Вчора у київському будинку, де я винаймаю квартиру, зустрів майстра із розвідним ключем. На серці відразу стало тепліше. Побачити живого сантехніка, якого ЖЕК делегував у дім, де в багатьох помешканнях досі немає тепла – то добрий знак.
«Ура! – втішився я. – Нарешті не буду зігріватися теплими светрами, коньяком і чаєм».
Однак радість моя виявилася передчасною. Чоловік із ключем пояснив, що ТЕЦ, мовляв, не забезпечує доброго тиску в системі. Відтак вода не може піднятися на 14-й поверх, щоб потім «нестримним потоком» у вигляді тепла потекти трубами до наших батарей. «Десь є повітряний корок, – резонно зауважив спокійний сантехнік. – Але знайти його при такому низькому тискові у трубах дуже важко. Я тут вже третій день мучуся...»
Безпорадність сантехніка мене чомусь не розчулила. Бо ані вчора, ані днем раніше я його у будинку не бачив. Не чув також, щоб хтось гримав хоч би тим розвідним ключем по трубах. Скоріш за все, він і сьогодні чекатиме на високий тиск у трубах, щоб той сам витіснив повітряний корок. Бо самому його шукати ліньки.
Але вищого тиску із ТЕЦ, мабуть, не буде. Це ж додаткові затрати для її власників. Тому високий тиск можливий тільки у наших судинах – від злості. І не лише на байдужого сантехніка.
Уся наша влада сьогодні ходить із «розвідним ключем», вже більше року обіцяючи Україні усе полагодити – і з податками, і з пенсіями, і з пільгами. Із тим єдиним ключем її головний представник їздить і до Брюсселя, і до Москви. Але нічого не налагоджується. У тому числі і з Євросоюзом. У чому ж причина? Мабуть, одного ключа таки замало. А, може, ним ще треба навчитися користуватися?
Бо, схоже, усе, на що досі спромоглася донецька влада – це торохкати тим «ключем» своїх політичних ворогів по макітрах. У цьому досвід вона має...
«Ура! – втішився я. – Нарешті не буду зігріватися теплими светрами, коньяком і чаєм».
Однак радість моя виявилася передчасною. Чоловік із ключем пояснив, що ТЕЦ, мовляв, не забезпечує доброго тиску в системі. Відтак вода не може піднятися на 14-й поверх, щоб потім «нестримним потоком» у вигляді тепла потекти трубами до наших батарей. «Десь є повітряний корок, – резонно зауважив спокійний сантехнік. – Але знайти його при такому низькому тискові у трубах дуже важко. Я тут вже третій день мучуся...»
Безпорадність сантехніка мене чомусь не розчулила. Бо ані вчора, ані днем раніше я його у будинку не бачив. Не чув також, щоб хтось гримав хоч би тим розвідним ключем по трубах. Скоріш за все, він і сьогодні чекатиме на високий тиск у трубах, щоб той сам витіснив повітряний корок. Бо самому його шукати ліньки.
Але вищого тиску із ТЕЦ, мабуть, не буде. Це ж додаткові затрати для її власників. Тому високий тиск можливий тільки у наших судинах – від злості. І не лише на байдужого сантехніка.
Уся наша влада сьогодні ходить із «розвідним ключем», вже більше року обіцяючи Україні усе полагодити – і з податками, і з пенсіями, і з пільгами. Із тим єдиним ключем її головний представник їздить і до Брюсселя, і до Москви. Але нічого не налагоджується. У тому числі і з Євросоюзом. У чому ж причина? Мабуть, одного ключа таки замало. А, може, ним ще треба навчитися користуватися?
Бо, схоже, усе, на що досі спромоглася донецька влада – це торохкати тим «ключем» своїх політичних ворогів по макітрах. У цьому досвід вона має...
