Доступність посилання

ТОП новини
22 Жовтень 2018, Київ 08:21

Великий капітал України: рушій економіки чи руйнівник країни?


Київ – Попри те, що у країнах розвиненої ринкової економіки основна маса ВВП створюється малим і середнім бізнесом, великий капітал там виступає в ролі своєрідного «кістяка», стрижня виробничих і фінансових процесів. Існує чимало високотехнологічних та енергоємних галузей, де без великих корпорацій – здебільшого приватних, але нерідко і державних чи зі змішаною формовою власності, – просто не обійтись. Великий капітал, який вкладений у передові виробництва й ефективно працює у них, підіймає країну до нових рубежів. Невипадково для ХХ століття була справедливою формула: «Що добре для General Motors, те є добрим і для Америки». Змінилися часи, настає інформаційна доба, тому змінилася й формула; місце General Motors у ній зайняли ІВМ, Apple, Microsoft й інші, подібні до них, великі корпорації. Схожі формули справедливі не тільки для розвинених країн, а для й таких, що ще недавно належали до «третього світу». Скажімо, Tata Group, Steel Authority of India Limited чи Infosys Technologies Limited відіграють системотворчу роль в економіці Індії й активно діють на міжнародних ринках.

Звичайно, організатори-власники, котрі нерідко виступають і фактичними провідними менеджерами своїх корпорацій, отримують при цьому неабиякі доходи і впевнено входять до списків спершу мультимільйонерів, а затим і мільярдерів. Звичайно, що цим посилюється соціальна нерівність – одні ледь зводять кінці із кінцями, а інші мають можливість не відмовляти собі ні в чому. Звичайно, у великих корпораціях визиск працівників буває більшим, ніж у малих та середніх фірмах, де часом панують відносини з певною часткою патріархальності. Але без великих корпорацій неможливо уявити собі ефективний розвиток тих солідних за площею і населенням країн, де економікою не намагається кермувати «керівна і спрямовуюча» партія.

В Україні ж дуже складно визначити, руйнує чи розвиває її економіку великий капітал – і це при тому, що він займає в ній найвагоміше місце серед усіх посткомуністичних країн, за винятком Росії (хоча там великі корпорації не можна назвати вповні приватними – під таким чекістським «ковпаком» вони працюють, і сумнозвісна «справа ЮКОСа» наочно засвідчує це).

Звідки береться золото у «золотої сотні»?

Перш, ніж робити висновки, звернімося до фактів. За даними експертів журналу «Кореспондент» (№22, 2011), великий бізнес України має цілу низку характерних рис. По-перше, європейський великий капітал нагромаджувався неквапом. Більшість європейський мільярдерів ішла до своїх статків довго – кілька десятиліть, часом півстоліття. В Україні переважне число мільярдерів – ті, кому немає 50 років, а в сотні найбагатших українських громадян чимало тих, кому немає й 40. Іншими словами, йдеться про типових скоробагатьків з усіма наслідками, які звідси випливають. Причому старші з них створили свої корпорації на руїнах державних структур (нерідко за допомогою доведення їх до штучного банкрутства), молодші – шляхом тісної співпраці з чинними владними структурами й обслуговування чиновників.

По-друге, вражає несумірність масштабів великого капіталу України з її ВВП та обсягами держбюджету. Скажімо, у Польщі найбагатшою людиною є Ян Кільчик, розмір чиїх статків становить $2,6 млрд, тобто вдесятеро менше за найбагатшу людину України Ріната Ахметова ($25,6 млрд). Тим часом ВВП Польщі станом на 2010 рік становив $727,300 млрд, України – $136,480 млрд. Найбагатшою людиною Великої Британії є Джеральд Кавендиш Ґросвенор – $13 млрд, а обсяг ВВП цієї держави – $2,247 трлн. При цьому обсяги доходів українського держбюджету – $37,5 млрд, і, якщо, скажімо, Геннадій Боголюбов (обсяг статків $6,6 млрд) вирішить одноосібно покрити дефіцит держбюджету країни (майже $5 млрд), то мільярдер із Дніпропетровська лише спуститься із другого на восьме місце у рейтингу «Кореспондента». І ще одна цікавинка з цього розряду: сумарні активи двох найбільших корпорацій України (донецька СКМ та дніпропетровська «Приват») цього року перевищили золотовалютний запас держави.

По-третє, вражаючим є розрив між доходами пересічних українців та бізнес-еліти. Так, середня зарплата в Україні – $280. Отож, пересічній людині треба працювати 13 тисяч років, щоб потрапити до «золотої сотні» бізнес-еліти, а щоб зрівнятися з її лідером, потрібно 7,6 млн. років (два роки тому треба було «лише» 3,5 млн. років), і це показово – розрив між супербагатими та основною масою населення зростає і зростає. Рекордсменом у рості статків є Дмитро Фірташ: за минулий рік його бізнес-імперія подорожчала на 540%. Концентрація капіталів в Україні вища, ніж навіть у Росії. Сукупні капітали ста найбагатших громадян України становлять 61% ВВП, тоді як у Росії сумарні статки «золотої сотні» складають 29,4% ВВП.

По-четверте, визначальним у функціонуванні великого капіталу в Україні є не стільки вправність його керманичів, скільки їхня близькість до влади. Так, ні для кого не є таємницею політична вага у владному середовищі згаданих уже Ріната Ахметова чи Дмитра Фірташа; віце-прем’єр Борис Колесников, який контролює підготовку до Євро-2012, за даними «Кореспондента», за рік подвоїв статки – з $231 млн до $448 млн. Схоже, наступного року віце-прем’єр якщо не увійде до списку мільярдерів, то впритул наблизиться до нього; стрімко увірвався до числа мультимільйонерів син глави держави Олександр Янукович, який має $130 млн. І, навпаки, чимало втратили ті, хто підтримував минулий уряд. Скажімо, статки Сергія Тарути та Олега Мкртчана (співвласники ІСД) зменшилися у кожного з $1,06 млрд до $730 млн. Ще більшими виявилися втрати Віталія Гайдука – з $1,5 млрд до $481 млн.

Те, чого немає: великий національний капітал

Величезні статки мільярдерів і мультимільйонерів України мало пов’язані зі створенням нових підприємств чи модернізацією старих (крім сфери торгівлі, але там також воліють переоснащувати вже готові приміщення, а не будувати нові). Тільки останнім часом тут відбулися певні зрушення: скажімо, Віктор Нусенкіс модернізував мартени «Донецьксталі», а Віктор Пінчук цього року має закінчити будівництво електросталеплавильного комплексу «Інтерпайп Сталь» (сума інвестицій – $700 млн). При цьому нерідко ті, хто намагається щось змінити у виробництві на краще, опиняються у скрутній ситуації, як-от ІСД, який працює над модернізацією металургійного виробництва та впровадженням енергозберігальних технологій, а ще намагається займатися нанотехнологіями в медицині. Купівля держмайна за безцінь та експлуатація зношених виробничих фондів – це правило, а не виняток у великому бізнесі.

Крім того, великий бізнес по-українськи у більшості своїй орієнтований на експорт і пов’язаний передусім із низькотехнологічною продукцією. Сфери діяльності топ-десятки списку мільярдерів України – це металургія (семеро), агробізнес (двоє) та хімпром (один). На внутрішній ринок працює незначна частина великого капіталу. А й справді, який внутрішній ринок із середньою зарплатою $280? Тим більше, що і можновладці, і бізнесмени, і навіть опозиціонери демонстративно віддають перевагу всьому імпортному (коли лідера Української народної партії Юрія Костенка, котрий постійно закликає «купувати українське», журналісти 5-го каналу запитали: а що ж він має, сидячи тут, у студії, українського, то депутат тільки й відповів – «серце»...). І це не просто суб’єктивні смаки (хоча і вони теж): для експортноорієнтованої низькотехнологічної економіки ідеальною є дешева робоча сила. А для того, щоб ця сила залишалася дешевою, – відсутність профспілок, політичної демократії та громадянського суспільства і наявність потужної поліції.

Наявний варіант експортної орієнтації великого капіталу України має ще один наслідок: цей капітал об’єктивно не є національним. Останній обслуговує передусім внутрішній ринок і зацікавлений в існуванні масового платоспроможного покупця-«середняка» з диференційованими інтересами та довготерміновими споживчими настановами. Відтак експортні зацікавлення національного капіталу пов’язані у першу чергу з високотехнологічними виробництвами і готовою продукцією (коли йдеться про металургію, то про складний прокат та різноманітні вироби, коли про сільське господарство, то про продукти переробки зерна й городини тощо).

Іншими словами, великий капітал України сьогодні за рівнем свого розвитку несумірний не тільки з британським чи польським, а й з індійським; його прагнення дуже мало пов’язані з потребами абсолютної більшості українців, в тому числі й зайнятих на відповідних виробництвах (адже мізерні зарплати – одна з основ постання скоробагатьків) та з національними інтересами.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG