«Туди не заходьте – це кімната моєї покійної дружини», – застерігає господар. Запрошує до вітальні. Показує фотографії, зібрані за багато років газетні та журнальні вирізки. Скульпторові Валентину Селіберові – 91. Він пройшов Другу світову, був свідком Голодомору, а нині погодився поговорити про свого близького друга – письменника Віктора Некрасова.
Валентин Селібер розповідає:
– Одного разу мені подзвонили. Говорили не по-нашому. Один парижанин, дізнавшись, що я його родич, запросив мене у гості. Це була неабияка можливість для громадянина Радянського Союзу: за кордоном бували одиниці.
Так вийшло, що за три місяці мого «гостювання» у родича я майже не бував, – практично увесь час проводив зі своїм другом – Віктором Некрасовим. Я сидів у нього вдома, а коли хтось приходив, він казав мені: вийди, – бо це були люди, з якими «радянській людині» краще було не зустрічатися.
В один із таких візитів я і зробив малюнок, який пізніше ліг в основу того барельєфа, який нині можна побачити у Києві на будинку, де жив Некрасов із матір’ю: письменника зображено в профіль, із сигаретою в руці, що її він тримає «по-фронтовому»: вогником всередину – щоб ворогові із засідки не було видно.
Ми часто гуляли – як колись у Києві. Віктор показував мені свої улюблені куточки Парижа – я так і запам’ятав це місто: з ремарками і заувагами Віктора Платоновича.
Французька у нього була доволі кепська – я маю на увазі граматику, вимова ж бо здавалась бездоганною: дружина мого родича, почувши Некрасова, була впевнена, що він француз, – тож іноді про щось домовлятись доводилось мені.
«Бери машину – я тобі дещо покажу»
Із Некрасовим дуже легко було сходитися. Не відчувалося зовсім, що це людина іншого кола, так би мовити. Коли я прийшов до нього в Києві запропонувати співпрацю над одним проектом – до нього, сталінського лауреата, якого читав і шанував мало не увесь Союз, – він, хоч і бачив уперше в житті, зустрів мене так, ніби тільки й чекав, що до нього хтось прийде і запропонує робити разом пам’ятник. Так ми, власне, й познайомились. Хоча пам’ятника так і не вийшло тоді – Лев Толстой, звісно, без постаменту не лишився, але цим займався хтось інший.
Некрасов міг подзвонити мені зранку і сказати: бери машину – я тобі дещо покажу. І я їхав.
Одного разу ми були у будинку, де малим жив Булгаков.
До слова, «київський» період біографії письменника дуже цікавив Віктора Платоновича, тож це була така собі наукова експедиція.
Ми ввійшли досередини, говорили із господинею будинку. Вона дуже здивувалась, коли почула, чому саме ми приїхали. «А что, Миша был писатель?» – спитала. Дивно – але вона знала тільки Булгакова-лікаря.
У лещатах КДБ
Не завжди все було так безжурно.
Коли радянська влада побачила, що ветеран війни, письменник Некрасов не хоче співати під її дудку, а – що за невдячність! – сміє говорити, що він насправді думає, вона смикнула за повідця – а всі ми були «прив’язані»: Некрасова стали викликати на допити в КДБ.
Проводили обшуки в його помешканні – один із таких тривав три доби!
Його публічно засуджували колеги-спілчани. Зустрічатися з ним стало просто небезпечно. Всі, хто навіть просто випадково телефонував йому, бралися на замітку спецслужбами.
Виїзд за кордон став для Некрасова порятунком.
Хоча на кордоні його хотіли змусити здати усі медалі, якими він, ветеран, був відзначений. Потім якось вийшло так, що прикордонники пропустили його і так – мабуть, далося взнаки те, що книжка – одна з небагатьох, що правдиво описувала ту війну – дійсно справила свого часу великий резонанс по всій країні.
За кордоном Некрасов багато працював, уже навіть не так як письменник – швидше як правозахисник. Він поводився так само, як і в Радянському Союзі. Чи у Союзі – так само, як і «на волі»? Не знаю.
Просто він визнавав єдині рамки – власної совісті. І ніяка ідеологія не могла їх йому замінити.
Про Віктора Некрасова у радіопрограмі Радіо Свобода від 17 червня 2011 року:
