Доступність посилання

13 Грудень 2017, Київ 13:47

Українські національні інтереси і ВО «Свобода»


Народний депутат, голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок (ліворуч) і лідер КПУ Петро Симоненко вітають один одного біля будівлі Верховної Ради в Києві в 2003 році
Інформаційні повідомлення від четвертого та сьомого листопада остаточно засвідчили, що в українському політичному житті сталися дуже серйозні і ще не до кінця усвідомлені мислячою громадою трансформації. А саме: місія не словесного, а дієвого протистояння комуністам та російським шовіністам на вулицях і площах міст України повністю перейшла до ВО «Свобода». І не тільки ця місія, а й інші – публічне обстоювання цінностей українського націоналізму, захист героїчного спадку УПА, протидія тій категорії діячів Московського патріархату, під рясами яких чітко вгадуються мундири російського ФСБ.

І справді: погляньмо на інформаційну панораму 7 листопада, коли комуністи та їхні союзники відзначали чергову річницю заколоту, вчиненого їхніми попередниками у Петрограді в 1917 році.

Скажімо, представники ВО «Свобода» у Мукачевому на Закарпатті перешкодили проведенню ходи комуністів, міліція затримала шістьох партійних активістів. У Запоріжжі, де комуністи урочисто відкрили відреставроване погруддя «вождя всіх народів», у відповідь свободівці зробили з портрета Сталіна мішень і провели політ-моб «Влуч у ката України». У Києві активісти ВО «Свобода» спробували перешкодити забороненій судом ході комуністів, однак міліція відтіснила свободівців, і комуністи продовжили похід Хрещатиком під скандування опонентів: «Комуняку – на гілляку!». У Києві ж був спалений червоний прапор із символікою Комуністичної партії. Акції свободівців, які на самоті протистояли комуністам і владі (КПУ, між іншим, з лютого 2010 року – це «молодший партнер» Партії регіонів), пройшли й у низці інших міст.

А що ж інші політичні сили? Чи вони вважають непотрібним протистояння комуністам і як тоталітарній силі, і як складовій чинного владного режиму?

Ні, спроби провести свої акції 7 листопада деякі з цих сил робили. Скажімо, у Донецьку місцева організація партії «Україна Майбутнього» подала заявку на проведення присвяченого євроінтеграції мітингу, маючи намір розгорнути на центральній площі 12-метровий прапор Європейського Союзу. Але суд заборонив це робити, а міський голова назвав ініціаторів «провокаторами». Що ж «Україна Майбутнього»? Її активісти побоялися вийти на площу, тоді як рядові свободівці, попри судові заборони (вельми сумнівні, до речі, під оглядом дотримання конституційних прав і свобод), не пасуть задніх, коли йдеться про протистояння тоталітарним силам та про захист українських інтересів.

При цьому часом ними робляться великі дурниці, а інколи партійні активісти ведуться на банальні провокації. Проте так чи інакше, коли всі інші опозиційні сили зосередилися на протистоянні чинній владі та на захисті соціально-економічних вигод людності, вряди-годи (як-от під час ратифікації Харківських угод) згадуючи про стратегічні інтереси України, лише ВО «Свобода» виводить на вулиці людей захищати бодай частину цих інтересів.

Комуністи та проросійські нацисти: похід проти України

Утім, можливо, протистояння КПУ та проросійським шовіністам і нацистам в Україні – це щось не надто актуальне? І викривати ідеологію більшовизму чи російського неонацизму – це відволікатися від більш важливих занять? Якби ж то…

По-перше, як уже було сказано, КПУ – це складова чинного владного механізму, і складова досить важлива, оскільки її місією є відволікання від реальних проблем частини невдоволених діями влади громадян – мовляв, не треба було Союз розвалювати та з Європою інтегруватися. У пропаганді тоталітарних та імперсько-шовіністичних ідей КПУ повністю змикається із проросійськими неонацистами України, активно підриваючи самі основи української державності.

У своїх діях КПУ користується повною підтримкою регіоналів. Звернімо увагу: номінально суди заборонили 7 листопада масові акції комуністів у центрі Києва та ряду інших міст країни. Реально ж ці акції спокійно проводилися під охороною загонів спецпризначення та міліції.

Крім того, хіба провідні діячі нинішньої влади за своїм походженням не з лав низової, переважно глибоко провінційної партійно-комсомольської номенклатури? А нерідко ще й із числа «шісток» КДБ, сексотів радянського часу? Зараз ці персонажі можуть бути мультимільйонерами, мати в Європі маєтності, але більшовицько-промосковський менталітет у них залишився.

А чи й справді комуністи – це вже «вічно вчорашні»? Так, звісно, якщо дивитися на них під стратегічним оглядом. Але в тактичному плані ситуація зовсім непроста.

За умов швидкого падіння популярності Партії регіонів та фактичного розвалу Федерації профспілок КПУ цілком здатна десь так удвічі «наростити м’язи» і вийти на 9–10-відсоткову електоральну підтримку, мобілізуючи в певних областях до своїх лав безробітну молодь. А різноманітні автономні лівацькі молодіжні угруповання (які ідеологічно помітно відрізняються від КПУ, проте моляться на Маркса і Че Ґевару, не помічаючи у тих відверто тоталітарних тенденцій) спроможні додати червоного кольору в українську політичну палітру, спрямовуючи енергію соціальних перетворень у нікуди.

Що ж стосується проросійських шовіністів та нацистів, їхні лави не є надто чисельними, але це дуже галасливі та щедро фінансовані політичні рухи, відтак у кризовий момент вони спроможні консолідувати навколо себе антидержавні та сепаратистські сили, вагу яких у деяких регіонах не варто применшувати. Бо ж, крім усього іншого, пропагандистське забезпечення (і вельми потужне) діяльності цих рухів здійснюють як російські (в тому числі й державні), так і деякі номінально «українські» телерадіоканали.

Іншими словами, протистояти комуністам та проросійським нацистам треба, і не тільки на інтелектуальному фронті, в інтернеті і на телебаченні, а і на вулицях та площах міст України. Бо ж інакше багато які з цих міст так і не стануть справді українськими містами. Але от питання – як це слід робити?

Чи захистить ВО «Свобода» українську свободу?

Нещодавно львівський культуролог, головний редактор журналу «Ї» Тарас Возняк розповів у ЗМІ про виданий чільним ідеологом ВО «Свобода» Юрієм Михальчишиним посібник із навчання соціал-націоналізму «Ватра. Версія 1.0». У цьому посібнику для партійців, створеному як курс лекцій та хрестоматія рекомендованої літератури, серед іншого вміщені тексти Йозефа Ґеббельса та Ернста Рема, Альфреда Розенберґа та Отто Штрассера, програмні документи італійських фашистів та німецьких нацистів, власні розумування Михальчишина про «революційний соціал-націоналізм».

Звичайно, «програма ВО «Свобода» все ж відрізняється від опусів Михальчишина та Ґеббельса», резюмує Возняк. Однак Михальчишин – не тільки неформальний ідейний гуру «свободівської» молоді, а й заступник голови Львівської обласної організації ВО «Свобода» з питань політичної освіти та заступник голови фракції «Свободи» у Львівській міськраді, тобто – офіційний речник партії.

Іншими словами, крім «нормальних» правих, у лавах ВО «Свобода» наявні й ультрарадикали з не надто, м’яко кажучи, цивілізованими поглядами і з претензією виступати від імені всього українського національно-визвольного руху. Тому-то монополізація «Свободою» опонування комуністам та різного ґатунку проросійським неонацистам видається у стратегічній перспективі не надто ефективною – бо ж у червонопрапорних та «двоголово-орластих» політиків завжди будуть напоготові аргументи: ви ж подивіться, вони – учні Ґеббельса та Розенберґа, ідейні спадкоємці Гітлера та Муссоліні!

Окрім того, перебирання ВО «Свобода» на себе ролі єдиних спадкоємців та хранителів традицій УПА аж ніяк не сприяє ствердженню історичної правди в українському суспільстві. Адже програмні цілі ОУН(р), визначені її ІІІ Великим збором, та ідеологічні настанови УГВР, під якими виступала УПА, мають істотні відмінності від програми ВО «Свобода». То не були праві, тим більше праворадикальні настанови – йшлося про лівоцентристську націонал-демократію, реальним спадкоємцем якої став Народний рух кінця 1980-х – першої половини 1990-х.

Тодішній Рух, до речі, успішно відтісняв різного роду радикалів на маргінес, успішно проводячи і масові акції, й ідеологічні кампанії з використанням ЗМІ, поєднуючи у своїх діях і національні (не етнократичні!), і соціальні моменти. Нині політична сила такого ґатунку відсутня – хоча, згідно з даними соціологів, запит на неї у суспільстві об’єктивно існує, але не задовольняється, чим і користується ВО «Свобода».

Важко заперечити мужність і самовідданість рядових членів «Свободи» та значення їхньої активності у спротиві тоталітарним силам. Але під оглядом стратегічним цей спротив не має шансів бути справді ефективним. Тим часом інші опозиційні сили не хочуть (чи не можуть?) узяти на себе цю місію.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG