Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 15:58
Прага – Пам’ятаю, з якою надією наприкінці 1991 року сприймались звістки про початок створення національних Збройних сил. Яке хвилювання було, коли українці приймали Присягу на вірність народові України у радянських військових частинах. Як невдоволено сичали росіяни у строю про «зрадництво присяги cовєтському народу». Словами не передати ту віру в майбутнє і романтизм перших років. І лейтенантське грошове забезпечення у розмірі 18 доларів сприймалось як необхідна жертва на вівтар нової армії.

Ті романтичні почуття розвіялися досить швидко. Натомість прийшло розуміння, що мрії про нову Україну та її нові Збройні сили виявились передчасними. Попереду була довга та мученицька агонія величезного шматка радянського війська, яке опинилося на українській території. Цю агонію намагалися називати по-різному: то «розбудовою», то «реформуванням», то «розвитком». Але результат завжди був однаковим – всі державні програми, покликані нарешті скерувати процеси у війську в конструктивне русло, були провалені.

Пізніше прийшло й розуміння причин такого «невезіння» армії. Може хтось не погодиться, але українські державні діячі та політики просто не розуміють значення національного війська (чому так вийшло – питання окремого дослідження). Здається, для нашої «еліти» слово армія в основному асоціюється з дурнуватими російськими серіалами на військову тематику. Там прапорщики та офіцери – це просто клоуни, які невтомно веселять солдат. А всі разом вони створюють незабутню атмосферу дебільного цирку, який існує за гроші платників податків.

П’яте колесо

Певно, була би можливість, наші депутати та чиновники вже давно скасували б цю армію. Та й дійсно, навіщо ці ігри в «олов’яних солдатиків», коли довкола стільки цікавих «проектів»? Хіба можна порівняти кошти, які виділяються на армію з фінансами, що крутяться в нафтовій, газовій, металургійній чи, на крайній випадок, сільськогосподарській сфері? І електорату у Збройних силах – не те, що в міліції. Пропіаритись на армії – також неможливо. Який дурень буде займатися цим військом?

Якщо сприймати ситуацію саме так, тоді цей начебто складний пазл, під назвою «оборона держави», складається у зрозумілу картину. П’яте колесо у возі, бубен у зайця чи торішній сніг. Цей синонімічний ряд можна ще продовжувати. А означає він реальне відношення влади до українського війська.

Позаблоковий утопізм

Дуже хочеться бути неправим, помилятися, почути аргументи на противагу. Але поки що не вдається. Після зміни влади у 2010 році не було жодних ілюзій щодо можливих чудесних змін в армії. Занадто багато було не зроблено за 20 років, щоб надіятись на прогрес. Тим більше, відмова від євроатлантичного вектору зовнішньої політики і проголошення позаблокового статусу вказувала на неминучість чергових випробувань для Збройних сил.

Адже новому Президенту у підпорядкування надійшов шматок радянської армії на останньому подиху, трохи недореформований для вступу до НАТО. Тобто, до останнього часу армія готувалась до колективного захисту євроатлантичного простору. А позаблокова держава, в теорії, повинна мати у своєму розпорядженні сучасну комплексну систему реагування на всі існуючі та майбутні загрози національній безпеці. Ця система має самостійно, без допомоги союзників, забезпечити таку собі «кругову» оборону держави у наш неспокійний час.

На практиці це значить, що почати треба з ухвалення нової Воєнної доктрини та програмних документів, які б визначили підходи до формування «позаблокових» Збройних сил. А потім взятися до діла. Зокрема, створити власні системи космічної розвідки, дальнього радіолокаційного визначення та цілевказання. Також – найсучасніші системи управління та зв’язку. Не обійдешся й без потужної протиповітряної оборони, Повітряних сил з багатофункціональними літаками 4++ покоління, Військово-морських сил, оснащених сучасними кораблями та підводними човнами. Нарешті, Сухопутні війська Збройних сил позаблокової України треба озброїти не тільки танками і БТРами, але й ударними та багатоцільовими вертольотами, безпілотними авіаційними системами, забезпечити їх військово-транспортними літаками Ан-70. І замкнути всю цю красоту в єдиний розвідувально-ударний комплекс. У результаті, Збройні сили повинні в масштабі реального часу реагувати на загрози всім наявним арсеналом засобів.

Тільки б не було війни

Розумію, що тепер треба спуститися на грішну землю і подивитися правді в очі. Все це чудові мрії. І вони навряд чи колись збудуться. Що ми маємо в дійсності? Насправді, ситуація не гірша, ніж прогнозувалось. Тобто, так, озброєння й військова техніка українського війська, в основному, вже випрацювали свій ресурс. Це сталося ще на межі 2010-2011 роках. Нову Воєнну доктрину не ухвалено, а за півтора роки роботи нової влади не затверджено жодного програмного документа щодо розвитку Збройних сил. Виходить, що стратегічного бачення подальшого розвитку армії в державі немає.

Але, як не дивно, гірше війську від цього не стало. Ба, навіть, стало краще. У всякому разі про це кажуть суми державного бюджету, які виділяються на утримання армії. Порівняйте самі: у 2009 році армія отримала 8,3 мільярда гривень, у 2010-му – 10,5 мільярдів, у 2011-му – 13,8 мільярда. А на 2012 рік прогнозується вже 17,4 мільярда гривень. І що найголовніше – аж 1,4 мільярда гривень планується виділити на закупівлю та модернізацію озброєння. Чи це не прогрес? Безумовно, так.

Але є, як кажуть, нюанс. Насправді, цих грошей вистачить лише на утримання армії. Близько 80 відсотків із 17,4 мільярда гривень будуть просто проїдатися. А ті, начебто величезні, 1,4 мільярда гривень на озброєння і військову техніку будуть «розмазані» по чотирьох масштабних програмах – створення корвету для ВМС, військово-транспортного літака Ан-70, багатофункціонального ракетного комплексу і єдиної автоматизованої системи управління. На заміну іншого озброєння просто не буде коштів.

Одним словом, і 2012 рік стане роком «проїдання». Що непогано для політиків. Бо голодна армія – це вже небезпечна штука для будь-якої влади. А от питання, коли буде розвиватися українське військо, залишається відкритим. Навіть якщо, врешті-решт, ухвалять нову Воєнну доктрину і нові програми розвитку Збройних сил, самі по собі вони нічого не гарантують. Побудова оборони держави – це справа не військових, а політиків. І лише від них буде залежати, чи зможе Україна отримати справжню національну армію на третьому десятиріччі своєї незалежності. Чесно кажучи, складається враження, що влада, коли згадує про армію, просто промовляє: «Тільки б не було війни». І далі йде займатися своїми «проектами».

А військових хочу привітати зі святом! Ці 20 років Збройних сил України – це ваш подвиг. Тільки б політики це врешті зрозуміли.

Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG