Доступність посилання

21 Вересень 2017, Київ 01:45
Сучасний етап розвитку української державності ставить як основну проблему самоідентифікацію та усвідомлення своїх внутрішніх і зовнішньополітичних пріоритетів. У свою чергу, ієрархія внутрішніх і зовнішньополітичних пріоритетів повинна бути обумовлена чіткою політичною позицією. Адже в основі української політичної платформи має лежати почуття самозбереження народу і держави, прагнення перешкодити зміні переорієнтації стратегічних геополітичних інтересів та недопущення зміни історичного вибору українського народу.

У цьому сенсі зовнішньополітична стратегія України має враховувати усі фактори ризиків геополітичних небезпек, особливо виділяючи серед них головний – формування ієрархії зовнішньополітичних пріоритетів «братньої» Росії, де на нинішньому етапі Україні й українцям відводиться ключова ланка.

Сьогоднішня путінська історична доктрина побудована цілком на тому, що вихідним пунктом російської державності є Київська Русь. І тому остаточне розмежування України та Росії ставить під сумнів саму історичну спадковість державної влади в Російській Федерації. Путіністи усвідомлюють, що без України історія Росії не має початку, а отже, і позбавлена сенсу.

А коли держава, яка претендує на світові домінуючі впливи, не має своєї історії, то вона не має при цьому й історичних перспектив. Тому, з їхнього погляду, повернення України у сферу «русского мира» є умовою можливості існування російської держави.

Це і пояснює той факт, чому Кремль робить усе для того, аби Україна так ніколи і не відбулася як повноцінна держава. Оскільки остаточне державне розмежування російського і українського народів ставить під сумнів існування російської держави саме як імперського утворення. Адже в Росії добре пам’ятають слова Збігнева Бжезінського, який свого часу сказав: «Росія без України – не імперія».

«Український комплекс» Росії

Сучасна Росія дуже страждає від так званого «українського комплексу», який бере свої початки в часах Російської імперії і Радянського Союзу. А це означає, що російська влада не почувається добре, коли такі країни, як Україна, Білорусь чи держави Балтії (які були інтегровані з Росією протягом тривалого часу) випадають зі сфери прямого російського впливу.

Якщо Україні вдалося б безповоротно зірватися з «орбіти» цивілізаційного впливу Росії, то у такому випадку Москва позбавиться всякого сенсу утримувати під своїм контролем «споконвічні російські землі» – Грозний, Казань чи Якутськ.

Іншими словами, реальне державне розмежування України і Росії є об’єктивним джерелом розпаду російської державності. Звідси і невгамовне бажання Кремля «возз’єднати» Україну з Росією, керуючись концепціями псевдоісторичної тяглості і спадкоємності, хоча для цього необхідно подолати українську національну і ідею та масово перетворити самих українців на малоросів, які вважатимуть найбільшим для себе виявом свободи можливість перебування у московському рабстві.

Для цього Росія, наскільки це тільки можливо, використовує певні етнодемографічні, регіональні, мовні, економічні і соціальні відмінності українських територій, які у більшості випадків було штучно створено нею ж самою в роки колонізації України. При цьому Москва вносить лінгвістичний компонент у свою неприховану боротьбу з українською національною ідентичністю, заперечуючи при цьому не лише мовну, культурну і історичну самобутність українського народу, а й саме існування його як окремої від росіян нації.

Російська церква відроджує «поствізантійський простір»

На цілеспрямоване руйнування «українського світу» в Україні потужно працює Російська православна церква, яка є одним зі стовпів реалізації путінської доктрини поширення на українські землі «русского мира». Безпосередній контроль над Києвом потрібен Кремлеві для відродження в повному обсязі «поствізантійського цивілізаційного простору», а Путінові для того, щоб нарешті відчути себе великим візантійським Василіском. При цьому путіністи безсоромно відносять до російських територій Крим, Південну і Східну Україну, неприкрито відводячи їм роль українських Судет.

Сьогодні вже видно, що Росія готується до «українського стрибка», активно організовуючи для цього «п’яту колону» в Україні, Російську православну церкву і її бійців, які передбачливо отаборилися в Україні в монастирях російського патріархату, послушники і монахи в яких чомусь майже всі молодого віку і відрізняються при цьому похвальною військовою виправкою.

Необхідно визнати, що за 20 років відновленої української незалежності за багатьма геополітичними параметрами Україні так і не вдалося позбутися остаточно впливів Москви. А це, в свою чергу, гальмує збільшення ролі України на світовій арені і її впливів на світові геополітичні процеси. Усі ці роки Кремль робив все задля того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як московського сателіта, який тимчасово виступає у невластивій йому ролі незалежної держави.

Із недолугої кремлівської логіки випливає, що проблема російсько-українських відносин полягає в тому, що, будучи самостійною, Україна автоматично стає ворожою для Росії державою. Адже, на думку апологетів модерного російського імперіалізму, ця антиномія закладена в самій логіці історичного розвитку. А її причина полягає в нібито генетичній спільності двох слов’янських народів.

«Острів безталання» під керівництвом Путіна

Апологети навали в Україну російського імперіалізму вважають її «троянським конем» поствізантійського цивілізаційного простору. Тому така величезна роль відводиться Російській православній церкві і її новітній експансії в Україну. Українська православна церква Московського патріархату нині покликана замінити собою в Україні ЦК КПРС, намагаючись при цьому взяти під свій контроль не лише українське релігійне життя, а й національне самоусвідомлення українців.

Російська церква в Україні з усіх сил намагається ініціювати ерозію українського цивілізаційного простору, чудово усвідомлюючи, що руйнування духовного середовища українського народу тягне за собою невідворотні зміни у його ментальності і самоусвідомленні. Якими можуть бути наслідки подібного «духовного» експерименту, неважко спрогнозувати.

Геополітичний компонент українського державного будівництва весь час наштовхується на протидію і дискредитацію України на міжнародній арені. Завдяки газовій залежності низки провідних європейських держав та недалекоглядності їхнього керівництва Росії успішно вдалося заблокувати входження України в НАТО та Європейський Союз. «Братні» відносини в Росією нині зайшли так вже занадто далеко, що єдиним принципом відносин із кремлівцями може бути такий: «Якомога далі від загадкової російської душі».

«Острів безталання» під керівництвом Володимира Путіна не може бути зразком для українського народу. Сьогодні захоплена «януковичами» Україна знову опинилася на цивілізаційному роздоріжжі. Тому дуже важливо, щоб український народ нарешті зробив свій правильний остаточний вибір…

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG