Звичайно, організатори-власники, котрі нерідко виступають і фактичними провідними менеджерами своїх корпорацій, отримують при цьому неабиякі доходи і впевнено входять до списків спершу мультимільйонерів, а затим і мільярдерів. Звичайно, що цим посилюється соціальна нерівність – одні ледь зводять кінці із кінцями, а інші мають можливість не відмовляти собі ні в чому. Звичайно, у великих корпораціях визиск працівників буває більшим, ніж у малих та середніх фірмах, де часом панують відносини з певною часткою патріархальності. Але без великих корпорацій неможливо уявити собі ефективний розвиток тих солідних за площею і населенням країн, де економікою не намагається кермувати «керівна і спрямовуюча» партія.
В Україні ж дуже складно визначити, руйнує чи розвиває її економіку великий капітал – і це при тому, що він займає в ній найвагоміше місце серед усіх посткомуністичних країн, за винятком Росії (хоча там великі корпорації не можна назвати вповні приватними – під таким чекістським «ковпаком» вони працюють, і сумнозвісна «справа ЮКОСа» наочно засвідчує це).
Звідки береться золото у «золотої сотні»?
Перш, ніж робити висновки, звернімося до фактів. За даними експертів журналу «Кореспондент» (№22, 2011), великий бізнес України має цілу низку характерних рис. По-перше, європейський великий капітал нагромаджувався неквапом. Більшість європейський мільярдерів ішла до своїх статків довго – кілька десятиліть, часом півстоліття. В Україні переважне число мільярдерів – ті, кому немає 50 років, а в сотні найбагатших українських громадян чимало тих, кому немає й 40. Іншими словами, йдеться про типових скоробагатьків з усіма наслідками, які звідси випливають. Причому старші з них створили свої корпорації на руїнах державних структур (нерідко за допомогою доведення їх до штучного банкрутства), молодші – шляхом тісної співпраці з чинними владними структурами й обслуговування чиновників.
По-друге, вражає несумірність масштабів великого капіталу України з її ВВП та обсягами держбюджету. Скажімо, у Польщі найбагатшою людиною є Ян Кільчик, розмір чиїх статків становить $2,6 млрд, тобто вдесятеро менше за найбагатшу людину України Ріната Ахметова ($25,6 млрд). Тим часом ВВП Польщі станом на 2010 рік становив $727,300 млрд, України – $136,480 млрд. Найбагатшою людиною Великої Британії є Джеральд Кавендиш Ґросвенор – $13 млрд, а обсяг ВВП цієї держави – $2,247 трлн. При цьому обсяги доходів українського держбюджету – $37,5 млрд, і, якщо, скажімо, Геннадій Боголюбов (обсяг статків $6,6 млрд) вирішить одноосібно покрити дефіцит держбюджету країни (майже $5 млрд), то мільярдер із Дніпропетровська лише спуститься із другого на восьме місце у рейтингу «Кореспондента». І ще одна цікавинка з цього розряду: сумарні активи двох найбільших корпорацій України (донецька СКМ та дніпропетровська «Приват») цього року перевищили золотовалютний запас держави.
По-третє, вражаючим є розрив між доходами пересічних українців та бізнес-еліти. Так, середня зарплата в Україні – $280. Отож, пересічній людині треба працювати 13 тисяч років, щоб потрапити до «золотої сотні» бізнес-еліти, а щоб зрівнятися з її лідером, потрібно 7,6 млн. років (два роки тому треба було «лише» 3,5 млн. років), і це показово – розрив між супербагатими та основною масою населення зростає і зростає. Рекордсменом у рості статків є Дмитро Фірташ: за минулий рік його бізнес-імперія подорожчала на 540%. Концентрація капіталів в Україні вища, ніж навіть у Росії. Сукупні капітали ста найбагатших громадян України становлять 61% ВВП, тоді як у Росії сумарні статки «золотої сотні» складають 29,4% ВВП.
По-четверте, визначальним у функціонуванні великого капіталу в Україні є не стільки вправність його керманичів, скільки їхня близькість до влади. Так, ні для кого не є таємницею політична вага у владному середовищі згаданих уже Ріната Ахметова чи Дмитра Фірташа; віце-прем’єр Борис Колесников, який контролює підготовку до Євро-2012, за даними «Кореспондента», за рік подвоїв статки – з $231 млн до $448 млн. Схоже, наступного року віце-прем’єр якщо не увійде до списку мільярдерів, то впритул наблизиться до нього; стрімко увірвався до числа мультимільйонерів син глави держави Олександр Янукович, який має $130 млн. І, навпаки, чимало втратили ті, хто підтримував минулий уряд. Скажімо, статки Сергія Тарути та Олега Мкртчана (співвласники ІСД) зменшилися у кожного з $1,06 млрд до $730 млн. Ще більшими виявилися втрати Віталія Гайдука – з $1,5 млрд до $481 млн.
Те, чого немає: великий національний капітал
Величезні статки мільярдерів і мультимільйонерів України мало пов’язані зі створенням нових підприємств чи модернізацією старих (крім сфери торгівлі, але там також воліють переоснащувати вже готові приміщення, а не будувати нові). Тільки останнім часом тут відбулися певні зрушення: скажімо, Віктор Нусенкіс модернізував мартени «Донецьксталі», а Віктор Пінчук цього року має закінчити будівництво електросталеплавильного комплексу «Інтерпайп Сталь» (сума інвестицій – $700 млн). При цьому нерідко ті, хто намагається щось змінити у виробництві на краще, опиняються у скрутній ситуації, як-от ІСД, який працює над модернізацією металургійного виробництва та впровадженням енергозберігальних технологій, а ще намагається займатися нанотехнологіями в медицині. Купівля держмайна за безцінь та експлуатація зношених виробничих фондів – це правило, а не виняток у великому бізнесі.
Крім того, великий бізнес по-українськи у більшості своїй орієнтований на експорт і пов’язаний передусім із низькотехнологічною продукцією. Сфери діяльності топ-десятки списку мільярдерів України – це металургія (семеро), агробізнес (двоє) та хімпром (один). На внутрішній ринок працює незначна частина великого капіталу. А й справді, який внутрішній ринок із середньою зарплатою $280? Тим більше, що і можновладці, і бізнесмени, і навіть опозиціонери демонстративно віддають перевагу всьому імпортному (коли лідера Української народної партії Юрія Костенка, котрий постійно закликає «купувати українське», журналісти 5-го каналу запитали: а що ж він має, сидячи тут, у студії, українського, то депутат тільки й відповів – «серце»...). І це не просто суб’єктивні смаки (хоча і вони теж): для експортноорієнтованої низькотехнологічної економіки ідеальною є дешева робоча сила. А для того, щоб ця сила залишалася дешевою, – відсутність профспілок, політичної демократії та громадянського суспільства і наявність потужної поліції.
Наявний варіант експортної орієнтації великого капіталу України має ще один наслідок: цей капітал об’єктивно не є національним. Останній обслуговує передусім внутрішній ринок і зацікавлений в існуванні масового платоспроможного покупця-«середняка» з диференційованими інтересами та довготерміновими споживчими настановами. Відтак експортні зацікавлення національного капіталу пов’язані у першу чергу з високотехнологічними виробництвами і готовою продукцією (коли йдеться про металургію, то про складний прокат та різноманітні вироби, коли про сільське господарство, то про продукти переробки зерна й городини тощо).
Іншими словами, великий капітал України сьогодні за рівнем свого розвитку несумірний не тільки з британським чи польським, а й з індійським; його прагнення дуже мало пов’язані з потребами абсолютної більшості українців, в тому числі й зайнятих на відповідних виробництвах (адже мізерні зарплати – одна з основ постання скоробагатьків) та з національними інтересами.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
В Україні ж дуже складно визначити, руйнує чи розвиває її економіку великий капітал – і це при тому, що він займає в ній найвагоміше місце серед усіх посткомуністичних країн, за винятком Росії (хоча там великі корпорації не можна назвати вповні приватними – під таким чекістським «ковпаком» вони працюють, і сумнозвісна «справа ЮКОСа» наочно засвідчує це).
Звідки береться золото у «золотої сотні»?
Перш, ніж робити висновки, звернімося до фактів. За даними експертів журналу «Кореспондент» (№22, 2011), великий бізнес України має цілу низку характерних рис. По-перше, європейський великий капітал нагромаджувався неквапом. Більшість європейський мільярдерів ішла до своїх статків довго – кілька десятиліть, часом півстоліття. В Україні переважне число мільярдерів – ті, кому немає 50 років, а в сотні найбагатших українських громадян чимало тих, кому немає й 40. Іншими словами, йдеться про типових скоробагатьків з усіма наслідками, які звідси випливають. Причому старші з них створили свої корпорації на руїнах державних структур (нерідко за допомогою доведення їх до штучного банкрутства), молодші – шляхом тісної співпраці з чинними владними структурами й обслуговування чиновників.
По-друге, вражає несумірність масштабів великого капіталу України з її ВВП та обсягами держбюджету. Скажімо, у Польщі найбагатшою людиною є Ян Кільчик, розмір чиїх статків становить $2,6 млрд, тобто вдесятеро менше за найбагатшу людину України Ріната Ахметова ($25,6 млрд). Тим часом ВВП Польщі станом на 2010 рік становив $727,300 млрд, України – $136,480 млрд. Найбагатшою людиною Великої Британії є Джеральд Кавендиш Ґросвенор – $13 млрд, а обсяг ВВП цієї держави – $2,247 трлн. При цьому обсяги доходів українського держбюджету – $37,5 млрд, і, якщо, скажімо, Геннадій Боголюбов (обсяг статків $6,6 млрд) вирішить одноосібно покрити дефіцит держбюджету країни (майже $5 млрд), то мільярдер із Дніпропетровська лише спуститься із другого на восьме місце у рейтингу «Кореспондента». І ще одна цікавинка з цього розряду: сумарні активи двох найбільших корпорацій України (донецька СКМ та дніпропетровська «Приват») цього року перевищили золотовалютний запас держави.
По-третє, вражаючим є розрив між доходами пересічних українців та бізнес-еліти. Так, середня зарплата в Україні – $280. Отож, пересічній людині треба працювати 13 тисяч років, щоб потрапити до «золотої сотні» бізнес-еліти, а щоб зрівнятися з її лідером, потрібно 7,6 млн. років (два роки тому треба було «лише» 3,5 млн. років), і це показово – розрив між супербагатими та основною масою населення зростає і зростає. Рекордсменом у рості статків є Дмитро Фірташ: за минулий рік його бізнес-імперія подорожчала на 540%. Концентрація капіталів в Україні вища, ніж навіть у Росії. Сукупні капітали ста найбагатших громадян України становлять 61% ВВП, тоді як у Росії сумарні статки «золотої сотні» складають 29,4% ВВП.
По-четверте, визначальним у функціонуванні великого капіталу в Україні є не стільки вправність його керманичів, скільки їхня близькість до влади. Так, ні для кого не є таємницею політична вага у владному середовищі згаданих уже Ріната Ахметова чи Дмитра Фірташа; віце-прем’єр Борис Колесников, який контролює підготовку до Євро-2012, за даними «Кореспондента», за рік подвоїв статки – з $231 млн до $448 млн. Схоже, наступного року віце-прем’єр якщо не увійде до списку мільярдерів, то впритул наблизиться до нього; стрімко увірвався до числа мультимільйонерів син глави держави Олександр Янукович, який має $130 млн. І, навпаки, чимало втратили ті, хто підтримував минулий уряд. Скажімо, статки Сергія Тарути та Олега Мкртчана (співвласники ІСД) зменшилися у кожного з $1,06 млрд до $730 млн. Ще більшими виявилися втрати Віталія Гайдука – з $1,5 млрд до $481 млн.
Те, чого немає: великий національний капітал
Величезні статки мільярдерів і мультимільйонерів України мало пов’язані зі створенням нових підприємств чи модернізацією старих (крім сфери торгівлі, але там також воліють переоснащувати вже готові приміщення, а не будувати нові). Тільки останнім часом тут відбулися певні зрушення: скажімо, Віктор Нусенкіс модернізував мартени «Донецьксталі», а Віктор Пінчук цього року має закінчити будівництво електросталеплавильного комплексу «Інтерпайп Сталь» (сума інвестицій – $700 млн). При цьому нерідко ті, хто намагається щось змінити у виробництві на краще, опиняються у скрутній ситуації, як-от ІСД, який працює над модернізацією металургійного виробництва та впровадженням енергозберігальних технологій, а ще намагається займатися нанотехнологіями в медицині. Купівля держмайна за безцінь та експлуатація зношених виробничих фондів – це правило, а не виняток у великому бізнесі.
Крім того, великий бізнес по-українськи у більшості своїй орієнтований на експорт і пов’язаний передусім із низькотехнологічною продукцією. Сфери діяльності топ-десятки списку мільярдерів України – це металургія (семеро), агробізнес (двоє) та хімпром (один). На внутрішній ринок працює незначна частина великого капіталу. А й справді, який внутрішній ринок із середньою зарплатою $280? Тим більше, що і можновладці, і бізнесмени, і навіть опозиціонери демонстративно віддають перевагу всьому імпортному (коли лідера Української народної партії Юрія Костенка, котрий постійно закликає «купувати українське», журналісти 5-го каналу запитали: а що ж він має, сидячи тут, у студії, українського, то депутат тільки й відповів – «серце»...). І це не просто суб’єктивні смаки (хоча і вони теж): для експортноорієнтованої низькотехнологічної економіки ідеальною є дешева робоча сила. А для того, щоб ця сила залишалася дешевою, – відсутність профспілок, політичної демократії та громадянського суспільства і наявність потужної поліції.
Наявний варіант експортної орієнтації великого капіталу України має ще один наслідок: цей капітал об’єктивно не є національним. Останній обслуговує передусім внутрішній ринок і зацікавлений в існуванні масового платоспроможного покупця-«середняка» з диференційованими інтересами та довготерміновими споживчими настановами. Відтак експортні зацікавлення національного капіталу пов’язані у першу чергу з високотехнологічними виробництвами і готовою продукцією (коли йдеться про металургію, то про складний прокат та різноманітні вироби, коли про сільське господарство, то про продукти переробки зерна й городини тощо).
Іншими словами, великий капітал України сьогодні за рівнем свого розвитку несумірний не тільки з британським чи польським, а й з індійським; його прагнення дуже мало пов’язані з потребами абсолютної більшості українців, в тому числі й зайнятих на відповідних виробництвах (адже мізерні зарплати – одна з основ постання скоробагатьків) та з національними інтересами.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
