«Чарівника Чурова – в Азкабан» – такe напівжартівливe гасло на мотив із творів про Гаррі Поттера можна було побачити на московському мітингу на Болотній площі, а потім на проспекті Сахарова. Голова Центральної виборчої комісії Росії Володимир Чуров з легкої руки учасників протестів став важливою фігурою в новинах політичного життя, про його відставку говорять вже не тільки опозиціонери, але й члени президентської ради з прав людини.
Між тим ясно, що Чуров – ніхто. Він – всього лише сірий чиновник, який виконує просту системну функцію забезпечення потрібного результату на виборах президента і парламенту. Зі своїми обов’язками Чуров вправляється – і непогано – вже не перший рік. І якби не московські мітинги, навряд чи хтось за межами російського Центрвиборчкому підозрював би про його існування.
Обрання Чурова головою ЦВК підносилося мало не як тріумф демократії та багатопартійності: новий голова представляв раніше в парламенті не «Єдину Росію», а карикатурну ЛДПР Жириновського. Мало хто пам’ятав, що і попередник Чурова Олександр Вешняков був представником тепер уже забутої Аграрної партії. Враховуючи те, що справжніх політичних партій в Росії ще не було, партійність Чурова при визначенні його кандидатури мала куди менше значення, ніж тісний зв’язок з Володимиром Путіним – з майбутнім президентом Росії майбутній голова ЦВК працював ще у Санкт-Петербурзі.
У попередників Чурова були непрості завдання. Миколі Рябову потрібно було забезпечити єльцинську перемогу в 1996 році, Олександру Вешнякову – передачу влади. Чуров, власне кажучи, спочатку просто проштамповував бюлетені.
Але часи змінюються – те, що президент Росії Дмитро Медведєв назвав голову Центрвиборчкому «чарівником», ілюструє роль Чурова у забезпеченні електоральних можливостей влади. І збій, про який ми знаємо, стався не в Центрвиборчкомі. Це – системний збій: сама російська система жахливо несучасна, і архаїчний Чуров – просто дзеркало цієї несучасності.
Чи доможуться учасники протестів його відставки? Це, власне кажучи, не так уже й важливо.
У 2004 році українські протестувальники домоглися відставки одіозного голови Центрвиборчкому Сергія Ківалова. Сьогодні Ківалов – один з господарів країни та її юридичної системи. Але й цього йому мало: вважається, що Ківалов збирається прибрати до рук рідну Одесу.
Участь у брудних виборах 2004 року не тільки не завадила його успіхові, навпаки – створила особливі політичні можливості і збільшила авторитет у середовищі юристів. Тому що середовище таке – поважають тих, хто не боїться йти до кінця. І система така: вона спирається на таких, як Сергій Ківалов. І на таких, як Володимир Чуров.
Якщо російська система збережеться, для Чурова завжди знайдеться в ній тепле місце – нехай навіть поза стінами Центрвиборчкому.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Між тим ясно, що Чуров – ніхто. Він – всього лише сірий чиновник, який виконує просту системну функцію забезпечення потрібного результату на виборах президента і парламенту. Зі своїми обов’язками Чуров вправляється – і непогано – вже не перший рік. І якби не московські мітинги, навряд чи хтось за межами російського Центрвиборчкому підозрював би про його існування.
Обрання Чурова головою ЦВК підносилося мало не як тріумф демократії та багатопартійності: новий голова представляв раніше в парламенті не «Єдину Росію», а карикатурну ЛДПР Жириновського. Мало хто пам’ятав, що і попередник Чурова Олександр Вешняков був представником тепер уже забутої Аграрної партії. Враховуючи те, що справжніх політичних партій в Росії ще не було, партійність Чурова при визначенні його кандидатури мала куди менше значення, ніж тісний зв’язок з Володимиром Путіним – з майбутнім президентом Росії майбутній голова ЦВК працював ще у Санкт-Петербурзі.
У попередників Чурова були непрості завдання. Миколі Рябову потрібно було забезпечити єльцинську перемогу в 1996 році, Олександру Вешнякову – передачу влади. Чуров, власне кажучи, спочатку просто проштамповував бюлетені.
Але часи змінюються – те, що президент Росії Дмитро Медведєв назвав голову Центрвиборчкому «чарівником», ілюструє роль Чурова у забезпеченні електоральних можливостей влади. І збій, про який ми знаємо, стався не в Центрвиборчкомі. Це – системний збій: сама російська система жахливо несучасна, і архаїчний Чуров – просто дзеркало цієї несучасності.
Чи доможуться учасники протестів його відставки? Це, власне кажучи, не так уже й важливо.
У 2004 році українські протестувальники домоглися відставки одіозного голови Центрвиборчкому Сергія Ківалова. Сьогодні Ківалов – один з господарів країни та її юридичної системи. Але й цього йому мало: вважається, що Ківалов збирається прибрати до рук рідну Одесу.
Участь у брудних виборах 2004 року не тільки не завадила його успіхові, навпаки – створила особливі політичні можливості і збільшила авторитет у середовищі юристів. Тому що середовище таке – поважають тих, хто не боїться йти до кінця. І система така: вона спирається на таких, як Сергій Ківалов. І на таких, як Володимир Чуров.
Якщо російська система збережеться, для Чурова завжди знайдеться в ній тепле місце – нехай навіть поза стінами Центрвиборчкому.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
