У Харківському літературному музеї позаминулого тижня відкрили цікаву виставку – «Літературні дворики Харкова». Добра нагода для всіх аборигенів та «гостей міста» трішки більше дізнатися про старий Харків. Навіть не так – про інший Харків. Тому що з тих чи інших причин про наше місто останнім часом говорять виключно в контексті чергових скандалів, пов’язаних із владою, екологією, економікою, тощо. Одним словом, ви самі все знаєте, що я буду повторювати. І варто прийти до музею й ознайомитись із цією, хай не надто об’ємною, проте надзвичайно теплою та живою експозицією, аби пригадати, що Харків справді має цікаву історію, зокрема літературну. Що це місто дивовижним чином поєднує в собі пам’ять про перебування та проживання тут десятків поетів та прозаїків, українських та російських, які потрапляли сюди свідомо чи випадково, лишаючись тут надовго чи на коротко, писали тут легко чи вимучено, так чи інакше долучаючись до загальної історії вулиць та провулків, стаючи невід’ємною частиною їхньої історії.
Історія загалом річ дивна й таємнича. Вона неохоче відкривається, їй набагато природніше лишати більшість інформації непроявленою та невідчитаною. Тому ти легко проходиш площами, пірнаєш у брами й зупиняєшся перед вивісками, навіть не уявляючи, скільки тіней і порухів, співу й сміху бачили ці вікна та під’їзди. Скільки чужих закоханостей, зневір, люті та ніжності акумулюється на старих дахах і в неремонтованих помешканнях. Старі будинки іноді значно цікавіші за своїх мешканців, вони наділені глибшою пам’яттю та сильнішою витримкою, вони стримані в своєму знанні й покірні в своєму старінні. Найбільша інтрига й найбільша насолода – відкривати для себе ці подвір’я та будинки, відчитувати їхнє минуле, заповнювати свою приватну карту міста, дивуючись, наскільки насиченою та густою вона стає. Адже справді – в більшості випадків ми навіть не здогадуємось, хто мешкав до нас в наших помешканнях, хто ходив тими сходами, якими ми щоранку спускаємось у місто, скільки, зрештою, в цьому місті історії та літератури, й історії літератури зокрема. Ми легко долучаємось до поширення стереотипів, охоче пристаючи до загальної думки про те, що на цих вулицях не може бути жодної історії, що це місто позбавлене поезії та драматургії, театрів, музики та кіно, що в ньому присутня лише політика – виключно політика, ну можливо ще капітал. І ця добровільна свідома відмова від міста, від його справжнього наповнення, від усіх його загадок і таємниць, робить нас заручниками тієї ж таки політики, з усією її брехнею та підлістю. Найпростіше, звісно, просто не помічати слідів часу на фасадах старих садиб і затемнених вікон, за якими час від часу з’являються тихі наполохані тіні колишніх мешканців.
Ще одна річ, надзвичайно важлива – лише на деяких із будинків, про які йдеться на виставці, які вписані в літературний контекст, є якісь знаки, мітки, таблички, пам’ятні дошки. В більшості випадків це й далі історія в собі, внутрішній текст, закритий для стороннього ока. І потрібно по-справжньому цікавитись верандами й балконами, письменниками й видавцями, загубленим і збереженим, щоб відшуковувати ці літери й позначки на стінах будинків, ці посилання в спогадах і виписки в газетах. Як варіант – можна час від часу відвідувати музеї. Музеї й створено, за великим рахунком, для того, щоб руйнувати стереотипи. Упорядковуючи минуле. Формуючи майбутнє.
Сергій Жадан – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Історія загалом річ дивна й таємнича. Вона неохоче відкривається, їй набагато природніше лишати більшість інформації непроявленою та невідчитаною. Тому ти легко проходиш площами, пірнаєш у брами й зупиняєшся перед вивісками, навіть не уявляючи, скільки тіней і порухів, співу й сміху бачили ці вікна та під’їзди. Скільки чужих закоханостей, зневір, люті та ніжності акумулюється на старих дахах і в неремонтованих помешканнях. Старі будинки іноді значно цікавіші за своїх мешканців, вони наділені глибшою пам’яттю та сильнішою витримкою, вони стримані в своєму знанні й покірні в своєму старінні. Найбільша інтрига й найбільша насолода – відкривати для себе ці подвір’я та будинки, відчитувати їхнє минуле, заповнювати свою приватну карту міста, дивуючись, наскільки насиченою та густою вона стає. Адже справді – в більшості випадків ми навіть не здогадуємось, хто мешкав до нас в наших помешканнях, хто ходив тими сходами, якими ми щоранку спускаємось у місто, скільки, зрештою, в цьому місті історії та літератури, й історії літератури зокрема. Ми легко долучаємось до поширення стереотипів, охоче пристаючи до загальної думки про те, що на цих вулицях не може бути жодної історії, що це місто позбавлене поезії та драматургії, театрів, музики та кіно, що в ньому присутня лише політика – виключно політика, ну можливо ще капітал. І ця добровільна свідома відмова від міста, від його справжнього наповнення, від усіх його загадок і таємниць, робить нас заручниками тієї ж таки політики, з усією її брехнею та підлістю. Найпростіше, звісно, просто не помічати слідів часу на фасадах старих садиб і затемнених вікон, за якими час від часу з’являються тихі наполохані тіні колишніх мешканців.
Ще одна річ, надзвичайно важлива – лише на деяких із будинків, про які йдеться на виставці, які вписані в літературний контекст, є якісь знаки, мітки, таблички, пам’ятні дошки. В більшості випадків це й далі історія в собі, внутрішній текст, закритий для стороннього ока. І потрібно по-справжньому цікавитись верандами й балконами, письменниками й видавцями, загубленим і збереженим, щоб відшуковувати ці літери й позначки на стінах будинків, ці посилання в спогадах і виписки в газетах. Як варіант – можна час від часу відвідувати музеї. Музеї й створено, за великим рахунком, для того, щоб руйнувати стереотипи. Упорядковуючи минуле. Формуючи майбутнє.
Сергій Жадан – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
