Доступність посилання

24 Вересень 2017, Київ 07:02
«Буває, суспільство з подивом помічає, що довкола наче літають Ангели. Це починаються вибори. Декларуються будови й ремонти шкіл, сиротинців, бібліотек. Спонсори зникають, коли закінчуються виборчі перегони. У такому «благодійництві» багато від лукавого», – вважає один з чільних меценатів України, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький.

А яке благодійництво – не «від лукавого», а справжнє? Як нині виглядає мистецтво віддавати? Яка роль у розвитку меценатства суспільства й держави? Чи доброчинні програми мають національні пріоритети? Яке майбутнє меценатства в Україні?

«Історія – скарбниця наших діянь»

«Історія – скарбниця наших діянь» – так називав історію Мігель де Сервантес. Історія українського меценатства як «скарбниця діянь» сягає часів Київської Русі, триваючи й рясніючи іменами.

Хоч благодійність часто безіменна. Вірніше, була такою, а сьогодні ім’я добродійника іноді біжить попереду благодійництва, яке заради імені та реклами чиниться.

Але імена істинних меценатів не губляться. Вони звучать у назвах зведених власниками цих імен театрів, навчальних закладів, музеїв, бібліотек.

Багато з імен, від князів Острозьких до наших сучасників, відтворені в книзі «Українські меценати», написаній і виданій Михайлом Слабошпицьким. Про канадського бізнесмена й українського мецената Петра Яцика письменник теж створив книгу – «Українець, який відмовився бути бідним».

Ці видання суттєво доповнюють історію меценатства, відбиту в давніх грамотах, хроніках і заповнюють інформаційну лакуну в історії «скарбниці діянь». Це літопис української культури крізь призму феномену благодійництва.

Та нинішнє благочинство, здається, не слідує прекрасній історії. На те є ряд причин.

«Ми імпортуємо тепер з діаспори те, що колись було в Україні»

Чому за часи незалежності України в ній є лише паростки явища філантропії, феномену благодійництва? Де згубилися його кращі традиції?

Хоч саме явище існує. Перший рейтинг «Кращі меценатські програми України» (2009 рік), у якому експерти оцінювали діяльність меценатів, засвідчив: «кращих» на країну – «аж» п’ятеро. Якщо й додати ще стільки тих, котрі до рейтингу не потрапили, то, однак, небагато.

Головним чином це великі бізнесмени, мільярдери. І програми їхнього фінансування – великі: інвестиції в міжнародні виставки, концерти зарубіжних виконавців, реставрацію заповідників, культурні центри.

Гарні програми. Та їх мало. А багатих людей в Україні кілька сотень.

Їхня гіпотетична щедрість могла б охопити царину, яка вкрай потребує меценатства: освіта, культура, медицина. Та не охоплює. Бо меценатство – річ добровільна.

Проте «скупість» нуворишів – не основна причина того, що меценатство в Україні не популярне й не розвинуте.

Серед причин перша – майже втрачені традиції доброчинства. Ми «імпортуємо» з діаспори те, що було колись в Україні – тут споконвіку були традиції благодійництва.

Знову існує потреба етичного виховання, пріоритетності таких понять, як патріотизм, любов до рідної історії, знання культури. В Україні мало тих, хто дає пожертви.

Та й у ЗМІ повідомлень про пожертви – обмаль. (А про те, хто скільки «протринькав» у Ніцці, Монако чи ще де – хоч греблю гати).

Суспільство «пригадує» традиції милосердя. Але натужно.

В суспільства вистачає проблем, воно перманентно перебуває то в стані соціальної депресії, то ще якого занепаду. Чи до благодійництва в такому стані?

Відомо, що в багатьох країнах меценатство є важливим сегментом соціокультурного життя і складовою громадянського суспільства (до третини соціальних програм здійснюється благодійними структурами). В Україні про таке поки що не йдеться.

Другою причиною, яка не сприяє розвитку меценатства, є недосконалість українських законів, нечіткість положень Закону про благодійництво. У більшості країн меценатство стимулюється законодавчо, розмір податку зменшується на суму благодійної допомоги. Для цього є різні механізми, і податкові пільги – лиш один із них.

Теоретично в Україні, за дослідженнями експертів, готові до благодійництва майже 70% бізнесменів. Для порівняння – у США приблизно стільки ж відсотків реальних меценатів.

Головною мотивацією доброчинства у світі є підтримка культури, з високим рівнем соціальної відповідальності. В Україні ж середній клас досі не сформувався – у повному розумінні.

І мотивація щодо підтримки культури, освіти не однозначна, і фінансування важливих національних проектів – не завжди пріоритетне. «Вибірковість» меценатських зусиль – одна з проблем, які на початках незалежності країни поставали не так гостро. Очевидно, причини цього різні й вимагають ширшого та окремого аналізу.

Пріоритетність напрямів меценатства ілюструють дослідження соціологів. За результатами спеціального дослідження Соціологічної групи «Рейтинг» (проект «Благодійність по-українськи», лютий цього року), респонденти виділили такі пріоритетні напрями: дитячі будинки – 64%; безпритульні діти – 62; безпритульні дорослі – 18; захист тварин – 10; обдарована молодь – 9; захист довкілля – 8; освіта, наука – 4; мистецтво, культура – 2%. Мінімальні відсотки потенційного благодійницького зацікавлення освітою, наукою і культурою свідчать про зміщення в Україні тих напрямів, які в світі вважаються пріоритетними, в сегмент «не важливих».

Перспективи

Меценатство в Україні ще довго буде викликом. Визначальні мотиви доброчинності сьогодні часто впираються в змогу «прозвучати», показати свою значимість в житті країни, «пропіаритися». Навіть «прогнутися» перед владою. (Бо де тоді недобудовані лікарні, палаци-музеї, проекти, які починалися за попередніх влад і не завершувалися?).

Рано чи пізно представники бізнесу «навчаться» щедрості й пригадають (або їм підкажуть), що скрізь і завжди мотиви благодійництва не залежать від виборів, від того, хто надворі Президент, від політики й реклами. А залежать від здатності бути покровителем – науки, мистецтва, обділених благами. Керуючись любов’ю до рідної землі, милосердям.

Таким покровителем був перший меценат Гай Цільній Меценат. Були ті, чиї імена творили історію українського меценатства. Можуть бути ті, хто здатний до мистецтва віддавати.

Надія Степула – письменниця, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG