Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 06:31
З доповіді на Науковій конференції за Програмою Фулбрайта в Києво-Могилянській академії, опублікованій у книзі «Нагнітання мороку «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів століття ХХІ»

Початок опублікований Радіо Свобода 26.11.2011

(продовження: частина друга)

Наприкінці 20-х років (минулого століття)польська, німецька, французька, англійська преса чимало уваги приділяють подіям в Україні, подаючи часом достовірну, а часом і фантастичну інформацію насамперед про спротив селянства пограбуванню, розкуркуленню й колективізації, а також про політичні настрої та внутрішньопартійну боротьбу. Цікаво, що більшовицька публіцистика того часу, на відміну від пізніших часів, досить широко, хоч і вибірково, звертається до цих ворожих публікацій, дозволяючи собі багато що цитувати.

Невдача України у 20-х роках – вражаюча драма історії XX століття

Ось, для прикладу, низка таких посилань із книжки Ф. Тарана «Україна в сучасній міжнародній ситуації» (X., 1928). Повідомляється, що «вся європейська преса підняла галас про пригноблення України Росією та про величезний зріст сепаратистичного руху на Україні» . Цитуються з французької «Парі Міді» від 29 липня 1927 року слова: «Україна стала вогнищем найбільш небезпечного антибільшовицького повстання в Росії. Вся Україна нині як у котлі кипить». А наступного дня те саме джерело інформує: «Вся Україна, за відомостями, перебуває в стані повстання, в багатьох районах України радянська влада втратила всякий контроль над повстанцями [...] Гадають навіть, що ціла низка українських міст уже перейшла до рук повстанців». Того ж 29 липня паризький журнал «Матен» пише: «Голова ДПУ в Одесі заявив, що внаслідок агітації, за допомогою чужоземних грошей, Україна перебуває нині, так би мовити, в стані горожанської війни» .

14 серпня – «Ле Трасижан»: «Кажуть, либонь, одна група партизан знищила сильний загін Червоної Армії у 20 кілометрах на південь від української столиці». 2 вересня – «Журналь де-Деба»: «За повідомленнями з Варшави [...] повстанці захопили м. Васильків в околицях Києва». Така любов до повсталої України викликала заздрість у німецької «Берлінер Берзен Цайтунг», і вона з міркувань справедливості нагадує: «Коли тепер держави Антанти та інші залицяються до «великої держави», що повстає на сході, нехай український народ при тому не забуває, що ми принесли Україні визволення в 1917-1918 році».

Багато цікавих виступів західної преси з українського питання знайдемо в книжці М. Мотузки «Українська контрреволюційна еміграція». Ось, для прикладу, промовиста цитата зі статті німецького журналіста про англійську політику на Сході Європи: «У Лондоні так само добре знають, як і в Москві, що Радянська Росія без України економічно мертва й нездатна до життя, що Україна – єдина частина Росії, яка тепер іще може щось експортувати, і що через те вихід цієї країни з Радянського Союзу знищить московських державців. У такий спосіб, здається, розвивається англійську тактику, що останніми місяцями та тижнями стає все виразніша й посувається в напрямку створення міцного блоку з самостійної України разом із Польщею, а згодом також і Литвою; блоку, що, нарешті, за англійським проводом зміг би завдати Радам давно й гаряче бажаного в Лондоні вдара».

Про інший аспект європейського бачення української колізії йдеться у книзі П. Пташинського «Другий Інтернаціонал і український соціал-фашизм». Тут говориться про ворожі виступи українських соціал-демократів, зокрема Ісаака Мазепи, члена II Інтернаціоналу, та підтримку їхніх антирадянських планів соціалдемократами Європи, насамперед Німеччини.

Процитовано тезу Еміля Штрауса зі статті, надрукованої 1927 року в берлінському двомісячнику «Дер Ґезельшафт», редагованому одним із провідників II Інтернаціоналу Р. Гільфердінґом:

«Визвольна боротьба України, її невдача в 1919 і 1920 роках, є одною з найбільше вражаючих драм історії XX століття [...] Європейський соціалізм має всі дані на те, щоб морально підтримати боротьбу української нації за її визволення [...] Більшовицька диктатура на Україні є чимось зовсім іншим, ніж в Росії. Це диктатура чужинецьких панів над усією нацією [...] це результат російського імперіалізму, що лежить не в соціяльному інтересі російського пролетаріату, а в інтересі нової економічної і урядницької буржуазії і є продовженням імперіялістичної політики царської держави».

Таких голосів на підтримку реальної, чи уявної боротьби українців було багато. Але вони поступово згасають у міру того, як сенсації виявляються перебільшеними і не виправдовуються надії на успіх цієї боротьби, як також і надії на швидкий крах СРСР. І майже зовсім згасають вони після 1932 року.

Україна як плацдарм майбутньої війни

Прихід Гітлера до влади в Німеччині став зламним моментом у ставленні до України й СРСР навіть для тієї частини європейської громадськості, яка не сприймала більшовизму. Тепер головною небезпекою стає нацизм, а більшовизм має шанс бути сприйнятим як альтернатива, або як союзник у протистоянні нацизмові. Сталін, як відомо, максимально використав цей шанс. Про голодомор і про Україну взагалі поступово забули – принаймні в обговоренні політичних перспектив. І тільки через багато десятиліть знову оживуть ідеї, які здавалися актуальними в 20-ті роки, про те, що Україна є органічною частиною Європи, що без неї не можна уявити гармонійні відносини в Східній Європі, що Україна може створити політичний і економічний місток між Балтикою і Чорномор’ям, тощо... Всі ці напівілюзорні перспективи обговорювано понад 80 років тому...

Але тут варто звернути увагу ось на що. Чому партійна пропаганда так щедро (принаймні порівняно з майбутніми часами) вдавалася до цитування публікацій ворожої преси? Можна, звісно, сказати, що це робилося в спеціальних партійних виданнях, які не мали масового розповсюдження. І що в ті далекі роки менше боялися чужих думок. Але ж на якийсь вплив вони були розраховані! Почасти метою було висміяти фантастичні уявлення буржуазної преси. Але це все-таки замала мета, щоб тільки заради неї проігнорувати можливий негативний вплив небажаної інформації на не таке вже й надійне суспільство.

Важливішим було, певно, інше. Відчуваючи реальний страх перед небезпекою внутрішнього вибуху і зовнішньої інтервенції та нової війни (на XI з’їзді КП(б)У оберчекіст Балицький висловився про Україну як про «плацдарм будущей войны»), більшовицьке керівництво водночас і маніпулювало цими загрозами, цим страхом (може, й перебільшуючи його), щоб мобілізувати суспільство та підготувати й виправдати рішучий превентивний удар по можливій селянській «контрреволюції», по «націоналістичній» ідеології, по «українізації», яка виявилася небезпечною для тієї єдності, що її плекала русифікаторська більшість у керівництві партії.

Далі буде…

Публікується за згодою автора у скороченому вигляді.

Початок опублікований Радіо Свобода 26.11.2011

Іван Дзюба – письменник, громадський діяч, дисидент радянських часів, академік НАНУ

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG