Так буває: починаєш готувати себе до трагічного й неминучого, та коли це стається, виявляється, що до цього зовсім не готовий. Так і зі звісткою про те, що відійшла Олена Боннер. (Ніяк не можу звикнути називати її повним ім’ям і завжди, думаю, буду звати її, як протягом багатьох років нашого знайомства і дружби, – Люся.)
Розбудив своїм подзенькуванням айфон. Мейли англійською і російською від наших спільних друзів: «Олена Георгіївна померла», «Люся. Царство Небесне..» Зателефонувала приятелька з Парижа, не може сказати ані слово. Розібрав лише: «Мені так зле… Вони всі відходять. Усі найближчі…» (Вона так не плакала, навіть коли померла її мама.) Потім іще й іще…
Звичайно, протягом усіх останніх місяців, коли Люся мучилася у шпиталях (іще одна з численних операцій на серці), ми розуміли – відхід близький. Восени минулого року вона зателефонувала й покликала: «Прилітай, час прощатися…» Але коли я прилетів, і ми на тиждень поселилися в затишному дачному будиночку на Кейп-Коді, де цілі дні просиджували на веранді, прощання ніби відступило на другий план.
Цілі дні ми згадували щось зі спільного минулого (виходило здебільшого смішно), улюблені вірші – Люся пам’ятала надзвичайно багато: Пушкіна і Багрицького, Пастернака і Цветаєву… Посміхнулася, коли я згадав із «Колискової Тріскового мису» (вірш Йосипа Бродського; «Трісковий мис» – дослівний переклад назви Кейп-Код – ред.):
Духота. Человек на веранде с обмотанным полотенцем
горлом. Ночной мотылек всем незавидным тельцем,
ударяясь в железную сетку, отскакивает, точно пуля,
посланная природой из невидимого куста
в самое себя, чтоб выбить одно из ста
в середине июля.
Сказала: «Це про нас, про мене…»
Іноді, коли вона мала сили, ми вивозили її до океану, вечеряли в сільському ресторанчику. Одного разу, чекаючи там, поки Таня піджене машину, вона сказала мені, дивлячись на селянсько-дачну ідилію: «Коли я помру, це все триватиме… Це заспокоює».
Але взагалі вона палко не хотіла помирати! Ми поверталися на веранду і далі сперечалися про сьогоднішні й завтрашні справи і проблеми, про Сахаровський фонд, про наших друзів-правозахисників… На моє: «Ось те і те треба вирішити негайно…» вона відмахувалася – у неї свої пріоритети, і здавалося, що попереду ще вічність… Так багато що й лишилося…
Щоб подолати незгоду, вона знову й знову поверталася то до розповідей про її батьків і дитинство, то до смішних епізодів спільного минулого. А я пригадував те, що знову нас звеселило: як у той короткий час, коли я, опинившись без житла, поселився в придбану Андрієм Дмитровичем для Люсиних дітей кооперативну квартиру, обходив сусідів із якимсь казенним папером, щоб вони підписалися, що згодні на продаж (?) цієї власності. Це був період чергового цькування Сахарова в радянській пресі. Багато хто дивився на мене з жахом і розписувався мовчки. Але один сказав фразу, яка дуже насмішила тоді Сахарова і Люсю: «Позвольте в Вашем лице пожать руку…»
І про те, як вони з АД відвідували мене в Боткінській лікарні, коли я потрапив під машину. (Люсі і ще кільком друзям я взагалі завдячую, що живий. Із її допомогою мені вдалося знайти в ФРН тітку, яка мене роздавила – великого, як сказав мені слідчий, «друга нашої країни і особисто нашого міністра Миколи Онисимовича Щолокова», яка продавала радянському МВС поліційні «Мерседеси», і домогтися, щоб прислали гостро необхідні медикаменти, яких не було тоді в СРСР.)
І ще, як уже після повернення з заслання в Горькому я зателефонував їм (уже з Мюнхена) до Москви і почув від неї: «Слухайте, ви тут, поки нас не було, забили своїм самвидавом і хроніками все під нашою тахтою. Куди це подіти? Андрійкові там надзвичайно незручно лежати…» (При цьому чутно було, як АД, підсміюючись, делікатно заперечував і казав, що терпимо…)
…Ми були друзями половину мого життя. І я не уявляю, як би воно (моє життя) склалося без цього.
Від’їжджаючи з Кейп-Коду, я сказав їй про це. І Люся несподівано відповіла цитатою зі згаданих мною віршів Бродського, які вона ще за кілька днів до того, здавалося, не могла пригадати:
Одиночество учит сути вещей, ибо суть их тоже одиночество.
Про її громадську роль сказано й написано вже багато. Тепер буде ще більше.
Свого часу КДБ і ЦК (судячи з доступних нині документів) штучно її (цю роль, та й саму Люсю) демонізували. Відгуки цього зберігаються в масовій свідомості й досі. Та й у сприйнятті нинішньої, інфільтрованої чекістським світоглядом влади, для якої вона була головною перешкодою, щоб «адаптувати під себе» образ Сахарова, теж.
Але для всіх, хто її знав, вона, за всіх суперечок і незгод із нею, назавжди залишиться голосом сумління країни, в якій вона заповіла себе поховати.
Земля тобі пухом, Люсю!
Ми не забудемо тебе…
Володимир Тольц – журналіст Радіо Свобода
Оригінал опублікований на сайті Російської служби Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Розбудив своїм подзенькуванням айфон. Мейли англійською і російською від наших спільних друзів: «Олена Георгіївна померла», «Люся. Царство Небесне..» Зателефонувала приятелька з Парижа, не може сказати ані слово. Розібрав лише: «Мені так зле… Вони всі відходять. Усі найближчі…» (Вона так не плакала, навіть коли померла її мама.) Потім іще й іще…
Звичайно, протягом усіх останніх місяців, коли Люся мучилася у шпиталях (іще одна з численних операцій на серці), ми розуміли – відхід близький. Восени минулого року вона зателефонувала й покликала: «Прилітай, час прощатися…» Але коли я прилетів, і ми на тиждень поселилися в затишному дачному будиночку на Кейп-Коді, де цілі дні просиджували на веранді, прощання ніби відступило на другий план.
Цілі дні ми згадували щось зі спільного минулого (виходило здебільшого смішно), улюблені вірші – Люся пам’ятала надзвичайно багато: Пушкіна і Багрицького, Пастернака і Цветаєву… Посміхнулася, коли я згадав із «Колискової Тріскового мису» (вірш Йосипа Бродського; «Трісковий мис» – дослівний переклад назви Кейп-Код – ред.):
Духота. Человек на веранде с обмотанным полотенцем
горлом. Ночной мотылек всем незавидным тельцем,
ударяясь в железную сетку, отскакивает, точно пуля,
посланная природой из невидимого куста
в самое себя, чтоб выбить одно из ста
в середине июля.
Сказала: «Це про нас, про мене…»
Іноді, коли вона мала сили, ми вивозили її до океану, вечеряли в сільському ресторанчику. Одного разу, чекаючи там, поки Таня піджене машину, вона сказала мені, дивлячись на селянсько-дачну ідилію: «Коли я помру, це все триватиме… Це заспокоює».
Але взагалі вона палко не хотіла помирати! Ми поверталися на веранду і далі сперечалися про сьогоднішні й завтрашні справи і проблеми, про Сахаровський фонд, про наших друзів-правозахисників… На моє: «Ось те і те треба вирішити негайно…» вона відмахувалася – у неї свої пріоритети, і здавалося, що попереду ще вічність… Так багато що й лишилося…
Щоб подолати незгоду, вона знову й знову поверталася то до розповідей про її батьків і дитинство, то до смішних епізодів спільного минулого. А я пригадував те, що знову нас звеселило: як у той короткий час, коли я, опинившись без житла, поселився в придбану Андрієм Дмитровичем для Люсиних дітей кооперативну квартиру, обходив сусідів із якимсь казенним папером, щоб вони підписалися, що згодні на продаж (?) цієї власності. Це був період чергового цькування Сахарова в радянській пресі. Багато хто дивився на мене з жахом і розписувався мовчки. Але один сказав фразу, яка дуже насмішила тоді Сахарова і Люсю: «Позвольте в Вашем лице пожать руку…»
І про те, як вони з АД відвідували мене в Боткінській лікарні, коли я потрапив під машину. (Люсі і ще кільком друзям я взагалі завдячую, що живий. Із її допомогою мені вдалося знайти в ФРН тітку, яка мене роздавила – великого, як сказав мені слідчий, «друга нашої країни і особисто нашого міністра Миколи Онисимовича Щолокова», яка продавала радянському МВС поліційні «Мерседеси», і домогтися, щоб прислали гостро необхідні медикаменти, яких не було тоді в СРСР.)
І ще, як уже після повернення з заслання в Горькому я зателефонував їм (уже з Мюнхена) до Москви і почув від неї: «Слухайте, ви тут, поки нас не було, забили своїм самвидавом і хроніками все під нашою тахтою. Куди це подіти? Андрійкові там надзвичайно незручно лежати…» (При цьому чутно було, як АД, підсміюючись, делікатно заперечував і казав, що терпимо…)
…Ми були друзями половину мого життя. І я не уявляю, як би воно (моє життя) склалося без цього.
Від’їжджаючи з Кейп-Коду, я сказав їй про це. І Люся несподівано відповіла цитатою зі згаданих мною віршів Бродського, які вона ще за кілька днів до того, здавалося, не могла пригадати:
Одиночество учит сути вещей, ибо суть их тоже одиночество.
Про її громадську роль сказано й написано вже багато. Тепер буде ще більше.
Свого часу КДБ і ЦК (судячи з доступних нині документів) штучно її (цю роль, та й саму Люсю) демонізували. Відгуки цього зберігаються в масовій свідомості й досі. Та й у сприйнятті нинішньої, інфільтрованої чекістським світоглядом влади, для якої вона була головною перешкодою, щоб «адаптувати під себе» образ Сахарова, теж.
Але для всіх, хто її знав, вона, за всіх суперечок і незгод із нею, назавжди залишиться голосом сумління країни, в якій вона заповіла себе поховати.
Земля тобі пухом, Люсю!
Ми не забудемо тебе…
Володимир Тольц – журналіст Радіо Свобода
Оригінал опублікований на сайті Російської служби Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
