусь дірку, під отим плінтусом знайти отвір, щоб вилитися, вибухнути.

І вони знайшли. Це люди, які шукали щось красиве у тому світі, в якому було так багато потворного. Їхня мета, обриси, тексти абсолютно невипадкові, до яких вони зверталися. У тому числі й Коцюбинський, «Тіні забутих предків» і сценарій подальший – вони такі наскрізь символічні, там так багато вічного, що я навіть не відносив би цю категорію до певних часових проміжків – минувшина, історія. Це якась така даність. От вона є.

На одному з українських телевізійних каналів, які демонструють ретро-кіно (такі ще лишилися, слава Богу, не всі ще забули їх) якось, може, півроку тому, йшов «Вавилон ХХ». Фільму вже 30 з лишнім років.

Фільм починається. Мені ж, вибачте, не 12 років – уже якийсь і цинізм є, і досвід, і певні рамки життя. І я дивлюся цей фільм зі свіжим, чистим, чесним сприйняттям. Мене в ньому не те що нічого не дратує (тому що знятий у той час, була така політика, треба були червоні, білі…). І тут я відчуваю, що не так просто ця йде композиція. Там немає у цьому фільмі відверто червоних, білих, наших, ваших.

Коли я згадую сцену Йордану (Горданя – є таке українське свято,19 січня), там ця ключова сцена Водохреща, а в ній він – автор цього фільму…

– І виконавець головної ролі.

Олег Вергеліс: Фабіана.

Він і постає як людина, яка не розрізняє чужих, ворогів, друзів, всі – свої, всі – рідня. Всі у цьому вихорі… Є такий твір Григорія Тютюнника «Вир». От вони у тому вирі і опинилися. Думаєш, дійсно, не всі ж примушували і не всі могли лягати під той час і під ті умовності ідеологічні, вони знаходили форму, яка навіть сьогодні сприймається щирою, чесною і вічною.

От Ви перегляньте цю картину, і Ви мене зрозумієте.

– Я залюбки. Я вже не знаю, скільки разів її дивився. І вона не застаріває.

Адо Миколаївно, Ви з Миколайчуком зіграли в одному-єдиному фільмі «Море» режисера Леоніда Осики.

Ада Роговцева: Але я «Вавилон ХХ» озвучувала. Я Любу Поліщук озвучувала. Там мій голос. Так що мені пощастило з Іваном якось дуже внутрішньо тісно-тісно пережити всі його творчі пошуки.

Які Ваші враження зараз, коли цієї людини вже немає чверть століття? Що Ви про нього згадуєте?
Він – моє рідне. Він мій брат, моє дитя, моя улюблена людина. Я Іваном пишалася, захоплювалася, поважала його і розуміла

Ада Роговцева: Він – моє рідне. Він мій брат, моє дитя, моя улюблена людина. Я Іваном пишалася, захоплювалася, поважала його і розуміла.

– Як з ним працювалося, як з колегою по знімальному майданчику, як з режисером?

Ада Роговцева: Він – серйозний художник. З серйозними художниками легко працюється.

Що ж згадаєш? Нічого не згадаєш. Згадуєш ту атмосферу якоїсь такої ніжності, любові і вимогливості, яка була і в мене, і в нього, і у всіх, тому що всі розуміли, що робиться високохудожній твір.

Олег Вергеліс: Адо Миколаївно, я Вас дуже люблю! Я Вас давно не чув!

Адо Миколаївно, скажіть, от чесно, він же дружив дуже з Костянтином Петровичем?

Ада Роговцева: Він був рідною людиною в нашій хаті.

Олег Вергеліс: Я навіть коли бував вперше у Вас вдома, я бачив не просто якісь його фотографії, не просто якісь книги про нього, це були ніби сімейні реліквії, пов’язані з його іменем.

Ада Роговцева: Так. З Іваном, з його постаттю, з його суттю, з його якоюсь такою романтикою, високою романтикою життя все пов’язано в нашій сім’ї, в моїх дітях і в наших характерах, і в наших долях.

Олег Вергеліс: А що він міг би зняти, і про що він мріяв у той час, коли він сидів у Вас за столом на кухні?

– Які були його ще плани?

Ада Роговцева: Хлопчики тоді ніколи не обговорювали своє таке потаємне і з жінками не базікали на ці теми.

– Адо Миколаївно, якою він взагалі був людиною?
Він був непростою людиною. Але настільки рідною відразу кожному, з ким спілкувався. Іван був вимогливий. У нього було чутливе вухо на всяку брехню. Він відразу відходив убік

Ада Роговцева: Він був непростою людиною. Але настільки рідною відразу кожному, з ким спілкувався, до кого звертався, чию увагу брав на себе або віддавав свою, що це не можна було поставити в якийсь рядочок. Іван був особливий. Він був надзвичайно вимогливий. У нього було таке чутливе вухо на всяку брехню, на всяку фальш. Він відразу відходив убік.

Олег Вергеліс: Адо Миколаївно, яку він любив у Вас на кухні затягувати пісню, коли ви збиралися?

Ада Роговцева: То хіба можна їх усі згадати?

– Бодай одну.

Ада Роговцева: Переспівали всі українські пісні, які тільки є на світі.

Адо Миколаївно, Ви кажете, що він змушений був страждати від цієї ситуації: цензурні перешкоди, інші моменти, хвороба тяжка в останні роки його життя. Який він у цей момент був? Як він це виносив?
Іван усі пости витримував. Постував, тихенько, не піднімаючи з цього ніякого галасу, з’їсть крихту якусь – і все. Так він і жив – тихенько собі. З Петровичем дружили, вони співали майже пошепки. А особливо український гімн, який тоді не можна було співати, тому що можна було сісти

Ада Роговцева: Мовчки. Мовчки, тихенько. Тихенько відходив. Я ж кажу, що якщо було щось таке не дуже потрібне людям, то він відходив убік і тихенько собі.

І він дуже постував часто. Завжди постував, Іван усі пости витримував. То так, як він постував, тихенько, не піднімаючи з цього ніякого галасу, з’їсть крихту якусь – і все. А не те, що: «Я постую, їм пісне!» Знаєш, люди піднімають: я це не їм, як ви можете це їсти? А тихенько-тихенько. Так він і жив – тихенько собі.

Щось своє робив, десь там закривався з Марічкою своєю або десь на студії зі своїми друзями тихенько щось там. Я не знаю, як вони з Петровичем дружили, але так само, мені здається, що це була така… Вони й випивали тихо. І співали дуже тихо, тихо-тихо, вони співали майже пошепки. А особливо український гімн, який тоді не можна було співати, тому що можна було сісти.

Олег Вергеліс: А він ніколи не говорив, можливо, при Вас, про своє бажання повернутися назад на драматичну сцену?

Ада Роговцева: Ні, ніколи.

Олег Вергеліс: Він же почав у Чернівецькому театрі у другому якомусь там, п’ятому складі.

Ада Роговцева: Не знаю. Я вже знаю Івана «Сон» – і пішло далі.

– А сучасний кінорежисер Іван Миколайчук? Адо Миколаївно, Ви й зараз досі активно знімаєтеся, тобто не просто осторонь стоїте...

Ада Роговцева: Надзвичайно, надзвичайно, надзвичайно! Надзвичайно він сучасний був і тоді, і був би зараз. Тому що він дуже вдивляється в дійсність особливим своїм поглядом таким, небайдужим і таким художнім. І він так якось глибоко все і відчуває, і продумує, що це не міг би бути якийсь такий погляд не сучасний.

– Адо Миколаївно, з іншого боку, Іван Миколайчук творив у той час, коли була жорстка цензура, обмеження, могли взагалі не затвердити навіть творчі наміри, сценарій…

Ада Роговцева: Те, що й робили з ним.

– Все ж таки дуже важко, але фільми виходили. Їх було не так багато, могло бути значно більше, але вони були.

А зараз у так званий «продюсерський кінематограф» міг би існувати такий кінорежисер? Звичайно, Іван Миколайчук неповторний, але такого рівня талант у сучасній Україні міг би знімати фільми, зніматися у цікавих ролях, а чи це в принципі було б неможливо?

Ада Роговцева: Не знаю. Не знаю, тому що вони були, начебто, і нескорені, а іноді підкорялися чомусь, щось таке собі міркували, щось таке собі думали, не ганьблячи ні честі своєї, ні імені. Але все-таки якось треба було жити в тім світі. І вони викручували, викручували, викручували щось своє, якусь таку ниточку, щоб зробити той же самий «Вавилон ХХ».

– А зараз? От є такий сучасний кінопродюсер (справа не у прізвищі), готовий дати гроші, щоб такий режисер талановитий – може, молодий є десь, десь навчається в Інституті Карпенка-Карого, я не знаю – був готовий знімати? Ну, немає у нього грошей, можливості в принципі немає.

Ада Роговцева: Так звідки ж я знаю?

– Ви ж спілкуєтеся з кінопродюсерами, Ви ж знімаєтеся активно.

Ада Роговцева: Я турбуюся. То й що? Турбуватися і робити справу – це ж різні речі. Я не знаю тут, як це зробити. Іноді зараз у Росії вискакує якесь кіно. Ні-ні – і вискочить. І Сокуров працює.

А у нас? Хто його знає, де вони беруть гроші? На які вони виходять такі масштабні стосунки? Хто їм допомагає? У нас – не знаю. Тисячу разів не знаю.

Чи є Іван Миколайчук сучасним українським кінорежисером?Чи вплинув він на Вашу творчість? Ці запитання ми адресували молодому українському кінорежисеру Марині Вроді, яка за 15-хвилинну стрічку «Крос» була відзначена головним призом на останньому Каннському кінофестивалі.
Це найсильніше, що було в нашій школі, у кінематографі, на який можна рівнятися

Марина Врода: Безумовно, впливає. Я думаю, що це найсильніше, що було в нашій школі, у кінематографі, на який можна рівнятися. Для мене це абсолютно самостійні речі.

У мене таке запитання: чи можемо ми назвати Достоєвського сучасним чи Тараса Григоровича Шевченка, чи Пушкіна – сучасним? Для мене це класика, це речі, які пережили і часи, але це речі, які потрібно випускати, потрібно показувати людям, тим, хто не знає, і хто не бачив, бо це дуже важливо, мені здається, – розвиватися.

І просто закордоном фільми знають, мені здається, навіть краще, ніж тут, у нас вдома.

Можливо, існування таких талановитих режисерів, як Іван Миколайчук, українського поетичного кіно при всіх жорсткостях цензури було можливе тільки у той час, а не в нинішній час так званого «продюсерського кінематографу»? Як Ви вважаєте?

Олег Вергеліс: Я подумав про цифру, яка визначила його сьогоднішній день народження, – 70 років.
70 років для режисера взагалі в рамках світового кінопроцесу – це може бути просто часом злету, часом тієї особливої мудрості, яка дає можливість йому на особливі якісь висловлювання, на особливі тези, послання до людей.

Ви згадайте, вже далеко за 70 років в Америці Клінту Іствуду, який отримує «Оскари» один за другим, і він не опустився до «тротуарного», до «жовтого» кіно. Він шукає сюжети, його цікавить людина, його цікавить екстрема.

– Але це Америка. А в Україні взагалі знімається кіно, крім серіалів?

Олег Вергеліс: Ми ж живемо у глобальному світі. Я не люблю цю тему дуже давно. Чи знімається? Ми всі знаємо, що не знімається. І що про це повторювати 301 раз?

– Іван Миколайчук, якби дожив до нашого часу, мав би змогу знімати взагалі?
Якби жив… Не писав би кляузи, не клянчив би гроші, він не звинувачував би на порожньому місці тих, хто, може, в чомусь і не винен, він навіть без роботи писав би «у стіл» свої сценарії. Така постать, як Миколайчук, була б цікавішою для Європи, де інтелектуальне кіно, художній пошук не зникли

Олег Вергеліс: Якби Господь так розпорядився його долею, і він би жив… Так теж дуже важко говорити.

Я переконаний у тому, що були б речі, яких би він не робив. Я не знаю, що він робив би, а я знаю точно, що він не робив би. Він би на відміну від деяких його «колег» із студії Довженка не писав би кляузи, не клянчив би гроші, він не звинувачував би на порожньому місці тих, хто, може, в чомусь і не винен, він навіть без роботи писав би «у стіл» свої сценарії. Він, очевидно, міг би навіть повернутися на драматичну сцену, де колись починав.

Але я думаю, що така постать, як Миколайчук, якщо ми говоримо «Росія», «наші продюсери», «жовте» кіно» – вона, можливо, була б цікавішою для Європи, де інтелектуальне кіно, художній пошук не зникли. І хай воно існує в якомусь обмеженому варіанті, це як предмет для еліти більш цікавий, але він існує. І нічого не зникає безслідно.

Нехай менше людей про це знатиме, нехай знатиме не мільйон, а всього-на-всього дві тисячі, але вони будуть носіями цього особливого знання, цих цінностей. Тому зараз Миколайчук і перейшов у таку нішу вибраних. Про нього, можливо, Ви запитаєте на Хрещатику, то не всі скажуть…

– Ми вчора цікавилися цим питанням. Один фільм згадують у кращому випадку.

Олег Вергеліс: Не всі скажуть. Але якщо хоча б один скаже, то вже добре – він комусь передасть. І нічого не зникає.

Людині взагалі природно втомлюватися від одноманітної обстановки, від одноманітного потоку інформації. І вона так чи інакше буде шукати: а що було інше, а що було справжнє? І коли ми зараз будемо плакатися: погано, кіно не таке – ну, не таке, погане, але в нас є знання про те, яким же воно могло б бути.

– На Ваш погляд, яким?

Олег Вергеліс: Я буду в ролі Ванги сидіти, Вам розповідати, яким могло б бути кіно?

– У загальних рисах бодай.

Олег Вергеліс: Якщо будуть талановиті люди, воно завжди буде цікавим і талановитим.

У нашій країні дивні речі. При тому, що декларується програма про підтримку молодих, про те, що виділяються певні кошти, поки що не відчувається те, на що.

Вже більше виділили.

Олег Вергеліс: Поки не відчуваю, не бачу, не знаю. Хто ці гроші освоїть і що в результаті зніме? Покоління, до якого належав Миколайчук, так звані сімдесятники, мені здається, трошечки у кризі перебувають, у кризі ідей, його покоління. І, очевидно, вони не можуть запропонувати того ґатунку, тієї якості сценарії…

– Їх уже й не залишилося майже нікого.

Олег Вергеліс: Але хтось є. Які були б цікаві не лише комісії, а хоча б фестивальній аудиторії.

А от Миколайчук сьогодні (давайте вже фантазувати) був би абсолютно унікальною фестивальною постаттю. Це великий комплімент.

Кіра Муратова. Що, вона збирає касові збори? Вони не збирає касові збори! Не треба нікого обдурювати. Але вона така річ у собі. Вона – саме фестивальне явище для того кола носіїв, знавців, ніби з секти певної, творчої, кінематографічної, які зберігають це знання, як якийсь ключ Соломона і так далі. І вони його потім передадуть.

– Роман Балаян теж зберігає ці знання. Але ж майже немає нових фільмів, на жаль.

Олег Вергеліс: Як немає? Ви неправду говорите. Він декілька років тому зняв фільм «Райські птахи». Це відносно недавно, якщо ми говоримо про відлік часу. Фільм непростий. Хтось його прийняв, а хтось не прийняв. Я думаю, що у Романа Гургеновича і зараз продовжується пошук сценарію. Але він – людина дуже якогось такого особливого настрою. Коли цей настрій збігається з сюжетом, з'являються бездоганні такі твори, як «Бірюк».

А серед молодих людей може з’явитися така постать, яка, так би мовити, візьме естафету українського поетичного кіно? Чи українське поетичне кіно, до якого належав Іван Миколайчук, – це вже минуле при всіх його достоїнствах?

Олег Вергеліс: По-перше, може бути все в нашому житті. От ви не знаєте, а ви йдете, щось упало на голову – може бути все. Так само і в нашому житті. Згадайте про цю ж пальмову гілку. Вона ж не перша.

– Так. Ігор Стрембіцький був.

Олег Вергеліс: Дивна доля. Він ніби десь пішов у себе, трошечки зник з цього кола. І, може, його не варто турбувати? Може, він живе якимсь внутрішнім життям і шукає сюжет?

І хто винен? Державна машина, яка не дає грошей, чи його внутрішній світ, який не може сформулювати: от що я хочу? Я не знаю відповіді. Це стара суперечка: от з’явиться, хто винен і так далі. І на камінцях іноді проростають дерева.

Всупереч усьому.

Олег Вергеліс: Так. Тому у мене немає прямо такого песимізму. І останні ці події і з Мариною, яка сама знайшла фінансування, яка дуже активно і дуже делікатно в той же час себе презентувала в Каннах. Дуже делікатно. Вона не піарила себе, там ходила – зверніть на мене! Не було такого! І за це поважаєш людину. Але помітили.

Оця її проста, стримана, жорстка, не дуже, може, і химерна історія про цей біг на одному місці, про крос, вона вразила очевидністю. Саме головне, коли тебе не дивують якимсь образом несподіваним, а коли ти дивуєшся очевидному – воно поруч, воно тут.

У цьому плані вона розумна, вона, мені здається, дуже комунікативна. Дай Боже, щоб вона знайшла фінансування на якусь свою роботу. Але без розмаху.

– Можливо, навіть повнометражну.

Олег Вергеліс: Ну, чому ні? Повнометражну, звичайно.

– А Сергій Лозниця торік – це про що свідчить?

Олег Вергеліс: Сергій зараз працює над білоруською тематикою. Це твори Василя Бикова. Називається твір «У тумані».

– Знаменита повість! Військові події, партизанський загін.

Олег Вергеліс: Для нього це абсолютно не байдужа тема: партизани, Білорусь.

– Один з кращих творів Василя Бикова вже з пізньої творчості.

Олег Вергеліс: Він з тих країв. І він працює у цьому. Він, мені здається, режисер трошечки космополітичного напряму. Не національного.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG