Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 23:02
З доповіді на Науковій конференції за Програмою Фулбрайта в Києво-Могилянській академії, опублікованій у книзі «Нагнітання мороку «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів століття ХХІ»

Перша частина

Друга частина

(продовження: частина третя)

Не випадково, що головною небезпекою для соціалістичного будівництва оголошується, поряд із куркульством, націонал-ухильництво в самій партії. Це було важливою складовою боротьби з багатобарвною внутрішньопартійною опозицією.

У згаданій книжці Ф. Тарана є окремий розділ «Опозиція в КП(б)У й підготовка до інтервенції». Починаючи з кінця 20-х років, «націонал-ухильників» дедалі брутальніше шельмують як ідеологів куркульства, пособників імперіалізму, резерв інтервентів, українських фашистів і т. д., – весь час розширюючи коло публічно ошельмованих і поступово доходячи до головних – О. Шумського й М. Скрипника.

Особливо настирливо дискредитовано керівництво КПЗУ як нібито агентуру польської дефензиви; після змін цього керівництва постановами Комінтерну довелося зрештою розпустити КПЗУ, як і Польську Компартію взагалі.

(На XI з’їзді КП(б)У тов. Фурер доповідав: «Керівна група ЦК КПЗУ зрадила Комінтернові і, логічно розвиваючи шумківські концепції, все більше вгрузаючи в націоналістичне багно, докотилася до ролі об’єктивних агентів польського фашизму, як це і відзначив у своїй резолюції Комінтерн». Українське політичне й культурне життя в Польщі особливо непокоїло радянських лідерів, уявлялося джерелом впливу на підрадянську Україну і постійно враховувалося у стратегіях боротьби з «націоналістичною загрозою». (Мимоволі згадується шалена галичанофобія сучасних «українських» політиків відомого ґатунку.)

Під пильним наглядом перебувала преса української еміграції, в ній вишукувано насамперед інформацію про контакти емігрантських кіл із буржуазними політиками та виловлювано будь-які схвальні висловлювання про українських культурних та державних діячів національної орієнтації, від Хвильового до Шумського й Скрипника,– як незаперечний «компромат» на них.

До речі, більшість західноєвропейських джерел цитовано у більшовицькій публіцистиці не за оригіналами, а за передруками в емігрантській пресі. Або партійні публіцисти не мали доступу до першоджерел і не знали мов, або метою було підкреслити тісну співпрацю еміграції з потенційними інтервентами. А може, і перше, й друге.

Сталін одночасно ударив по селу, інтелігенції

Сталінський удар мав багатоцільовий характер: він був спрямований одночасно і проти українського села (розкуркулення, колективізація, голодомор), і проти національної інтелігенції (політичні процеси, найгучнішим, але не єдиним з яких був процес над СВУ), і проти «націонал-ухильників» та просто запідозрених у нелояльності елементів у КП(б)У, яких спочатку «вичищали», а потім розстрілювали, як і письменників, педагогів, мовознавців, архівістів, геологів, кооператорів.

Репресії були спрямовані і проти сільрад, нібито опанованих «куркулями», і проти рядових партійців та цілих партійних організацій, які виявляли «гнилий лібералізм», і проти суддів, які виносили недостатньо жорстокі вироки. Республіканські й місцеві газети цих років рясніють «доказами» шкідницької діяльності ворожої агентури в лавах місцевих сільських органів і в партії.

Скажімо, газета «Комуніст» за 2 січня 1933 року майже цілком присвячена викриттю саботажників і репресивній роботі супроти них. У передовій «Вище пильність більшовицької преси в боротьбі за хліб» наголошено, що головний ворог – навіть не куркулі, а комуністи: «...Ворог з партквитком у кишені – найнебезпечніший за одвертого контрреволюціонера. Хіба не цьому вчить оріхівська, кобеляцька, балакліївська справи?» (Названо райони, в яких розкрито «кубла зрадників» з «районного проводу». - І. Дз.) В іншій статті – «Суворо покарати зрадників» – подано інформацію про чистки в парторганізаціях сільських районів. Зокрема, лише в снігурівській парторганізації «комісія ЦКК вичистила 105 чоловік - 17 % парторганізації».

Стаття під гнівно-саркастичним заголовком «Наслідки» одного «показового» процесу» стосується провалу рейду Кременчуцького суду в село Кам’яні Потоки, де довелося виправдати кількох одноосібників, в яких нібито не знайшлося 15-20 центнерів хліба.

«Суддя Любовник не дав відсічі куркульському виступу оборонця Найдіса», – багатозначно додає газета. Що ждало коли не суддю, то оборонця Найдіса, видно з наступного матеріалу під заголовком «Зрадника суворо покарано». Тут повідомляється, що виїзна сесія Одеського облсуду розглянула справу колишнього (вже колишнього! - Дз) нарсудді Гросулівського району, колишнього (вже колишнього! - Дз.) члена партії Химовича, який «зловмисне затримував розгляд справ куркулів - зривачів хлібозаготівель...» . Фінал: «Зрадника інтересів партії, робітничої кляси та колгоспних мас Химовича засуджено до позбавлення волі в далеких місцевостях Союзу на десять років». Це тільки з одного числа однієї газети! Уявімо весь масштаб роботи...

Та попри всю масованість цього удару, Сталін не мав певності й, мабуть, переживав страх, який можна порівняти з тим, що в перші дні нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Звернімо увагу: після казуїстського виступу зі статтею «Запаморочення від успіхів» він 18 місяців не робив публічних заяв – аж до об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) .

7 січня 1933 року, коли він зробив доповідь «Підсумки 1-ої п’ятирічки». В розділі про сільське господарство Сталін був дуже лапідарний і, навівши цифри про майже суцільну колективізацію, з властивим йому сарказмом поставив контрзапитання: «А як стоїть справа з сільським господарством у капіталістичних країнах?» й заходився малювати безнадійне становище капіталістичного сільського господарства, аграрну кризу на Заході, трагедію селянства капіталістичних країн. А потім у розпал голодомору знову виїздить на Кавказ для відпочинку і перебуває там досить довго, керуючи країною за допомогою листів і телеграм. Що це: свідчення цілковитої впевненості в успіху і в своїх колегах? Чи бажання стати осторонь, щоб у разі невдачі знайти винних, як це він зазвичай робив? Дехто з тих, хто спостерігав його в цей час зблизька, схиляється до останньої версії.

У спогадах відомого «перебіжчика» Бориса Суваріна знаходимо запис розмов із його другом Ісааком Бабелем, який 1932 року гостював у Парижі. Бабель (який, до слова, в одному з оповідань 1928 року чи не перший розповів про страхітливі способи колективізації в Одеській області) тоді був близький до кремлівської еліти, зокрема до Ворошилова і Горького, але зберігав незалежність думки. Під датою 18 жовтня 1932 року читаємо про Сталіна: «Отправился на три месяца на Кавказ [...] А знаете ли вы, что говорили шепотом после отъезда Сталина, оставившего в плачевном состоянии государственные дела, в особенности экономику? Насрал и уехал».

Маємо й інше свідчення того, наскільки тривожною була ситуація і наскільки важливою для Сталіна — ця «перемога» над селянством, а водночас і над інтелігенцією та опозиціями в партії. Зазвичай радянська історіографія, слідом за Сталіним, називала 1929 рік «роком великого перелому». Але той же Сталін у відомій розмові з Ліоном Фейхтвангером 1938 року, тобто постфактум, називає вирішальними роки 1934-1935, коли він уже «зламав хребет» ворогам і міг святкувати «перемогу». Не меншою «перемогою», ніж «перемога» над українським селом, була для Сталіна і «перемога» над «націонал-ухильниками» в КП(б)У, а фактично - над КП(б)У.

Листи Сталіна до Молотова й Кагановича засвідчують, наскільки він боявся втратити Україну («Украину мы можем потерять»), наскільки не довіряв не лише масі українських комуністів, а й керівництву КП(б)У. Ось із листа Сталіна Кагановичу 11 серпня 1932 року: «Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок [...] На что это похоже? Это не партия, а парламент [...] Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина. Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей. Так дальше продолжаться не может» .

І далі йдуть вказівки щодо змін у керівництві КГТ(б)У. Втім, його і раніше неодноразово змінювано. Чергова реорганізація відбулася наприкінці 1931 року, коли створено організаційний секретаріат (Строганов, Терехов, Алексеев, Чернявський і Любченко) на чолі з Косіором. А в січні 1933 року Сталін присилає в Україну Постишева разом з цілим ешелоном московських кадрів.

Далі буде…

Публікується за згодою автора у скороченому вигляді.

Перша частина

Друга частина

Іван Дзюба – письменник, громадський діяч, дисидент радянських часів, академік НАНУ

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG