Доступність посилання

22 Листопад 2017, Київ 04:16

Розстрільні ями Сандармоха


Матвєєва нагородили «за успешную борьбу с контрреволюцией» орденом Червоної Зірки, а в 1939 судили за перевищення повноважень. На початку війни був звільнений, жив у Ленінграді. Помер у 1971 році
Дмитро Вєдєнєєв

Цього року виповнюється 75 років трагедії у лісах Карелії. Тут, на 19-му кілометрі дороги Медвеж’єгорськ-Повенець, з 11 серпня 1937 року і упродовж 14 місяців тривало виконання вироків до «вищої міри покарання» жертвам масового беззаконня.

Виходячи із підрахунків за архівними матеріалами, дослідники визначають кількість страчених у цьому кутку карельської тайги приблизно у 7 - 9,5 тис. осіб, які належали до 58 народів СРСР, десятка релігійних конфесій, різних соціальних і професійних прошарків. Вважається, що тут, у 236 братських могилах 4х4 метри на площі 7,5 га, упокоїлося понад 2000 росіян, 762 фіни, 676 карелів та 493 українців, представники інших народів. У всіх досліджених черепах – кульові отвори у потилиці.

Влітку 1997 року активіст російського «Меморіалу» Юрій Дмитрієв натрапив на розстрільні ями. Архівні дослідження показали, що в останній путь до Сандормоха відправляли тисячі мешканців Карелії, близько 3 тис. в’язнів таборів Белтбалткомбінату, місцевих мешканців. Проте найбільш відомим в Україні цей некрополь став через сумнозвісний «Великий соловецький етап» чисельністю у 1111 душ…

Сандормох, звісно, не виступає «рекордсменом» за кількістю похованих жертв незаконних репресій. Згадаймо Бутовський полігон під Москвою, де спочило щонайменш 20 тис. людей, Биківнянський некрополь у Дарницькому лісництві під Києвом (щонайменш 16 тис. жертв, встановлених СБ України по прізвищах), білоруські Куропати, майже 9,5 тис. жертв Вінницького розстрілу. Однак доля згаданого соловецького етапу надає трагедії Сандормоху особливої моторошності, тим більше, що надбанням сучасників стали жахливі подробиці розправи над в’язнями знаменитого Соловецького табору.

У розстрільних ямах – письменники, режисери, вчені…

Людському розуму важко уявити, як одна людина, капітан НКВС Михайло Матвєєв, власноруч з револьвера, з 27 жовтня до 3 листопада 1937 року розстріляв тут 1111 жертву. Нещасних роздягали до білизни, зв’язували руки, до рота вбивали кляпа…

Вражає і склад жертв, розстріляних особою, яка мала лише 2 класи освіти. У розстрільних ямах Сандормоху знайшли останній притулок такі визначні діячі як прем’єр-міністр УНР В.Чехівський, міністр УНР А.Крушельницький, нарком освіти УРСР М.Полоз, письменники М.Вороний, М.Зеров, Г.Епік, М.Ірчан, А.Панів, В.Підмогильний, режисер Л.Курбас, відомі вчені С.Грушевський та С.Рудницький, О.Яворенко, інші діячі української державності та культури, діячі науки, культури, релігійних конфесій інших народів.

Пік «Великого терору»

У 2012 році виповнюється 75 років апогею державного терору в СРСР та в радянській Україні зокрема. Власне, у пік «Великого терору» – із серпня 1937 р. до листопада 1938 р.– в Україні засуджено 197 617 осіб, левову частку з них приречено до страти – 122 237 громадян. При цьому через органи позасудового переслідування пройшло майже 120 тис. засуджених, понад половина з них отримали вищу міру покарання.

Державний терор та репресивні заходи за політичною ознакою в Україні тривали з 1918 і до другої половини 1980-х років. За наявними на сьогодні даними, укладеними на підставі архівних матеріалів органів держбезпеки, з 1927 року по 1990 рік в Україні було заарештовано понад мільйон осіб, більшість з яких (545 тисяч) засуджені, щонайменш 140 тис. з них – розстріляні. Станом на 1942 р. в таборах ГУЛАГу перебувало понад 180 тис. українців (із 1,4 млн. в’язнів).

Поступово відкривають свої моторошні таїни місця поховання жертв беззаконня: нині в Україні виявлено щонайменш 18 місць масових поховань жертв політичних репресій лише 1937–1941 рр. Зокрема, сумнозвісна Биківня під Києвом та Лук’янівсьий цвинтар, місце, де згодом збудовано Центральний універмаг в Хмельницькому, парк культури і відпочинку у Вінниці, 9-й кілометр Запорізького шосе у Дніпропетровську, центральне міське кладовище в Сумах… Звичайно, що могили репресованих вихідців з України розкинулися по всьому пострадянському просторі.

Пом’янімо щиро, а не кон'юнктурно

2012 рік – 75-та річниця початку «Великого терору» 1937–1938 років. Будуть меморіальні й наукові заходи, поминання невинно убієнних співвітчизників. Хотілося б, до речі, щоб і науковці, і «медійники» не припускалися надалі банальностей і перекручень. Притчею во язицех, передовсім, стала людожерська «гігантоманія» та «підвищенні зобов’язання» у визначенні жертв історичних трагедій українського народу. У деяких сучасних публікаціях, наприклад, число похованих у Биківні жертв коливається від 120 до 225 тис., що з лихвою перевищує загальну кількість приречених в УРСР «по первой категории», як говорили чекісти.

Залишається надіятися, що публікації й виступи з приводу беззаконня 1937-го нарешті позбудуться аморальної прив’язки до суєти кон’юнктурного політичного контексту, спокус звинуватити конкурента по мажоритарному округу у відповідальності за діяння «кривавої гебні».

Варто б розібратися і з такою дивною обставиною: чому згадки про репресії (і щирі, і казенно-ритуальні) не супроводжуються зростанням поваги до людського життя. Триває неухильне вимирання сучасних українців (при розрахованій демографами нормальній чисельності населення України у 2010 р. в 62-63 млн. душ насправді «нас уже 45 мільйонів»). Відомо, що позитивне світобачення та дух народу є однією із головних запорук його життєвої сили. Тож тема «історичних травм» не повинна затьмарювати очевидних здобутків нації, призводити до безплідного «маніакально-депресивного» образу вітчизняної історії, творити історичну пришелепуватість власного народу.

5 серпня кожного року, коли в Росії вшановується День пам’ять жертв політичних репресій, в карельському урочище Сандармох лунає «Вічна пам’ять» по невинно убієнних. Сумує янгол на барельєфі монумента, покладаються квіти до пам’ятних знаків розстріляним фінам, українцям, угорцям, полякам, представникам інших народів.

«Бог не є Богом мертвих, а живих», – йдеться у Євангелії. Молитовна згадка й нелицемірна пам’ять – головне, що ми можемо зробити для жертв лихоліття Великого терору.


Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук, заступник директора Українського інституту національної пам’яті.

Читайте більше тут:

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG