Біла Ворона крутила головою на гілці старої, напівсухої липи. Її вигляд за той час, що минув після останньої зустрічі з чорним Вороном, що сидів на вимазаної дьогтем Фіртці, дещо поблякнув, білизна її вицвіла і посіріла, стала якоюсь бруднішою. Та й Ворон на Фіртці також посірів і постарів. Вони стали нібито навіть у чомусь ближчими, аніж колись. Може, у незворотній жорстокості плину часу. Якби довго ворони не жили, все ж і їм приходить колись кінець. Хоча вони з погордою і зневагою дивляться на похапливу метушню людського мурашника і радіють з того, що живуть довше за «народжених повзати», хоча й користуються дохлятиною з тих же затурканих низів.
Біла Ворона ще раз, скрививши по-хитрому голову з якимось дивно закрученим чубчиком, подивилася згори на Ворона, що на Фіртці.
– Ти що, злякався?...– каркнула до нього.
Той почухав кігтем за шиєю і якось з нехіттю і бульканням у горлі прорік, дивлячись нібито повз Білу Ворону в похмуре небо:
– Та ні…Просто, вже остогидло літати по світу, тягатися по тих сходняках, розборках, судах…Зебехкали вже. А тут махати ще й за океан по твоїй дурній забаганці. Нам з тобою там все одно нічого не світить…
– Так ти ж сам мене примушуєш западлом займатися, хіба не ти котиш бочки на мене з тим Мокрим Хлющем чи ж із Товстим Здохляковичем, – прошипіла з липи Біла Ворона, немов стара змія.
– Ти сама хіхоньки-хахоньки затіяла з Непутящим та й шури-мури із Здохляком, хотіли мене парією, бомжем зробити… Та й чи треба було пір’я скубти з того дурня Хлюща. Ти що, негайно все під себе заграбастати захотіла? Люди ж самі кажуть, що жадоба фраєра задушила. Ось і маєш тепер, чухайся,- прохрипів із проявом неприхованої злості Ворон на Фіртці.
– Я то вичухаюся, та й тебе порядно обскубу, якщо ти за залишки своїх мізків не візьмешся. Або ж ми з тобою домовимося, або ж обом доведеться, не приведи дідько, у заокеанську, чи ще якусь, клітку сісти. Ти цього хочеш? – якось нібито примирливіше закаркала Біла Ворона.
– Чого ти хочеш? – запитально каркнув Ворон на Фіртці, піднявши голову у бік липи.
– Мусиш наказати цьому Здохляковичу перестати мене падаллю останньою закидати, мусиш! – голосно, що було чутно аж в околиці, заскрипіла, немов стара липа Біла Ворона до того, що сидів на заляпаній дьогтем Фіртці.
Ворон на Фіртці закрутив головою, настовбурчився, потім зім’як і повів потрісканим дзьобом довкола горизонту.
– Важко це зробити. Дуже далеко ти вже забралася, залетіла…Та й поступатися ти не хочеш і хоча б перестати так гучно, по-базарному, каркати на своїх же…Але за океан нам з тобою ризикувати не варто. Зовсім. Тут ти маєш рацію...
Раптом на сірому горизонті з’явилася якась чорнюща тінь, котра наближалася і ставала більш явною. Біла Ворона і Ворон на Фіртці з неприхованим острахом зирили у той бік. Вони впізнали свого далекого родича Ріхметку Антрацита. Вже сама блискуча чорнота його молодого ще і сильного воронячого тіла лякала їх. Але він летів саме до них… Людський мурашник внизу також чомусь почорнів, побільшав, його гомін став більш гучним і загрозливим. Що ж іще накаркають ці чорні довгожителі тим, що народжені повзати?
– Ось і маєш. Більше трьох не збиратися, як кажуть там унизу, – стиха прорипів Ворон на Фіртці і про всяк випадок важко знявся та перелетів на гілку липи.
Біла Ворона нехотячи посунулася далі, щоб гілка, не привиди нечистий, не тріснула…Вона подивилася на Ворона з Фіртки і на себе та подумала, що за океан їм обом вже не домахати та повернула голову у бік того, хто вже підлетів до них. Антрацит ще раз, нібито попереджуючи, махнув блискучими чорними крильми та опустився вище, також на липу. Хтось із недобре почорнілого людського мурашнику підняв голову до старого, крислатого дерева і люто скривив лице. Знову зловісні ворони над ними збираються докупи.
Біла Ворона ще раз, скрививши по-хитрому голову з якимось дивно закрученим чубчиком, подивилася згори на Ворона, що на Фіртці.
– Ти що, злякався?...– каркнула до нього.
Той почухав кігтем за шиєю і якось з нехіттю і бульканням у горлі прорік, дивлячись нібито повз Білу Ворону в похмуре небо:
– Та ні…Просто, вже остогидло літати по світу, тягатися по тих сходняках, розборках, судах…Зебехкали вже. А тут махати ще й за океан по твоїй дурній забаганці. Нам з тобою там все одно нічого не світить…
– Так ти ж сам мене примушуєш западлом займатися, хіба не ти котиш бочки на мене з тим Мокрим Хлющем чи ж із Товстим Здохляковичем, – прошипіла з липи Біла Ворона, немов стара змія.
– Ти сама хіхоньки-хахоньки затіяла з Непутящим та й шури-мури із Здохляком, хотіли мене парією, бомжем зробити… Та й чи треба було пір’я скубти з того дурня Хлюща. Ти що, негайно все під себе заграбастати захотіла? Люди ж самі кажуть, що жадоба фраєра задушила. Ось і маєш тепер, чухайся,- прохрипів із проявом неприхованої злості Ворон на Фіртці.
– Я то вичухаюся, та й тебе порядно обскубу, якщо ти за залишки своїх мізків не візьмешся. Або ж ми з тобою домовимося, або ж обом доведеться, не приведи дідько, у заокеанську, чи ще якусь, клітку сісти. Ти цього хочеш? – якось нібито примирливіше закаркала Біла Ворона.
– Чого ти хочеш? – запитально каркнув Ворон на Фіртці, піднявши голову у бік липи.
– Мусиш наказати цьому Здохляковичу перестати мене падаллю останньою закидати, мусиш! – голосно, що було чутно аж в околиці, заскрипіла, немов стара липа Біла Ворона до того, що сидів на заляпаній дьогтем Фіртці.
Ворон на Фіртці закрутив головою, настовбурчився, потім зім’як і повів потрісканим дзьобом довкола горизонту.
– Важко це зробити. Дуже далеко ти вже забралася, залетіла…Та й поступатися ти не хочеш і хоча б перестати так гучно, по-базарному, каркати на своїх же…Але за океан нам з тобою ризикувати не варто. Зовсім. Тут ти маєш рацію...
Раптом на сірому горизонті з’явилася якась чорнюща тінь, котра наближалася і ставала більш явною. Біла Ворона і Ворон на Фіртці з неприхованим острахом зирили у той бік. Вони впізнали свого далекого родича Ріхметку Антрацита. Вже сама блискуча чорнота його молодого ще і сильного воронячого тіла лякала їх. Але він летів саме до них… Людський мурашник внизу також чомусь почорнів, побільшав, його гомін став більш гучним і загрозливим. Що ж іще накаркають ці чорні довгожителі тим, що народжені повзати?
– Ось і маєш. Більше трьох не збиратися, як кажуть там унизу, – стиха прорипів Ворон на Фіртці і про всяк випадок важко знявся та перелетів на гілку липи.
Біла Ворона нехотячи посунулася далі, щоб гілка, не привиди нечистий, не тріснула…Вона подивилася на Ворона з Фіртки і на себе та подумала, що за океан їм обом вже не домахати та повернула голову у бік того, хто вже підлетів до них. Антрацит ще раз, нібито попереджуючи, махнув блискучими чорними крильми та опустився вище, також на липу. Хтось із недобре почорнілого людського мурашнику підняв голову до старого, крислатого дерева і люто скривив лице. Знову зловісні ворони над ними збираються докупи.
