На рішення Анкари щодо радару Тегеран відреагував погрозами. Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї засудив дії турецького керівництва, а один з вищих керівників іранської армії заявив, що дії Анкари не залишаться без наслідків.
Іранський аналітик з Франції Джамшид Ассаді говорить, що для Ірану це дуже важлива подія, з якою він не може змиритися: «Іран почувається в ізоляції й небезпеці. Якщо почитати іранські газети, особливо консервативні, вони чітко критикують те, що відбувається».
Рішення Анкари приєднатися до системи протиракетної оборони НАТО, рушійною силою якої є Сполучені Штати, вважають дипломатичною перемогою Вашингтона. Воно засвідчує, що Анкара і надалі є надійним партнером західних країн по НАТО, а стосунки з Іраном є другорядними.
Сумніви щодо лояльності Туреччини виникли після того, як правлячи партія, що має ісламістське коріння, проголосила політику «нульових проблем» з сусідами. Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган навіть назвав президента Ірану Махмуда Ахмедінеджада добрим другом Туреччини. Одночасно він критикував західні країни за їхню жорстку позицію щодо ядерної програму Ірану.
Точок для тертя вистачає
Проте нині, на думку колишнього турецького дипломата Сінана Улгена, політика зближення зійшла нанівець. Він зауважує, що причина не стільки в тиску західних партнерів, скільки в суперечках між самими Туреччиною та Іраном.
«Між Туреччиною та Іраном є внутрішні суперечності. Це є наслідком історичного спадку, бо обидві країни претендують на лідерство в регіоні і намагаються взаємно зменшити вплив одне одного», – говорить аналітик.
Зокрема, обидві країни нині змагаються за майбутній вплив на Ірак. Але крім територіального суперництва, між ними існує й ідеологічні суперечки. Багато аналітиків вказують, що після «арабської весни», Туреччина позиціонує себе як приклад для наслідування для майбутніх світських демократій у регіоні. Анкара підтримує сирійських опозиціонерів, а Тегеран – сирійський репресивний режим.
Попри це, Анкара далі налаштована мати добросусідські торговельні відносини з Іраном.
Іранський аналітик з Франції Джамшид Ассаді говорить, що для Ірану це дуже важлива подія, з якою він не може змиритися: «Іран почувається в ізоляції й небезпеці. Якщо почитати іранські газети, особливо консервативні, вони чітко критикують те, що відбувається».
Рішення Анкари приєднатися до системи протиракетної оборони НАТО, рушійною силою якої є Сполучені Штати, вважають дипломатичною перемогою Вашингтона. Воно засвідчує, що Анкара і надалі є надійним партнером західних країн по НАТО, а стосунки з Іраном є другорядними.
Сумніви щодо лояльності Туреччини виникли після того, як правлячи партія, що має ісламістське коріння, проголосила політику «нульових проблем» з сусідами. Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган навіть назвав президента Ірану Махмуда Ахмедінеджада добрим другом Туреччини. Одночасно він критикував західні країни за їхню жорстку позицію щодо ядерної програму Ірану.
Точок для тертя вистачає
Проте нині, на думку колишнього турецького дипломата Сінана Улгена, політика зближення зійшла нанівець. Він зауважує, що причина не стільки в тиску західних партнерів, скільки в суперечках між самими Туреччиною та Іраном.
«Між Туреччиною та Іраном є внутрішні суперечності. Це є наслідком історичного спадку, бо обидві країни претендують на лідерство в регіоні і намагаються взаємно зменшити вплив одне одного», – говорить аналітик.
Зокрема, обидві країни нині змагаються за майбутній вплив на Ірак. Але крім територіального суперництва, між ними існує й ідеологічні суперечки. Багато аналітиків вказують, що після «арабської весни», Туреччина позиціонує себе як приклад для наслідування для майбутніх світських демократій у регіоні. Анкара підтримує сирійських опозиціонерів, а Тегеран – сирійський репресивний режим.
Попри це, Анкара далі налаштована мати добросусідські торговельні відносини з Іраном.
