Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 20:31

Іван Дзюба

В Україні склалася складна й драматична ситуація! Демократична – як вона себе позиціонувала – влада виявилася фатально слабкою, не спромоглася об’єднати не лише суспільство, а й свої власні фрагментовані «політичні сили», зосереджені більше на з’ясуванні стосунків між собою, ніж на спільній конструктивній роботі задля майбутнього України.

Не виконавши головних своїх передвиборних обіцянок (навіть тих, які були реалістичними), не розв’язавши болючих суспільно-економічних і культурних проблем України, вона скомпрометувала не лише себе, а й певною мірою українську ідею взагалі.

Клани паразитують на неконсолідованому суспільстві

Те, що сталося, – велика національна поразка. Ми всі у ній винні. Вона має свої глибокі причини, що криються у всьому станові нашого суспільства, яке так і не стало сконсолідованим, сучасною політичною нацією. На цій несконсолідованості, розмитості національно-політичної ідентичності паразитують (самі її всіляко стимулюючи) добре організовані клани, для яких Україна є в кращому разі тільки територією розгортання своєї бізнесової діяльності, а в гіршому – частиною «русского мира», в який її конче треба повернути.

Чи нова влада цілком підпорядкована їм?

Не хотілося б вірити. Час покаже. Хоч багато чого він уже показав, починаючи з «харківських домовленостей», про які ми, мабуть, ще й не все знаємо. Певно, «регіонали» будуть твердими в обстоюванні власних ділових» інтересів, може, навіть і в такого роду відносинах з Росією. А в обстоюванні інтересів України – лише тією мірою, якою вони не суперечитимуть їхнім інтересам. Але «баланс інтересів», швидше за все, буде дуже ризикованим для України.

Влада оплачує прихильність кремлівських неоімперіалістів

Я завжди був проти принципу «чим гірше, тим краще», яким, на жаль, керувалися і керуються всі – поперемінно – наші опозиції, перетворюючи політичну боротьбу на взаємну безоглядну й сліпу бійку та підсичуючи хаос у житті країни. По-моєму, все-таки: чим гірше, тим гірше. А чим краще – тим краще. І якщо Партія регіонів та її підпомагачі робитимуть щось добре для України – в цьому доброму їх треба підтримати. Тільки було б це добре.

Поки що бачимо недобре, і воно вже викликає масові протести. Поскільки стосується соціально-економічних умов життя основної маси населення. Тут масове невдоволення сягає критичної межі. Менше усвідомлені загрози у сфері культури і політичної та інформаційної свободи. Їх бачать переважно громадянськи активні кола і творча інтелігенція. Але так бути довго не може.

Гуманітарні проблеми – невід’ємна частина соціальних. Суспільство мусить побачити, що новій українській владі доводиться дорого платити за прихильність кремлівських неоімперіалістів до неї. Тобто: дорого як для України. Влада ж намагатиметься розплачуватися тим, що для неї недороге: політичною гідністю, національною ідентичністю, інформаційним простором, історією, культурою, мовою. А це для московської «ліберальної (???) імперії» якраз і є головне,може, ще важливіше, ніж «газова труба» і збройна присутність у Криму.

Гуманітарна сфера важливіша ніж «труба»

В сучасному світі долю народів вирішують головним чином не армії, і вистояти проти зовнішнього асиміляційного тиску можна тільки завдяки внутрішньому здоров’ю і відповідному самоусвідомленню. Умовно назвемо це «гуманітарною сферою» (яка, звісно ж, перебуває з соціально- економічною та соціально-політичною сферами в стані щільної взаємопов’язаності та взаємозумовлюваності).

Російські неімперіалістичні ідеологи послідовно здійснюють усебічний «гуманітарний» тиск на Україну. Для цього засновуються програми, фонди, інституції. Ось один із прикладів – концепція створення «гуманитарной научной структуры на территории Восточной Украины – Русского Института». Думаєте – просто задля кращого ознайомлення українців з російською культурою? Якби ж то!

Автор проекта Іннокентій Андрєєв одверто пише: «В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего влияния на международной арене. Однако эти рычаги очевидно недостаточны, ибо остается без внимания фактор языка и культуры. Русского языка и культуры».

Особливе значення має український напрям активізації цього «фактора». Адже «появился украино -язычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности». Ще більшою небезпекою є поява покоління освіченої молоді, яка знає англійську мову, а «качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада». Як приклад наводиться Києво-Могилянська академія. У цьому світлі «формирование Русского института на Украине решило бы многие задачи», зокрема, «грамотная работа с населением, в особенности с одарённой молодежью, позволила бы укрепить русскую идентичность в юго-восточных регионах Украины» .

Подумаймо, чи можна тут розраховувати на якусь активну протидію української влади? Чи можна розраховувати на послідовний конструктивний курс цієї влади в гуманітарній сфері? Якщо навіть попередня влада, наголошуючи свою патріотичність і маючи запропоновані їй науковцями дуже ґрунтовні розробки на цю тему, не знайшла ані достатніх засобів, ані достатньої державної волі в собі для здійснення необхідних системних програм, то чи можна цього сподіватися від влади, яка демонструє нерозу-міння або й свідоме ігнорування відповідних проблем, більше того – активно заохочує продовження і поглиблення русифікації, деукраїнізації?

На практиці – попри епізодичні дипломатично- камуфляжні заяви... Вона не хоче і навряд чи захоче залагіднювати мовно-культурні колізії, вгамовувати антиукраїнські пристрасті й упередження частини свого «електорату», яка на неї тисне і від якої вона залежна (і з якою почасти й солідаризується, а деякі клани в цій владі самі ведуть перед в антиукраїнстві).

Енергія активних людей – резерв спротиву деукраїнізації

Звичайно, це лише один бік нашої реальності. Є інший: ані джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, ані вкоріненість у ньому або потяг до нього великої активної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом новим і новаторським ідеям та починанням у різних регіонах та на різних рівнях. Це – великий резерв творчого поступу. І великий резерв спротиву деукраїнізації України.

Але ж і на деукраїнізацію працюють неабиякі – і краще, ніж ми, організовані, спонсоровані, профінансовані сили – до того ж уміло і всіляко підтримувані ззовні. Адже імперії критично потрібна Україна, і вона «за ценой не постоит».

І тут хочеться ще раз нагадати: майбутнє України – як України: зі своїм минулим і своїм майбутнім, – а не як уламка «руського мира», знову опиняється під загрозою. Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ.

Публікується за згодою автора у скороченому вигляді.

Іван Дзюбаписьменник, громадський діяч, дисидент радянських часів, академік НАНУ

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG