Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 15:20
У містечку Бориспіль біля однойменного міжнародного аеропорту можна купити землю чи не найдешевше в околицях Києва: за 6 соток чорнозему, який можна забудовувати на свій смак, просять від 4 до 6 тисяч доларів. Спритні ріелтори не розповідають про те, що поруч – міські поля фільтрації, які за сприятливого вітру забивають подих фекальними випарами. Але навіть ті, хто після купівлі дізнався про ці особливості «земельки» – продавати її не кидаються: околиці стічних полів усе щільніше «заростають» різномастими котеджами, а вільні ділянки й далі дорожчають.

Але що найцікавіше – ніхто досі не подав до суду ані на продавців «чорнозему в мішку», ані на владу Борисполя – за невпорядковані та переповнені поля фільтрації. Українці терплять. Більше того, щоби перереєструвати куплену за останні гроші землю в екологічно небезпечній зоні, охочі «зачепитися біля Києва» відстоюють черги в районному управлінні земельних ресурсів.

Земельна реформа у виконанні української влади зробила ці багатогодинні черги багатоденними, і змусила новоспечених «латифундистів» удвічі більше платити за право власності. Українці, по суті, скидаються по сто-триста гривень на формування земельного кадастру, хоча цю реформу вже профінансував Світовий банк. Але терпляче стоять у черзі, щоб заплатити. І жодного резонансного позову проти авторів реформи, чи бодай її виконавців у районі.

Для тих, хто починає будуватися на своїй ділянці біля фекальних озер, черги подовжуються в рази, платежі «інстанціям» – у сотні разів. Але ж платять, із власної волі! До прикладу, щоби підвести до будинку електроенергію законним шляхом – треба 2-3 тисячі гривень, і близько року, кажуть забудовники «зі стажем». Щоб зробити це за хабарі або через посередника, кілька тисяч доларів і пару місяців. Більшість обирає другий варіант.

Знаєте, навіть якби урядовець був втіленням чеснот – навряд чи він зміг би встояти від спокуси, коли довкола – мільйони українців, готових за останні гроші купувати землю дорожче, аніж у Європі, і потім стояти в чергах за право жити біля стічної ями.

Але ж ми – великодушні. І білою вороною виглядає впертий чолов’яга, який ходить у суди проти кривдників, як на роботу. У розвинених країнах цей образ цілком звичний. Але ми терпимо.

Надивившись на черги у «земельних інстанціях» Борисполя, я раптом захотів відшукати у приміщенні Держкомзему вбиральню. Вона виявилася зачиненою на звичайний та на кодовий замки. У торговельно-офісному центрі навпроти - зупинила вивіска: «Туалет: стороннім вхід заборонено». Спроба довести охоронцеві, що я не сторонній – закінчилася тим, що я виписав назву та телефон власника приміщення, і вже вирушив у бік районної СЕС, продумуючи на ходу текст скарги.

Однак дорого трапилася платна вбиральня. А ще стало шкода нещасного охоронника в занедбаному одязі, який навряд чи отримує більше тисячин гривень, а після скарги та суду позбудеться і їх. Тоді, як ніколи відчув себе українцем – невиправно добрим, готовим платити і пробачати, заради власного спокою. Невже ми дійсно невиліковні?

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG