Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 09:26
Максим Стріха

(для спецпроекту «Сандармох. 75 років розстрілу»)

Поляк Єжи Гординський після Другої світової писав: «Я прибув з країни, де слід би / На плитах писати ймення живих. / На тих, що погинули від ворогів / Не вистачило б каміння». України після усіх жахіть ХХ століття ці слова стосуються аж ніяк не менше. Поетові й перекладачеві Василю Мисику в 1930-ті судилося пройти жахіття Соловків і все ж не загинути в Сандармосі, де капітан НКВД Матвєєв упродовж трьох листопадових днів 1937-го розстріляв цвіт української інтелігенції, а після неймовірних поневірянь повернутися наприкінці 1950-х до літературного життя, – аби розповісти про долю загиблих і продовжити їхню справу.

Блискучий перекладач

Василь Мисик народився 1907 року в селі Новопавлівка на Катеринославщині. Навчався в Харківському університеті, вивчав мови – західні й східні, ще студентом почав листуватися з маститим Миколою Зеровим. Двадцятилітнім дебютував збіркою поезій «Трави», у наступні роки встиг надрукувати ще чотири книги поезій і дві – нарисів. 25-річним видав дивовижно зрілу книжку перекладів з Роберта Бернса, де шотландський класик виглядав у своїй стихії – без елементів спрощення і полегшення, властивих для популярних російських перекладів Самуїла Маршака. Виконав найкращий на сьогодні переклад «Ромео і Джульєтти» Шекспіра (втім, надруковано його було вже наприкінці 1980-х, для Мисика вже посмертно).

А дебютував Мисик як перекладач іще наприкінці 1920-х. Його перекладацька манера формувалася під впливом Зерова й неокласиків. У другому виданні вибраних поезій Пушкіна за редакцією Павла Филиповича (1930) Мисику належать переклади віршів «Жив на світі лицар бідний», «Біси» та «Зимовий вечір».

«Чекісти не помиляються…»

Дальша доля Василя Мисика варта похмурого й макабричного пригодницького роману, який багатьом здався б неймовірним. У 1934-му він заарештований – замість іншого письменника, Василя Минка (якого не виявилося вдома, – а «чекісти» не хотіли повертатися з порожніми руками). Відтак на допитах від нього впродовж тривалого часу вимагали підписати стандартне звинувачення «Я, Василь Минко, визнаю, що є ворогом народу…» Єдине, на що спромігся молодий поет, так це врешті-решт довести слідчим, що він – не Минко. І тоді на другому місяці допитів йому запропонували підписати вже інший папір: «Я, Василь Мисик, визнаю, що є ворогом народу…»

На виїзному засіданні військової колегії Верховного суду СРСР на чолі зі зловісним Ульріхом 15 грудня 1934 року (невдовзі по вбивстві Кірова, коли Система вимагала крові) поет був одним з небагатьох, хто не погодився зі звинуваченням. Можливо, це його врятувало – надто вже абсурдну, навіть як на ті часи, справу відправили на дорозслідування, і до числа 28 розстріляних Мисик не потрапив.

Відтак поета було невдовзі засуджено на п’ять років не за політичною, а за «побутовою» статтею – визнати помилку і просто відпустити випадкову жертву «чекісти» вочевидь не могли.

Щасливчик: вижив у двох концтаборах

Зустрівшись на Соловках з ув’язненими Зеровим і Филиповичем, Мисик уникнув їхньої долі, оскільки за таборовими паперами письменником не значився. Відбувши перед війною термін, він повернувся до Харкова, де з’ясував, що в нього немає вже ні помешкання, ні шансів на роботу, а відтак мусив якось прилаштуватися в глухому селі. Потому були фронт, полон, німецький концтабір, участь у підпіллі, випадковий порятунок від розстрілу, коли гітлерівці у квітні 1945 ліквідовували в’язнів...

Поет міг лишитися на Заході – бо разом з групкою дивом зацілілих втікачів вийшов на американську частину (для спілкування з американцями перекладача Мисик не потребував!) Але він повернувся до рідного Харкова, – і знову йому пощастило, бо він не був повторно заарештований, як багато з тих, хто пройшов полон, а просто до кінця 1950-х працював на посаді обліковця в харківському трамвайному депо. Працював і писав вірші, не маючи жодних шансів дочекатися їхньої появи друком:

Копаються ґави в одвійках,
І скляно дзвенить од стежок.
Спокійно по косих лінійках
Спускається перший сніжок.

1948 року він укладає нову книжку перекладів з Бернса – і пише листа до Рильського з проханням допомогти її видати, - бо «на жаль, мені досі не пощастило зацікавити нею видавців. Висловлювання Фадєєва про Бернса і той інтерес, який становить він для нашого читача, через свою спорідненість з Шевченком, все ж дають мені надію коли-небудь привернути до цієї справи увагу видавців». Але ані посилання на авторитет тодішнього голови спілки письменників СРСР, автора «Молодої гвардії» Фадєєва, ані зусилля Рильського (який щойно сам пережив кампанію цькувань за «націоналізм») не допомогли – аж до початку хрущовського «реабілітансу» Мисик лишався поза літературою, й про саме його існування знало лишень вузьке коло людей.

Дозволили займатися літературою

Аж 1957 року укладач знаменитої діаспорної антології «Розстріляне Відродження» Юрій Лавріненко був неабияк здивований, побачивши у щойно виданому в Києві 3-му томі «Антології української поезії» кілька віршів давно зниклого Мисика, супроводжуваних короткою довідкою, яка сповіщала: поет «брав участь у Великій вітчизняній війні». Партія остаточно простила поетові його «гріхи» і дозволила йому повномасштабно займатися літературною працею.

1959 року таки вийшов Бернс (книжку, підготовлену спільно з іншим великим українським перекладачем Миколою Лукашем, було перевидано в серії «Перлини світової лірики» видавництва «Дніпро» 1965 року). У тій-таки серії 1968 року в перекладах і за передмовою Мисика вийшов томик вибраних поезій Джона Кітса. Паралельно поет активно реалізує свої «східні» зацікавлення: протягом 1962 – 1972 років у його перекладах з’являються «Вибране» Рудакі, «Рубаї» Хайяма, «Лірика» Гафіза.

Хайям українською

І немалою перевагою названих книжок порівняно з численними перекладами тих таки авторів російською було те, що Мисик перекладав безпосередньо з персько-таджицьких оригіналів. У листі до друга, поета Тереня Масенка від 14 грудня 1958 року Мисик писав: «Працюю зараз над перекладами з Рудакі. Заліз з головою в стару мову. Яка це сила, яке багатство. Російські переклади традиційно-умовні: всі східні поети звучать традиційно-однаково, мабуть, через трикляті підрядники».

Ось як відтворив Василь Мисик геніального Омара Хайяма:

І юних і старих - всіх поглинає час,
І невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.

Твій ворог - небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра,
В минуле не дивись, живи сьогодні!

Що знаєш ти? Адже ти сам - ніщо!
Ти вітер, дим, і весь твій крам - ніщо!
З обох боків у тебе небуття,
Ти весь в ньому, ти й тут і там - ніщо.

На такому ж високому рівні Мисик перекладав практично всіх східних класиків, – і ледве чи хтось ближчим часом зуміє скласти йому конкуренцію в цій царині.

Вулиця Мисика – вулиця Єсеніна

Помер Василь Мисик 1983 року в Харкові, – встигнувши отримати 1977 року перекладацьку премію імені Максима Рильського. По його смерті місцева письменницька організація просила міську владу назвати поетовим ім’ям вулицю, на якій він жив. Однак її невдовзі назвали вулицею Єсеніна – українського імені на своїй карті тодішній офіційний Харків вочевидь не потребував.

Відзначимо ще одну важливу деталь. Після участі в пушкінському однотомнику 1930-го року за редакцією неокласика Филиповича, Мисик практично не перекладав «з літератур братніх народів» (коли не йшлося про вже згадувану персько-таджицьку класику). Він уперто відкидав можливість вислужитися (а то й просто заробити), перекладаючи з білоруської чи російської чергові вірші про мир, про Леніна, про щасливе життя радянських людей. І під цим кутом зору харківський обком КПУ, відкидаючи пропозицію письменників про найменування вулиці іменем Мисика, вчинив по-своєму послідовно.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, професор кафедри фізичної електроніки КНУ імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри перекладу Київського університету імені Бориса Грінченка, віце-президент Асоціації українських письменників

Читайте більше тут:

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG