Доступність посилання

18 Грудень 2017, Київ 09:42

Галина Усатенко

Шляхи проведення реформи вищої освіти, запропоновані у трьох законопроектах, викликали широку дискусію не лише на круглих столах чи у профільному комітеті Верховної Ради, а й чи не вперше – у суспільстві, причому у прямому розумінні цього слова.

Впродовж січня в соціальних мережах ФБ (Facebook) та в нових медіа (ЖЖ) сформувалося кілька майданчиків із живою дискусією навколо запропонованих законопроектів. Ці дискусії вийшли за площину політики (хоч політична складова всім очевидна) і об’єднали представників різних вузів (КНУ імені Тараса Шевченка, «Могилянку» та інших), різних міст (Харків, Київ, Донецьк, Львів, Рівне тощо), проректорів і студентів, експертів та викладачів.

Обговорюється ситуація в системі освіти, а не в системі політики навколо освіти. Звісно, ці обговорення у ФБ (наприклад, у групі «Разом за кращу освіту») інколи втрачали коректний стиль, висувалися непереконливі тези й аргументи, відчувалася «гра м’язами» молодих лідерів перед старшими колегами, колишніми своїми викладачами. Та все це не завадило визначити проблеми у системі освіти України, які не мають вирішення у нинішньому варіанті закону про вищу освіту.

У чому суть реформи системи вищої освіти?

Всі законопроекти спрямовані на реформування однієї ланки освітнього процесу – вузу, а не системи. Середня, позашкільна, професійна, освіта впродовж життя – переплетені й пов’язані з вищою. Однак зміни до інших законопроектів (як от позашкільної чи професійно-технічної освіти) не вносяться.

У цьому контексті дивною видається інформація, що Міністерство юстиції впродовж 2012 р. провадитиме гендерно-правову експертизу шести базових законів України у сфері освіти.

Чому саме гендерно-правову? І чи узгоджують подані на обговорення законопроекти свої позиції із загальною «метою наближення вітчизняного законодавства до міжнародних стандартів життя», на що спрямована експертиза? Чи ми приймемо закон про вищу освіту, а потім його перевіримо й будемо заново переписувати?!

Запропоновані законопроекти також не дають можливостей для реалізації європейського підходу до отримання освіти впродовж життя. Це законодавчо визначено у Польщі, Чехії та інших країнах ЄС. Наші ж законопроекти таке формулювання тільки згадують. Статус неформальної освіти й надалі залишається невизначеним, зберігається галузевий принцип підвищення кваліфікації (лікарів, педагогів тощо), що надто ускладнює сучасний міжгалузевий формат навчання і профілювання.

Хто контролює якість вищої освіти та проблема рейтингів вузів

МОН затвердило Наказ №1475 від 20.12.11 року про «Положення про національну систему рейтингового оцінювання діяльності вищих навчальних закладів», згідно з яким «Організаційне забезпечення проведення рейтингового оцінювання здійснюється Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти та вищими навчальними закладами».

Цей Інститут, в свою чергу, здійснює «попередній аналіз показників діяльності вищих навчальних закладів, забезпечує сумісність та порівнянність суб'єктів рейтингового оцінювання; здійснює обчислення параметрів системи рейтингового оцінювання та складає рейтинг вищих навчальних закладів».

Положення не визначає та не оприлюднює критеріїв оцінювання, а також не вказує, хто саме буде визначати ці критерії. Між тим саме критерії – ключова проблема, що стала предметом окремих обговорень в соцмережах.

Ця проблема осмислювалася як на національному рівні – визнання диплому на ринку праці, так і у світі. Ось як «на внутрішньому рівні» цю проблему позначає учасник обговорення у ФБ: «зараз диплом КНУ та диплом РГУ чітко диференціюються на ринку праці. Кожен знає, що диплом означає, незважаючи на його державний статус» (В. Ковтунець).

Однак, з’ясування стосунків – Київський вуз чи регіональний, університет Шевченка чи «Могилянка» – малопродуктивне. Бо як слушно було зауважено: «у Рівному можуть швидше взяти людину з Рівного з дипломом РГУ, аніж людину зі Львова з дипломом КНТУШ :)» (В. Бугров).

Важливіша проблема в іншому – критерії оцінювання якості диплому. «В світі давно не дивляться на зразок диплома. Там інші критерії: роботи в базі SCOPUS, рекомендації декількох науковців, участь у грантових програмах» (Т. Васильєв). «Ми ще далеко від «світу»» (А. Черних). «Хіба?» – ставили питання інші.

Багато наших викладачів, науковців вже роблять власні інтернет-сторінки й сайти, викладають свої публікації різними мовами, активно стажуються, беруть участь в міжнародних грантах. Звісно, активність почасти залежить від спеціальності. Скажімо, з моєю українською філологією це складніше, аніж з генетикою, інфекційними хворобами чи філософською герменевтикою. Однак, чи допоможе процесу входження на світовий ринок якості дипломів Національна система рейтингового оцінювання діяльності вищих навчальних закладів?
Відповідь на це запитання зумовило ще один напрям дискусії.

Хто зацікавлений в дипломі: сам випускник? роботодавець? виш? держава?

Молодь, ще недавні студенти, міркують доволі логічно: «Прив'язування держзамовлення до вступників має кілька варіантів реалізації. Але суть зводиться до того, що вступник який найкраще здав ЗНО отримує переважне право вибору місця навчання, обмежене ліцензованим обсягом конкретного ВНЗ, а не державним замовленням. Повірте, що вступник значно краще проаналізує ринок праці, якість підготовки і т.д. чим уряд» (В. Килимар).

Але якщо аналіз ринку праці на 2012 рік вказує на потребу, наприклад, у лікарях санітарно-гігієнічного профілю, а не терапевтах – що робити? або прикладна математика чи латинська мова – коли на них буде попит?

Отже, утворюється трикутник: диплом (як своєрідне уособлення держави), роботодавець (який має свій приватний інтерес, і опосередковано, поки що, впливає на освіту та її якість), ринок праці (на який потрапляє студент, який мріє про добру роботу і пристойні гроші).

В ході обговорення проявився ключовий конфлікт/проблема реформи вищої освіти: чому роботодавці, які закінчують наші вузи, які здобувають непогані посади/звання/заробітки/соціальний статус декларують де тільки можна тезу, що наші вузи нічому не вчать. А вузи, відповідно, висловлюють обурення – чому ви купуєте технології деінде, а не вкладаєте в освіту, в науку/технології/студентів в нас?

«Не тільки працедавець має спитати ВНЗ, але й ВНЗ має питати ринок. Коли це ВНЗ останній раз чимось таким цікавилися не для pro forma? Будування довіри з ринком праці має стати місією ВНЗ, бо тоді ВНЗ зможуть переконувати ринок в його хибах і ставатимуть конкурентнішими не в межах нашого концтабору, але й в глобальному світі» (Є. Глібовицький)

«Але чого роботодавець не йде у вуз щоби коригувати освіту? Бо він як і всі інші хоче контролювати під себе - а не під суспільну потребу. Наші студенти на перше місце ставлять знання іноземної мови, а опитування роботодавців - досвід роботи. Отже, кидай навчання і йди на роботу здобувати досвід. А завтра коли треба нові знання - йди геть, візьмемо молодого, і менше платити будемо і новіші знання матиме»; «Просто наш роботодавець про якість освіти і потребу комунікації так само має дуже далеке розуміння, а тепер в рамках тристоронньої угоди - ще гірше.» (В. Бугров)

Рушієм ситуації, який може розв’язати конфлікт, Євген Глібовицький визначає «добросовісних працедавців»: «яких меншість – мало серед крупного бізнесу, трохи більше серед середнього і інтелектуально-зорієнтованого малого. Але вони найважливіші, бо ведуть ринок вперед. Тобто треба орієнтуватись на дискомфортну і часто навіть саркастично-в'їдливу меншину, бо вона дасть утворити стандарти нової якості».

Але представлена позиція й іншого сегменту освітньо-виробничого процесу: «є освітні галузі, де на потреби ринку не варто орієнтуватися: фундаментальна наука, педагогічна освіта» (Т.Васільєв). «Постає питання не просто орієнтації на ринок праці, а осмислення того, який продукт пропонує ВНЗ (себто випускник) і якого продукту потребує роботодавець (працівника) і саме ці речі мають узгоджуватися... Звісно, ВНЗ випускають не те, що треба - купи економістів, юристів. Але давайте дивитися на речі реально - роботодавець теж не завжди чітко знає що йому треба... Можливо хтось має бути у цьому посередником?!» (Р. Чекмишева)

Отже, постає нова проблема: вишринок праціпосередник/комунікатор/ «оцінщик ситуації».

Хто контролює якість освіти потрібну ринку праці?

Варіантів у ході обговорення було кілька: держава; сам вуз; ринок праці/роботодавці; незалежні громадські організації. Більшість схильна вважати, що не уряд точно. Однак хто?

Володимир Бугров вважає, що держава – це всі ми, тому утворюється багатокутник взаємодії: «держава суспільство-громади-спільноти-особа-громадянські інституції університети. Ось це буде баланс інтересів особи, корпорацій і соціуму, який дасть результат».
Однак постає питання механізму функціонування цього багатокутника – як він має працювати. Хто і за що мусить нести відповідальність?
Міркую так: «Уряд, чи то держава формує каркас - законодавчий, кваліфікаційний, тощо; вузи той каркас наповнюють змістом, а громадянське суспільство, в особі компетентних (!) експертів, той процес контролюють. Роботодавці та ринок праці, як на мене, мусять виступати певним регулятором процесу».

І означилася ще одна проблема – інформування суспільства.

В який спосіб оприлюднювати дані про якість освіти?

Претензій до журналістів у всіх учасників обговорення було багато: політизують чи скандалізують у своїх матеріалах ситуацію (для прикладу дивний в контексті обговорення законопроектів про вищу освіту сюжет про хабарі на прикладі КНУ імені Тараса Шевченка та інших вузів Києва в сюжеті телеканалу News One 22 січня 2012); на новинних ресурсах допускають оціночні судження, як от http://education.unian.net; на круглих столах знімають камери лише перші виступи політиків і не висвітлюють суть – саму дискусію (згаданий приклад з круглим столом 18-го січня в УКРАНФОРМі); в матеріалах дають цитати з виступів одних, а не інших персонажів, за лише журналістам відомою логікою etc. Перелік претензій можна продовжувати.

Але якщо пристати на логіку В. Бугрова – «держава – це всі ми», то претензії зайві. Варто обговорення в соціальних мережах виносити на публічний загал, скажімо на телебачення в ток-шоу, з тим аби спільна для всіх проблема – реформа вищої освіти – стала спільним надбанням.

Галина Усатенко – кандидат філологічних наук, викладач КНУ імені Тараса Шевченка, президент громадської організації Фонд «Європа ХХІ»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG