Доступність посилання

18 Листопад 2017, Київ 22:00

Рейтинг культурних подій від Оксани Забужко


Письменниця й літературознавець Оксана Забужко переконана, що з виданням «Чорного ворона» Василя Шкляра з’явилась українська масова література.

– Пані Забужко, якими позитивними моментами позначився 2011 рік у плані культури?
Оксана Забужко
Оксана Забужко

– У нас було дуже багато цікавих подій. Тільки, на жаль, далеко не всі з них отримали ту медіалізацію чи, як сьогодні у нас модно говорити, «розкрутку», якої заслуговували.

Просто не можу не згадати речі, які буквально за останні місяці мене страшенно порадували, я сказала б, що це найцікавіше, що було в українській культурі за минулий рік.
Найцікавіше, що було в українській культурі за минулий рік – збірка Віталія Жежери «Господні комарики». Це супер-якісна література

В літературі – це збірка есеїстики Віталія Жежери «Господні комарики». Це супер-якісна література, дуже трансформована есеїстика, ось та, над якою і смієшся, і плачеш, котра зовсім не є публіцистикою, а котра є літературою у чистому вигляді. Вже навіть хтось запустив термін «жежерики», як окремий жанр. Але це буде перекладено будь-якою мовою. Я переконана. Це отримає читача у будь-якій культурі.

Це роботи театрів малої сцени. Кожного разу, коли до Києва на гастролі приїздить львівський «Театр у кошику», я стараюся не пропустити жодної їхньої вистави, тому що я знаю, що це буде талановито, що це буде абсолютно перший сорт за будь-яким «гамбурзьким рахунком».

Але знову ж таки вони їздять переважно по зарубіжних фестивалях, де вони отримують золоті нагороди і перші премії, і так далі, а в Україні досі якось до їхньої роботи уваги значно менше, ніж хотілося б.

І те, що я вважаю абсолютно потрясаючим, тут мені трохи ніяково, бо я мала честь і щастя ніби мимоволі бути причетною до цього проекту. Це нова програма сестер Тельнюк на вірші Оксани Забужко. Але я кажу, що вона прекрасна, не тому, що вона на вірші Оксани Забужко, це абсолютно нова якість не тільки у їхній творчості, це нове в українській музиці. І не тільки в українській музиці, а й у світовій музиці насправді за великим рахунком, тому що те, що вони роблять – це фьюжн, це не арт-рок, це Пітер Гебріел це робить у США.

Кожна з цих ніби пісень чи композицій – це свого роду мікроораторія. І це блискуче поєднаннями з віолончельним тріо, з усім аранжуванням, це цілковито новий синтез слова, музики. Це повернення до тієї самої музики сфер, до якихось таких первісних і дуже органічних речей.
У нас мінімум музичних програм, а ті, котрі є, заповнені переважно російською попсою. Культура в Україні живе і розвивається у партизанському режимі

І ті концерти, які вони у клубному форматі давали (у Києві їх було два), то справді потрясали публіку, потрясали зал. Окрім, як в інтернеті, мало де можна це побачити і почути, тому що у нас немає спеціальних програм, присвячених культурі. У нас мінімум музичних програм, а ті, котрі є, заповнені переважно російською попсою і так далі. Тобто, культура в Україні, як усі попередні 20 років незалежності, живе і розвивається у партизанському режимі. Газону, кажучи словами відомого анекдоту, ніхто не стриже і не впорядковує, і тому вона так собі стихійно пре з землі.

Якісь найцікавіші речі у нас відбувалися у тих галузях, сферах, жанрах, де це можна робити на рівні, що називається, малих об’єднань, малих корпоративів, умовно кажучи, в категоріях малого і середнього бізнесу, тому що там, де починається вже ширший, культурний вплив на суспільство, там ми вже заходимо на ту територію, де потрібна держава і де потрібен садівник.

Садівника у нас немає, але якщо від супротивного бачити, скажімо, функцію цього садівника у державі спеціально її нинішня влада в Україні все-таки виконує.
Є успіх книжки Василя Шкляра. З цим успіхом у нас з’явилася українська масова література

Одним із найяскравіших і найцікавіших її результатів є успіх книжки Василя Шкляра. Можна казати, що з цим успіхом і з цим самим «Чорним вороном», який став абсолютно безпрецедентним бестселером за всі роки української незалежності, тобто як тільки почався цей самий скандал, як тільки почався конфлікт Шкляр-Табачник, за півроку після того книжка випродала більше як 100 тисяч примірників! Таких цифр, таких тиражів раніше не було. І це означає, що у нас з’явилася (і це вже можна говорити вголос, тому що і раніше були так звані «сотники», тобто книжки, які продавали більше 100 тисяч примірників за рік в українській літературі) масова література.

Оте, про що 20 років казали видавці й письменники, що ринок свій національний годує масова література. У нас ця ніша масової літератури заповнялася російським трешем завжди, а тепер нівроку починає з’являтися українська масова література.

І роман Шкляра – це не тільки комерційний успіх, це великою мірою і просвітницький успіх, тому що завдяки Шкляреві сотні тисяч українців відкрили для себе і документальний прототекст, з якого Шкляр користав. Це мемуари Горліса-Горського, учасника тих подій, «Холодний Яр». І зараз цей «Холодний Яр» лежить на всіх розкладках.

Тоді коли раніше він видавався мізерними накладами у тисячу примірників і був надбанням виключно вузького кола істориків та посвячених, зараз уже в свідомості масовій українців Холодний Яр (спасибі Шкляреві і спасибі Табачнику, який абсолютно не сподівався на такий результат, але від супротивного, не хотячи, зробив, я думаю, що лікті тепер собі гризе!) «Холодному Яру» таку рекламу) міцно прописався.

І я думаю, що це дуже добра подія, це добрий прецедент, добрий позитив і це дуже важливо з точки зору становлення української ідентичності, історичної пам’яті всього того, без чого не буває нормальної країни, нормальної держави.

– Оксано, як Ви оцінюєте ті нововведення, зокрема на формування шкільної програми з літератури чи того, що повинні знати наші студенти, які були зроблені останнім часом уже за нових міністрів і за нового керівництва?
Потрібен дуже і дуже активний громадський контроль за діяльністю Міносвіти

– Препогано оцінюю. Я вже багато разів мала нагоду про це говорити. Це такий, знаєте, дрібношахрайський стиль і почерк, злодійкуватий потрошку, як із копиці сіна, висмикувати маленькі пучечки, от висмикувати з програми ті твори.

Я в даному разі не кажу, як я оцінюю ту шкільну програму з української літератури. Я вважаю, що вона препаскудна. І це дітям просто висипає на голову хаосом, як з мішка Діда Мороза, висипає цілу купу абсолютно не зв’язаних між собою фактів, творів, реально не дає їм оцієї ретроспективної, ясно і скільки-небудь виробленої картини минулого століття.

У нас досі не написана історія української літератури 20 століття. У нас досі не написана українська історія 20 століття. Ми ще не починали своїх Авгієвих стаєнь розгрібати. Але от якісь базові, ключові твори, як той-таки «Жовтий князь» Барки, скажімо, тихцем, злодійкувато, у стилі кишенькового злодія, висмикуються, щоб не було видно, не впіймали за руку. Тому просто потрібен дуже і дуже активний громадський контроль за діяльністю Міносвіти, зокрема з боку журналістів, з боку ЗМІ.

Я б навіть тут додала щодо важелів впливу держави на культуру і на те, як вона сприймається і засвоюється широкою аудиторією. Ми так звикли, оскільки у нас 20 років не видають і не медіалізують українську класику, то вже ціле покоління українців виросло, для яких класика асоціюється тільки зі шкільною програмою. Тоді як у нормальних, у культурних націях, перепрошую, побачити людину в метро з томом класичного автора – це абсолютно нормальна ситуація.

Я якось не хочу сказати, що я дуже багато їжджу у метро, але я завжди, коли потрапляю у поїзд метро, якісь там скупчення народу, де є люди з книжками, я завжди кидаю оком на обкладинки і на те, що читають. Я ні разу не бачила людини з томом Домонтовича чи з томом Підмогильного, чи з томиком драм Лесі Українки чи навіть з цими «Міськими повістями» Франка.

– А Ви знаєте відповідь на це запитання? Тому що я бачу часто молодих людей у метро, які читають Муракамі. Це інша культура, інший світогляд, але вони читають…

– Бо це те, що називається «модні книжки». А мода відповідно твориться цілою купою важелів, каналів, способів. І це те, що називається культурною політикою. Це те, що безпосередньо пов’язано з інформаційною політикою. А в нас, перепрошую, інформаційної політики в Україні немає ніякої.

Тобто те, що ллється на вуха, у вуха і в очі пересічного українця з телеекранів, з радіоефіру, «ефемок», з довкола цього усього клекочучого нашого, забитого, як каналізація, клекочучого огидним смородом інформаційного простору, це просто елементарне затруєння мізків, забивання їх абсолютно тотальним сміттям.

Я не втомлююся повторювати на всіх своїх якихось виступах, зустрічах із читачами при кожній нагоді і в кожному інтерв’ю: люди, ради Бога, якомога менше дивіться телевізор, якомога менше взагалі будь-що вмикайте (перепрошую, мені дуже прикро говорити це на радіо, але ви є винятком, все-таки «Свобода» є щасливим винятком із цього самого гігантського каналізаційного люка, в який наші медіа-магнати перетворили Україну), максимально багато часу старайтеся приділяти власним дітям, гуляйте на природі, дивіться на небо, читайте розумні книжки, слухайте хорошу музику.

У місті майже 5-мільйонному, котре є столицею, як каже один мій знайомий, однієї великої держави у центрі Європи, себто України, у такому місті, а це приблизно за форматом, як Берлін, таких самих арт-центрів, отаких галерей… Добре, модних, гламурних, більш модних, менш модних, стильних, по-різному зі своїм обличчям, таких арт-галерей, які на регулярній основі організовують виставки і запрошують переважно зарубіжних авторів і є частиною цього самого культурного пульсу столиці, їх мають бути десятки.

Проблема якраз у тому, що PinchukArtCentre реально є одним із дуже небагатьох. У нас малий галерейний рух, у нас малі галерейки і у нас немає досі… Ось до питання про інформацію. Ось абсолютно це все, я кажу, дикоростуче.Чужинець, який приїде до Києва, не матиме якогось одного сайту чи одного видання, скажімо, «Київ сьогодні», куди він міг би зайти і побачити, що сьогодні в Києві відбувається, які виставки, які вистави, які гастролі, які театри, які малі сцени, які імпрези, які літературні читання і так далі.

Цього всього насправді відбувається дуже багато, але в нас немає навіть єдиного зведеного джерела інформації. А це вже, даруйте, показник абсолютно некультурної столиці, некультурного міста.

– Чому я так поставила питання? Бо яка роль, на Вашу думку, окремих людей у цьому? Бо культура – це все-таки така сфера, де має значення те, що такі люди, як колись Україна мала Терещенка, роблять щось таке, що залишається на віки.

А у нас виходить, що українська бізнес-еліта не бачить потреби підтримувати українську культуру.
Елітою у нас називають себе люди, які і за інтелектуальними, і за моральними якостями стоять набагато нижче рівня пересічного українця

– Саме словосполучення «українська бізнес-еліта» мене негайно вкинуло у глибоку задуму. Я завжди кажу, що слово «еліта» я в Україні заборонила б принаймні років на 5, наклала б на нього мораторій, бо воно настільки спрофановане в цьому самому повсякденному слововжитку, коли елітою у нас називають себе люди, які, даруйте, і за інтелектуальними, і за моральними якостями стоять набагато нижче рівня пересічного українця.
2012 рік – 75 років від розстрілу в урочищі Сандармох 1111 діячів української культури. Це була українська еліта, яка від того часу й досі не відновилася!

До речі, якраз у 2012 році на нас чекає ювілей, про який я ще ні разу не чула ще жодної згадки в медіа, от з вуст жодного ані діяча культури, ані будь-якої культурної інституції. А між тим ювілей цей настільки трагічний і маркантний в усій українській історії 20 століття, що в принципі, як на мене, він мав би бути справді загальнонаціональною подією.

Це 75 років від розстрілу в урочищі Сандармох 1111 діячів української культури «розстріляного Відродження», в’язнів Соловецького монастиря. Впродовж чотирьох днів з руки однієї людини, капітана Матвєєва було розстріляно 1111 людей. Ось це була українська еліта, яка від того часу й досі не відновилася!

Серед них були генії, як Лесь Курбас, як геніальний, досі ще не повернений в наш обіг Микола Куліш, серед них був мій улюблений Валер’ян Підмогильний, серед них був великий Микола Зеров і ціла його перекладацька школа, Павло Филипович і інші неокласики, історик Матвій Яворський, бідолашний Антін Крушельницький, який приїхав до України з цілою своєю родиною з Галичини, щоб розбудовувати українську культуру. І так далі, і так далі.

Ви подивіться, оцей мартиролог по Сандармоху: священики УАПЦ і так далі – ось це 75-ліття ось цієї дати не менш важливе, аніж річниці Голодомору, тому що ці речі безпосередньо пов’язані. Це була відрізана, відтята повністю голова нації. І ось цієї самої голови ми досі наростити на можемо.

Тому, принаймні, якусь таку медіальну кампанію по 75-літтю Сандармоху я б дуже і дуже радила розпочинати.

– Я думаю, що Радіо Свобода обов’язково долучиться до цієї Вашої пропозиції.

Оксано, Ви цього року очолювали зокрема кінофестиваль «Молодість». І це було яскраве дійство, медіа люблять, коли Ви в ефірі, тому що Ви надзвичайно експресивна людина.

Для Вас, з точки зору голови журі, чим позначився цей фестиваль?

– Мені було дуже цікаво подивитися, чому я, власне кажучи, і погодилася, бо це досить затратна робота, цілий тиждень сидіти в кінозалі і дивитися фільми нон-стопом.

По-перше, мені хотілося підтримати сам фестиваль, тому що цього року абсолютно брутальним, я сказала б, неджентльментським способом йому відмовив один зі спонсорів, і фестиваль взагалі був під загрозою. І самозрозуміло, коли щось таке відбувається, то це вже акція знову ж таки громадянської солідарності між діячами культури: вам погано – я з вами! І це один момент, такий чисто жест солідарності з колегами.

А другий момент – це мені було цікаво і важливо подивитися ось це молоде світове кіно, бо це вже молодша генерація, котра прийшла, це фільми переважно дебютні, значить, перший, другий фільм. Подивитися відразу, намацати за цей один тиждень пульс ось цього покоління, котре прийшли на початку 21 століття з якимось світоглядом, з якимось світовідчуттям воно приходить, покоління доби кризи, скажімо так, «доби занепаду Римської імперії», «доби кризи Західної цивілізації», які цінності це покоління сповідує.

– Які? І який пульс? Прискорений?

– Пульс є невротичний, але це якийсь такий хороший внутрішній драматизм, це прощання зі світом консюмеризму, прощання з гарячкою ось цього самого гарячкового споживацтва, ось цим от культом успіху, який розтлив нам був уже одне покоління, спеціально тих, котрі формувалися у 1990-і роки. Це покоління, котре хоче знову чути музику сфер і котре хоче бачити людину, котре втомлене від гонитви у світі, де ніхто нікого не бачить і не чує, і де всі женуться наосліп, несучи поперед себе, як балончик, своє роздуте власне «Я».

Це покоління, яке хоче чути іншого, яке крупним планом дивиться в очі людини, яке намагається, принаймні, повернутися до якихось дуже простих, дуже земних речей, до природних ритмів, яке вже відкрило, що людині насправді небагато треба, не так багато, як нам здається для того, щоб бути щасливою і для того, щоб жити в гармонії з собою і зі світом. І ці речі, як на мене, є дуже важливі і дуже позитивні.

– Чи такими ж є українські молоді письменники?

– Ну, не тільки письменники. Я б сказала, що і молоді українські кінематографісти такими теж не є, тому що все-таки (що там говорити) ми не є аж ніяк країна, яка належить до світового культурного мейнстріму, ми провінційна країна. У самій по собі провінційності ще немає нічого лихого. Із провінції часто виходили дуже цікаві явища і дуже цікаві феномени.

Але тоді, коли ця провінція говорила про себе, а не старалася, як Проня Прокопівна Сіркова і Свирид Петрович Голохвастий, наші архитипальні, можна сказати, національні герої, особливо актуальні в нашу добу, не старалися наслідувати, щоб було «по-модньому».

От коли не наслідувати і не бігти за потягом, який уже пішов, стараючись, щоб і собі, як люди («і ми, Химко, люди»), а коли говорити про себе і про своє, отоді якраз на цих самих теренах і можуть виникати якісь найцікавіші мистецькі явища. І вони виникають в Україні. І їх не мало. Тільки знову ж таки вони опиняються ніби поза якимось цим гучним клекочучим мейнстрімом крикливим.

І я якось не вперше вже помічаю, що щось направду якісне, оте, що вартує, справді те, що зроблене на рівні світових стандартів в Україні, воно отримує дуже малий розголос, ну дуже мізерний розголос.

– А який культурний прогноз на 2012 рік від Оксани Забужко? Виберіть самі: або спрогнозуйте, або помрійте.
У майбутнє української культури я вірю твердо!

– Культура, на щастя, не політика, і вона не прогнозується так однолінійно в режимі арифметичних дій. Культура – вона на порядок складніша і тонша, і, на щастя, не прогнозована.

Тому кожного разу, коли говорити, чого ми чекаємо від культури, можна сказати з ясними очима, як дитя новорічного ранку: ми чекаємо чуда!

У тому і смисл культури, що вона завжди дарує нам несподіванки. І у що – у що, а в майбутнє української культури я вірю твердо!
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Атор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG