Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 08:46

Іван Дзюба

Розділ з книги «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів століття ХХІ»

Проголошення державної незалежності України дало тільки початок процесам державотворення. Вони були ускладнені не останньою чергою глибиною зрусифікованості значної частини українського населення. Радянська політика русифікації була набагато ефективнішою, ніж у Російській імперії.

«Обрусение» царських часів майже не зачепило селянство або зачепило його лише поверхово, і селянство залишалося в перспективі невичерпним джерелом національних сил. Натомість за радянських часів селянство зазнало небувалого вимордовування; традиційне село змінило своє обличчя, воно втратило роль гаранта національного життя, тоді як місто, основний ареал сучасної націєтворчості, в Україні таким не стало.

Навальна індустріалізація та урбанізація в ХХ столітті супроводжувалися не лише стихійною міграцією великих мас населення, а й завезенням партійних кадрів з пролетарських центрів Росії, широким залученням фахівців-технократів, цілеспрямованою зміною етнічного складу окремих регіонів, що засвідчує динаміка демографічних змін за даними переписів населення. Водночас усе робилося для того, щоб економіка України критично залежала від централізованих схем розвитку продуктивних сил і не могла набути самодостатнього характеру в жодній із своїх галузей.

Російська імперія була деспотичною, але не тоталітарною державою. У своїй національній політиці вона вдавалася до репресій, але масовий терор не входив у її державницький ресурс (за винятком доби становлення імперії – акцій Петра I та Катерини II). Не мав він і безмежних можливостей контролю над поведінкою особистості чи груп людей, засобів постійного ідеологічного та психологічного тиску, пропагандистського маніпулювання свідомістю народу.

В усьому цьому, а також у системності, гнучкості й підступності, науково-теоретичному забезпеченні, прогностичності й здатності до превентивних заходів радянська національна політика стояла набагато «вище» за царсько-імперську. Але вона перевищувала її і спектром «позитивних» стимулів. Адже не йшлося про образливі і дискримінаційні гасла русифікації чи «обрусения» – офіційно йшлося про взаємозближення і взаємозбагачення,про благородні інтернаціоналістські почуття, про історичний вихід з простору одвічної міжнаціональної ворожнечі в простір спільного будівництва світу злагоди і доброго майбуття.

Це обіцялося як приклад усьому людству! І ця магія діяла часом невідпорно. Нарешті, відчуття належності до єдиного (хоч і багатонаціонального: нації ще не скасовувалися, а тільки «зближувалися»!) – «єдиного радянського народу» з його роллю у світовій історії, впливом на світові події, відчуття життя в «одній шостій світу» з її природними і культурними багатствами, – все це могло давати і багатьом давало своєрідне усвідомлення значущості або перед чуття простору для самореалізації, стимулювало відмову від національної ідентичності на користь загальнорадянської. Тобто, радянський проект великодержавності як нібито багатонаціональної пропонував ідеали світової міри. В цьому була його сила. Але – парадоксальним чином – у цьому була і одна з причин (хоч, може, й не головна) його краху: коли ставав очевиднішим великий історичний обман.

Колоніальна й незалежна

Державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності – як у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та «ментальності». У значної частини населення, попри загальне невдоволення радянською системою, залишилася радянська ідентичність.

А у сфері культури і мови «здобутки» напівколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються. Якщо наприкінці 80-х та на початку 90-х років у атмосфері піднесення національного руху та ейфорії від здобуття державної незалежності відчутно був зріс інтерес до української мови навіть з боку російськомовних, вона здобувала престижність, і володіння нею уявлялося перспективним, то невдовзі глибока економічна криза, господарський нелад, політична нестабільність, масове зубожіння людності призвели до компрометації української ідеї, а це болісним чином позначилося і на ставленні до української культури та мови як носія національності. Привабливість її в очах обивателя зменшилася, натомість почали оживати глибоко укорінені упередження минулих часів.

Ще не забулося гасло «Коммунизм говорит по-русски», як на зміну йому прийшло гасло «Бизнес говорит по-русски», що повторює слав нозвісну, столітньої давності тезу Струве: «Капитализм говорит по-русски». Грабіжницько-мафіозний «ринок», мотивований лише бажанням якомога швидшого і якомога більшого зиску в будь-який спосіб (та ще за умов державно-податкового і державно-хабарницького здирства) напропале експлуатує істо рично спотворену культурно-мовну ситуацію і далі відштовхує, «відторгає» українську мову й культуру, активно діє проти них (а тим самим – хоч і не тільки тим – і проти України).

Це діється не лише в політичному житті, а й на побутовому рівні, зокрема в свідомості «продвинутого» обивателя, нині озброєного комп’ютером та інтернетом, які зовсім не гарантують від дурості. Політичну свободу, свободу слова обиватель розуміє і використовує по-своєму, відчуваючи підтримку, а то й спрямовування від політичних сил неукраїнської орієнтації.

ЗМІ й деукраїнізація

Особливо великий внесок у деукраїнізацію та культурне пониження суспільства робить телебачення, що в Україні фактично, за винятком одного-двох каналів, контролюється проросійськи налаштованими телемагнатами. Навіть на державному НТКУ (Національний телеканал України) з’явилося багато двомовних та російськомовних проектів, частину яких «доброзичливці-благодійники» «дарують» НТКУ за копійки. Але відомо, що безплатний сир буває лише у мишоловці. І в ідеологічне промивання мізків українців охоче вкладають гроші ті, хто бачить Україну в «єдіном русском міре»

За звітністю ж 98 % програм НТКУ – «україномовні». «Очевидно, за тим принципом, що коли хоч одне слово ведучий сказав українською, – це україномовна програма»

Після помітного піднесення в перші роки незалежності, українськомовна преса нині практично витіснена з суспільного побуту. Ось деякі дані станом на 2008 рік. «Найбільший наклад (а отже, й розповсюдження) в Україні мають дві російськомовні газети – «Факты» (1,1 млн, за іншими оцінками – 600 тисяч) і «Сегодня» (700 тисяч, за іншими оцінками – 500 тисяч). Ці газети не тільки утримують читачів у спільному з Росією інформаційно-культурному просторі, а й постійно, як наприклад газета «Сегодня», публікують матеріали, що дискредитують українську культуру» .

До першої четвірки найтиражніших газет, що видаються в Україні, входить лише одна україномовна – «Сільські вісті» (тираж 200 тисяч), читацьку аудиторію якої складають переважно сільські жителі. До цього слід додати, що в більшості великих міст Сходу і Півдня України, не кажучи вже про Крим, знайти українську газету у вільному продажу практично неможливо. Водночас Україна заповнена клонами російських газет: «Комсомольская правда в Украине», «Московский комсомолец в Украине», відповідні варіанти газет «Известия», «Труд» та інші, десятками журналів популярного та розважального характеру, що виходять величезними накладами. Небагата українська періодика скласти їм конкуренцію не може.

(Далі буде)

Публікується за згодою автора у скороченому вигляді.

Іван Дзюбаписьменник, громадський діяч, дисидент радянських часів, академік НАНУ

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG