Доступність посилання

18 Грудень 2017, Київ 15:10
Львів – На тему статті Володимира Путіна, написаної спеціально для газети «Известия» (3 жовтня 2011 року), в пресі з’явилося вже чимало критичних відгуків. Політиками, журналістами, вченими проведений доволі скрупульозний аналіз декларацій російського прем’єр-міністра.

Та диявол, як мовиться, ховається в деталях, у дрібницях. Не дивно, що розвідка надає велику увагу аналізові найдрібніших, найнесуттєвіших, на перший погляд, фактів, обставин, деталей тощо. А ще фахівці аналітичних служб розвідок, які себе поважають, достеменно знають, що в інформаційних потоках заперечення, обмовки, зроблені високими посадовцями під час оприлюднення фактів/позицій/планів можуть стати ключем до розуміння багатьох політичних (і не тільки) процесів у державі, у світі. На жаль, українські владні структури дуже часто демонструють політичну короткозорість, підігруючи (свідомо чи несвідомо) опонентам, суперникам.

«Вважаємо рішення Верховної Ради України політично мотивованим, калькою відповідного рішення Державної думи Росії, яка, на відміну від України, перебуває в іншому часовому та географічному поясах, – мовиться у зверненні Івано-Франківської обласної ради до Верховної Ради. – Азійський російський час не відповідає українським реаліям».

Вже й міністр надзвичайних ситуацій України Віктор Балога просить Голову Верховної Ради Володимира Литвина ініціювати перегляд рішення парламенту про зміну порядку обчислення часу в Україні, яким було скасовано перехід на «зимовий» час.

Голова Державної комісії єдиного часу і еталонних частот України академік НАНУ Ярослав Яцків надіслав на адресу глави уряду Миколи Азарова листа, в якому наполягає залишити Україну в другому часовому поясі. Академік здивований, що професіоналів-учених не запросили на парламентські слухання.

Тож можна говорити або про непрофесіоналізм депутатів, або про відверте лобіювання політично-економічних інтересів (для більшої, так би мовити, зручності ведення майбутньої спільної господарки і політики) північно-східного сусіда з розрахунку на близьку перспективу входження України в Митний союз.

Але ми наразі не про це. Ще до появи програмового документу російського прем’єра Надзвичайний і Повноважний посол України в Казахстані Олег Дьомін у газеті «Україна молода» (29 вересня 2011 року) взявся розповідати про вигоди, які наша держава може отримати від створення Митного союзу. Його резюме однозначне: «Україна має скористатися Митним союзом, як це робить Китай». Мовляв, «Митний союз – це той інструмент, який у майбутньому можна використати для узагальненого ставлення до України. І без жодної політики».

Твердження більш ніж сумнівне. Існує принципова різниця між Митним союзом і Євросоюзом. Річ у тім, що в Митному союзі, як і в Євросоюзі, рішення ухвалюються більшістю голосів. Але! Росія в Митному союзі має понад 60 відсотків голосів («контрольний пакет»), тому може «протягнути» будь-яке рішення на свою користь. Натомість жодна з держав Євросоюзу не має 30 відсотків голосів, отож неспроможна «тягнути ковдру» лише на себе, у збиток іншим.

За логікою російського прем’єра, «входження в Євразійський союз, крім прямих економічних вигод, дозволить кожному з його учасників швидше і на сильніших позиціях інтегруватися в Європу». Не більше і не менше.

Помовчимо. Подумаймо. Якщо в Yandex або Google набрати ключові слова «Россия занимает место в мире», то довідаємося, що ця країна посідає 62-е місце у світі за рівнем технологічного розвитку – між Коста-Рікою й Пакистаном, 70-е місце у світі за використанням інформаційних і комунікаційних технологій. А перше місце у світі – за кількістю авіакатастроф, перше місце у світі – з імпорту китайських автомобілів…

На думку Джорджа Фредеріка Джусберрі, експерта з Росії та колишніх совєтських республік, працівника дослідного центру CERCES, росіяни насамперед зацікавлені в отриманні західних технологій, оскільки з низки причин вони не можуть розвинути технології всередині країни.

Свого часу знаменитий російський історик Василь Ключевський неодноразово наголошував у своїх лекціях: «На Заході знають більше за нас і навіть для нас можуть багато зробити краще, ніж ми самі. Таким чином, Захід для нас і школа, і крамниця корисних виробів, і своєрідний курс історичних уроків».

Про те, як поводиться російська влада з народом стосовно його прав і свобод, стосовно підприємництва писати і говорити зайве. Ми про інше. Прем’єр-міністр Російської Федерації на інвестиційному форумі Сочі-2011 безцеремонно заявив, що український народ (не Верховна Рада, не уряд, не Президент) має вирішувати питання вступу до Митного союзу: «Остаточні рішення завжди ухвалюються народом тієї чи іншої країни в ході відкритої дискусії, проведення передбачених законодавством країни певних процедур для ухвалення рішень доленосного характеру». З історії добре відомі наслідки таких консультацій із народом.

Тим часом офіційне інтернет-представництво Президента України
30 вересня 2011 повідомило, що глава держави ще раз наголосив, що Україна планує провести громадське обговорення щодо створення зони вільної торгівлі з ЄС і активно залучити до цієї дискусії національних товаровиробників.

«Обов’язково будуть ще парламентські слухання за участю товаровиробників нашої держави», – сказав Президент. Віктор Янукович зауважив, що такий процес дозволяє залучати громадян до ухвалення «дуже важливих доленосних рішень» у державі. Одне слово, маємо тему для роздумів.

Путін: хто не з нами, той проти нас?

Хоча Володимир Путін у своїй статті і не згадує безпосередньо Україну, проте його месидж чіткий: хто не з нами, той проти нас. Вибір загалом дуже простий: бути з ними (з Росією) – це відмовитись від європейського вибору, перетворившись в перспективі на малоросійську губернію; бути з Європейським Союзом – це перспектива зростання, модернізації, але й при цьому дотримання норм і правил поведінки, притаманних демократичному суспільству, виконання взятих на себе зобов’язань.

Виступаючи 17 жовтня 1994 року на традиційному Заньківчанському вечорі у Львові всесвітньо відомий економіст Богдан Гаврилишин застеріг: «Росія ніколи не буде Японією. Це не той народ. Економічний союз з Росією недоцільний. Технологічно залишимось позаду. Нам треба включатись у світові ринки. Нам потрібні знання, щоб розвивати технології».

«Я русский до мозга костей, но я вам говорю: ничего хорошего Украину не ждет, если она пойдет в Россию» (академік Микола Амосов).

На запитання, чи хоче Україна модернізуватись, екс-президент Польщі Олександр Квасневський відповів однозначно: «Якщо Україна хоче модернізуватися, – це Європейський Союз».

Все правильно. Але без входження в НАТО Україна не матиме жодної європерспективи. Нашій державі вкрай потрібні реформи, а вступ до НАТО – це поважний стимул до реформ.

Тим часом із Росією ведуться перемовини про створення спільної системи протиракетної оборони. Цікава подробиця. Чи не так?

У своєму виступі 29 січня 2009 року на розширеному засіданні колегії Федеральної служби безпеки Росії Дмитро Медведєв дозволив собі такий пасаж: «У кількох сусідніх державах зберігалася нестабільна соціально-політична обстановка, не припинялися спроби розширення НАТО, у тому числі і за рахунок так званого прискореного вступу до альянсу Грузії і України. Усе це, зрозуміло, зажадало чіткої і злагодженої роботи усіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів і дуже високого рівня координації їхньої діяльності. Повинен відразу сказати, що Федеральна служба безпеки в цілому успішно виконала поставлені перед нею завдання». Інакше кажучи, президент Росії визнав, що зрив інтеграції України до Північноатлантичного альянсу – це заслуга російських спецслужб, їхніх спецоперацій.

Як знати, чи не буде зірване підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС? Чи не стане з бігом часу зрозумілим справжнє підґрунтя (наразі приховане) судового процесу над Юлією Тимошенко? Чи стануть колись відомими залаштункові ляльководи Печерського судодійства над опальним прем’єром? Поживемо – побачимо. Можливо, навіть і чиїсь «спецвуха» помітимо. Та не будемо про сумне.

Нинішній український Президент і його команда мають з особливою наполегливістю турбуватися про захист національних інтересів. Адже сьогодні економічні інтереси правлячої верхівки (це головно вихідці зі східних областей України) не збігаються з інтересами команди Путіна. Отже, «донецькі» не мали б діяти на шкоду собі.

Логіка наче дуже проста. Разом із тим отримати від бізнесової еліти однозначну відповідь на питання про єдино можливу європейську перспективу для Української держави все ще складно.

Олег К. Романчукшеф-редактор журналу «Універсум»

P.S. І насамкінець – кілька слушних порад нашого сучасника, доктора економіки Осипа Мороза зі США: «Україні необхідний технологічний, науково-фундаментальний прорив. Бо сьогодні на один і той же результат можуть працювати один японець і багато-багато українців. Світ разюче змінився. Те, що вчора вважалося головним багатством, – природні ресурси – нині поступається високим технологіям, науковим досягненням. Потрібно створити атмосферу довіри в суспільстві. І насамперед довіри до влади, уряду. Йому мають довіряти люди. Бо якщо не вірять свої, то й за кордоном не повірить ніхто, отже, не буде й вкладень. Це просто: коли не вірять банкові – гроші тримають під подушкою. Корупція – це те, що першим може розвалити державу. Держава має бути сильною. Влада в ній – міцною. І єдиною. Все це має базуватись на Законі. Для держави дуже важливою є фахова адміністрація. Створення її для України – одне з негайних завдань».

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013), навчального посібника «Соціальна інформатика» (2016).

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG