Я – людина нерелігійна, тому, здавалося б, мене представники церкви повинні б мало хвилювати. Тим не менше, я замислився. Ну що сказати про впливи? Хочеш – не хочеш, але напрошуються аналогії з іншим церковним ієрархом – Кирилом. Ось тут про впливи можна говорити скільки хочеш. І голос командирський, і проповіді, наче армійські команди звучать. І оце наполегливе нав’язування якогось явно висмоктаного з пальця «руского міра». І пристрасті навколо нього киплять. Колоритна особа – нічого не скажеш. Впливає так, що аж страшно не послухатися його вказівок.
Звісно, й Івана Павла ІІ аж ніяк не назвеш на політичному полі наївним агнцем божим. Очевидно, що він був людиною тверезого розуму і розрахунку. Мабуть, він добре розумів причини свого запрошення до України. Президент Леонід Кучма перебував тоді на Заході ледь не в політичній ізоляції. На черговому натовському зібранні його навіть не хотіли садити поруч з президентом США і для цього відмовилися при розсадженні гостей від англійської абетки на користь французької. Тож Кучма був украй зацікавлений поліпшити свій імідж на Заході. Одним із таких «очищувальних» заходів мав стати візит Папи, якого було запрошено всупереч невдоволеним натякам Кремля. Але, зрештою, чому не скористатися обставинами і не заїхати до своєї пастви?
На відміну від декого, досвідчений у політиці чоловік Іван Павло ІІ аж ніяк не виглядав цинічним політиканом. Він і говорив тихим голосом, і сам на нагадував мачо в рясі – згорблена під вагою літ фігура невисокого худорлявого чоловіка. Ніяких тобі конфліктів навколо. На перший погляд, і згадати нічого.
Звісно, можна говорити про те, що кілька днів увага всіх світових засобів масової інформації була прикута до України і висвітлення відбувалося в позитивному ключі. Можна говорити про черговий крок України на Захід. Але найголовніше, либонь, це його вплив на наших співвітчизників.
Перестали боятися?
Адже, мабуть, всі пам’ятали, що саме він закликав поляків не боятися у час вирішального протистояння комунізмові. Здається, ну що може бути очевиднішим? Не треба боятися під час боротьби. Але для наших співвітчизників, яким голодомори і репресії вселили у підсвідомість вселенський жах, такий заклик і досі залишається актуальним. І хто його знає, коли ми побачили людину, котра і сама не боялася й інших закликала не боятися, то може частка страху вийшла з народу? А через кілька років народ взяв і організував помаранчеву революцію. Хай її провідники нас потім розчарували, але все одно це був момент істини – українці здатні відкинути страх і вийти на організований, мирний спротив.
Не пригадую, про що він говорив, до речі, українською мовою, але пам’ятаю, що проповіді його аж ніяк не були моралізаторськими вказівками. Він скоріше запрошував до спільних роздумів. М’яко, неголосно пропонував поміркувати над проблемами нашого буття і стосунків людини з Богом.
Можливо, і це мало вплив на наше суспільство. Адже наш народ досі не може відвикнути від наказів згори, що і як йому треба робити. А тоді нам дали волю мислення і, фактично, запропонували самим робити висновки.
Отож, багато можна міркувати про вплив Папи Івана Пала ІІ. І не прийти до однозначних висновків. Мабуть, в цьому і полягає мистецтво справжнього духовного пастиря – впливати тактовно, непомітно. А він таки вплинув на нас. Якби це було не так, то навряд чи ми сьогодні згадували б цю дату – десятиріччя його візиту.
Юрій Луканов – незалежний журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Звісно, й Івана Павла ІІ аж ніяк не назвеш на політичному полі наївним агнцем божим. Очевидно, що він був людиною тверезого розуму і розрахунку. Мабуть, він добре розумів причини свого запрошення до України. Президент Леонід Кучма перебував тоді на Заході ледь не в політичній ізоляції. На черговому натовському зібранні його навіть не хотіли садити поруч з президентом США і для цього відмовилися при розсадженні гостей від англійської абетки на користь французької. Тож Кучма був украй зацікавлений поліпшити свій імідж на Заході. Одним із таких «очищувальних» заходів мав стати візит Папи, якого було запрошено всупереч невдоволеним натякам Кремля. Але, зрештою, чому не скористатися обставинами і не заїхати до своєї пастви?
На відміну від декого, досвідчений у політиці чоловік Іван Павло ІІ аж ніяк не виглядав цинічним політиканом. Він і говорив тихим голосом, і сам на нагадував мачо в рясі – згорблена під вагою літ фігура невисокого худорлявого чоловіка. Ніяких тобі конфліктів навколо. На перший погляд, і згадати нічого.
Звісно, можна говорити про те, що кілька днів увага всіх світових засобів масової інформації була прикута до України і висвітлення відбувалося в позитивному ключі. Можна говорити про черговий крок України на Захід. Але найголовніше, либонь, це його вплив на наших співвітчизників.
Перестали боятися?
Адже, мабуть, всі пам’ятали, що саме він закликав поляків не боятися у час вирішального протистояння комунізмові. Здається, ну що може бути очевиднішим? Не треба боятися під час боротьби. Але для наших співвітчизників, яким голодомори і репресії вселили у підсвідомість вселенський жах, такий заклик і досі залишається актуальним. І хто його знає, коли ми побачили людину, котра і сама не боялася й інших закликала не боятися, то може частка страху вийшла з народу? А через кілька років народ взяв і організував помаранчеву революцію. Хай її провідники нас потім розчарували, але все одно це був момент істини – українці здатні відкинути страх і вийти на організований, мирний спротив.
Не пригадую, про що він говорив, до речі, українською мовою, але пам’ятаю, що проповіді його аж ніяк не були моралізаторськими вказівками. Він скоріше запрошував до спільних роздумів. М’яко, неголосно пропонував поміркувати над проблемами нашого буття і стосунків людини з Богом.
Можливо, і це мало вплив на наше суспільство. Адже наш народ досі не може відвикнути від наказів згори, що і як йому треба робити. А тоді нам дали волю мислення і, фактично, запропонували самим робити висновки.
Отож, багато можна міркувати про вплив Папи Івана Пала ІІ. І не прийти до однозначних висновків. Мабуть, в цьому і полягає мистецтво справжнього духовного пастиря – впливати тактовно, непомітно. А він таки вплинув на нас. Якби це було не так, то навряд чи ми сьогодні згадували б цю дату – десятиріччя його візиту.
Юрій Луканов – незалежний журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
