Доступність посилання

20 Вересень 2017, Київ 14:59
Київ – Сенсаційна вістка поширилася інтернетом: за рік Партія регіонів утратила прихильність більше ніж половини своїх потенційних виборців. Цей факт наочно зафіксувало всеукраїнське опитування, проведене 10–20 червня 2011 року Київським міжнародним інститутом соціології.

Згідно із вислідами цього опитування, за регіоналів готові віддати свої голоси тільки 13,5% опитаних виборців, тоді як рівно рік тому, за даними того ж КМІСу, кількість охочих підтримати партію Віктора Януковича становила 38%.

Трохи менше, ніж удвічі, впав рейтинг іншої урядової сили – «Сильної України» Сергія Тигіпка: із 7,1% до 4,3%.

Зміни рейтингу Блоку Литвина перебувають на межі статистичної похибки – але все одно не у бік збільшення, а в бік зниження: з 1,2% до 1,0%.

Зросло, щоправда, число потенційних виборців Компартії України, яка також фігурує в числі владних партій: з 2,5% до 4%. Але це, зрозуміла річ, аж ніяк не компенсує загального падіння сукупної суспільної підтримки влади.

Воно відбулося достатньо стрімко – всього лише за рік – і дуже наочно (всі інші пропрезидентські та проурядові політичні сили спільно ледь витягують на 1% – як, до речі, і рік тому, тому їх можна не враховувати). Ну, а даним КМІСу довіряти можна – це один із найкращих соціологічних центрів країни.

До сказано слід додати, що близько 63% опитаних українців вважають, що справи в Україні йдуть у неправильному напрямі, 11,2% респондентів вважають, що справи йдуть у правильному напрямі, а 7% – що «не йдуть взагалі». Торік були впевнені в правильному курсі країни 38,2% опитаних.

І що впадає в очі: ця радикальна трансформація настроїв виборців значно більшою мірою обумовлена зміною настроїв у південно-східній частині країни (тобто традиційному оплоті Партії регіонів), ніж у північно-західній, де симпатії електорату схиляються на бік опозиції. Так, у південному та східному регіонах України частка позитивних оцінок скоротилася аж на 40% і 45% – до 12,4% і 15, 3% відповідно.

Тривожні цифри

Очевидно, деякі опозиційні політики вже ледь не святкують перемогу: влада не зуміла ані використати ресурс довіри для реальних реформ, ані задобрити масового виборця хоча б невеликими кроками назустріч людям. Бездарна та виклично-нахабна діяльність керманичів України, котрі дбають передусім про власні кишені, дістала належну оцінку, вважають ці політики. Отже, на наступних парламентських виборах провладні партії втратять свою більшість у Верховній Раді, а відтак порядкуватиме там нинішня опозиція.

Але немає нічого більш далекого від реальності, ніж подібні припущення.

По-перше, варто звернути увагу на показники головних опозиційних сил. Про зростання популярності серед виборців можна вести мову тільки щодо двох із них – «Фронту змін» Арсенія Яценюка (за рік – із 3,7% до 7,7%) та партії «УДАР» Віталія Кличка (з 1,6% до 3,1%).

Показники інших опозиційних сил залишилися практично стабільними (коливання на межі статистичної похибки): БЮТ-«Батьківщина» рік тому мала підтримку 11,2% виборців, нині – 10,9%; «Громадянська позиція» мала 1%, тепер за неї готові голосувати до 1,2% опитаних; ВО «Свобода» мала за собою 2,7% електорату, зараз – 2,5%. За інші опозиційні політичні сили різного ґатунку сукупно готові голосувати менше ніж 3% опитаних виборців.

Загалом, звичайно, наявна перевага десь так у 5% від загального числа виборців, але, враховуючи розпорошеність опозиціонерів та наявність прохідного бар’єру (нині – 3% від числа учасників голосування, у проекті змін виборчого законодавства – 4%), в кінцевому підсумку виходить майже порівну, з невеличкою перевагою опозиції.

Але ж невелика перевага нинішньої опозиції (а тоді – урядової коаліції) існувала у чинному парламенті і за результатами виборів 2007 року…

По-друге, ніколи ще в Україні не було такої кількості виборців, які не довіряють жодній політичній силі чи не прагнуть брати участь у голосуванні. Так, проголосували б «проти всіх» 17,1% опитаних, не збираються брати участь у виборах 14,8%, не змогли відповісти – 15,8%.

Сукупно це становить майже половину опитаних – 47,7%, і число громадян з подібними настроями за рік істотно зросло. А половинна чи більша неучасть у голосуванні, як відомо передусім із досвіду сучасної Росії (та й із сумнозвісного референдуму 2000 року в Україні), дає можливість владі майже безмежно маніпулювати з результатами виборів, нехтуючи реальним народним волевиявленням.

По-третє, запланована зміна виборчої системи із партійно-пропорційної на змішану де-факто унеможливлює перемогу демократичної опозиції. Згадаймо парламентські вибори 2002 року: попри те, що «Наша Україна» тоді набрала удвічі більше голосів, ніж пропрезидентський блок «За єдину Україну», уряд та керівництво Верховної Ради сформував останній. Яким чином? Дуже просто: із 100 «незалежних» депутатів, обраних у мажоритарних округах, 99 «раптом» опинилися серед пропрезидентських сил, а до них негайно додалися й перекинчики з числа «нашоукраїнців».

Навіщо віддавати владу?

Тим часом Партія регіонів, попри падіння рейтингів, будує плани розвитку України під своєю орудою на 10–15 років. Як же «регіонали» збираються утримувати владу, коли навіть у своїй вотчині вони вже непопулярні?

Якими благами можна потішити народ, коли зовнішній державний борг впевнено підходить до позначки у 50% ВВП, бюджетні витрати використовуються, м’яко кажучи, вкрай неефективно (досить порівняти вартість однотипних польських й українських стадіонів, побудованих до Євро-2012), інвестиційна привабливість країни невпинно падає (щойно за рейтингом журналу «Форбс» Україна опинилася у списку 10 найгірших економік світу, а за «Рейтингом прогресу» вона посіла передостаннє соте місце з показниками стрімкої деградації; на останньому місці – Болівія), а реальна інфляція перевищує офіційно оголошену урядом у кілька разів і сягає 40–45% на рік?

Демократичних способів утримати владу за таких обставин просто не існує. А от недемократичних – скільки завгодно.

Починаючи від банальних вже на пострадянському просторі подальшого зменшення обсягів свободи слова під час виборчої кампанії та маніпуляції бюлетенями для голосування – і закінчуючи також апробованими вже у сусідів силовими методами «наведення конституційного порядку» в країні.

За умов, коли опозиція не має за собою навіть третини виборців, а влада не шкодує коштів на зміцнення апарату державного насильства, такий сценарій може видатися вельми привабливим для певних персонажів на Банковій та на Грушевського – ну, пошумить Захід якийсь час, й угомониться, адже головне для європейців – щоб безперебійно транспортувався російський газ. А від серйозних санкцій прикриє Кремль, якому, звичайно, за це доведеться ще чимось поступитися, – але ж зате буде збережене на невизначений термін всевладдя нинішніх публічних і залаштункових господарів України.

Бо навіщо передавати комусь владу, чесно програвши вибори, якщо вона вже в тебе є, якщо ти користуєшся всіма її вигодами і за її допомогою можеш «намалювати» будь-який результат голосування або взагалі скасувати його?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG