А було так: кімната п’ять на вісім метрів, у ній чотири ліжка, стіл, дві шафи. Люстри нема, запилена лампочка просто звисає зі стелі на дроті. На столі й підвіконні – книжки, тарілки й газети, під ліжками – недопалки, книжки, конспекти, шкарпетки (соромно, соромно!), на ліжках – ми, студенти філологічного факультету Ужгородського національного університету.
Нас у кімнаті гуртожитку живе четверо: Володя, Валік, Віталій і я. Кімната вважається проклятою, бо щосеместру котрогось із її мешканців відраховують з університету. Того разу – 2008 рік, зимова сесія, тож приблизно цей же час, що й зараз – відрахували Віталю.
Віталія Свінцицького, на рік старшого за мене студента української філології, я вважав народним філософом. Свінц, як ніжно ми його називали, міг ляпнути абсолютну дурницю з таким серйозним виглядом, до якого нашому Президенту ще як мінімум дві «ходки» сходити треба.
Свінц, наприклад, казав: «Сон – основа здоров’я», а про здоров’я він і справді серйозно піклувався, їв і спав багато, зимою з гуртожитку не виходив майже нікуди. Слова в нього, на відміну від політиків, з ділом не розходилися, тому Віталя ніколи (!) не ходив на першу пару, висипався нормально. Смачний сніданок – енергетичний запас на цілий день, тож, готуючи його, Свінц пропускав і другу пару. Моральність, а я б навіть сказав, духовність, завжди відрізняла Віталія від інших, тому на третю пару він теж переважно не йшов: аби викладачі перших двох занять не побачили його й випадково не подумали, що викладача з третьої пари він поважає більше за них. Додамо до цього вроджену метикуватість і раціоналізм (а саме він придумав, що сосиски й яйця можна варити в електрочайнику прямо в кімнаті і таким чином не ходити на кухню) – ось ми й отримали типового хлопця-студента української філології. Або просто філології.
Як я вже й казав, у лютому 2008-го Віталія Свінцицького відрахували з університету, хоча майже всю сесію він склав. Інший би зажурився і запанікував, але не Свінц. Його християнська родина дуже важко б сприйняла таке випробування для сім’ї – мовляв, сина відрахували, ганьба на все село! Як людина винятково моральна, Віталя вирішив нікому нічого про це не казати, а особливо родичам.
Так ми й жили ще рік: щоп’ятниці він їхав додому в рідне село, щонеділі приїздив назад до Ужгорода з величезною торбою харчів. Я зустрічав його на зупинці, брав торбу і проносив через прохідну, а Віталя тим часом залазив до нашої кімнати через вікно (відраховані не мають права жити в гуртожитках).
З огляду на своє нелегальне становище в наших стінах Свінц намагався особливо на чужих очах не світитися, тож весь тиждень сидів у кімнаті. Вдень він багато спав (справді, сон – основа здоров’я, виглядав наш герой з місяця на місяць все краще і краще!) і грав у «змійку» на своїй дешевій Нокії. Ввечері смажив картоплю, вмикав фільм на лептопі, ми грали в карти й курили.
Так тривало до літа, коли Віталя знову долучився до абітурієнтів і вступив (переконавши батьків, що так треба) на економічний факультет, бо «це справжня професія, там математику викладають, буду гроші заробляти!» Мої джерела кажуть, що економічний він теж не закінчив, а тепер працює чи то на митниці, чи то прикордонником. Як бачимо, Віталя ще й послідовний: таки обрав ту роботу, де гроші й справді можна «заробити» і без освіти.
Чому я розповів цю історію? Бо часом мені здається, що освіта в Україні функціонує так само, як мій товариш Віталя вчився: всі навколо думали, що він студент, а він у гуртожиток лазив через вікно. Ми ніби й маємо освіту: і дитячі садки, і школи, й університети, профільні інститути, маємо навіть Академію наук і, прости Господи, міністра освіти. Ага, мені теж смішно.
«Державне замовлення» мало б означати, що держава навчає тебе безкоштовно, але взамін отримує такого фахівця, який їй потрібен. Мабуть, нам потрібно більше інженерів, будівельників, програмістів, сантехніків, лікарів, але державі запити реального світу нецікаві, і вона продовжує вкладати гроші в освіту не потрібних нікому, але престижних юристів, економістів, фахівців із міжнародних відносин. Так, ніби в нас є те, що називається судами, ніби в нас може вільно розвиватися економіка, а зовнішні контакти можливі ще з якимось країнами, крім Росії і Білорусі.
Архаїчна система освіти, яку маємо, готує подібних до себе ж «фахівців». І ніхто не здивується, якщо вже цього року після юриста й економіста третьою найпопулярнішою професією стане фах тюремного наглядача.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Нас у кімнаті гуртожитку живе четверо: Володя, Валік, Віталій і я. Кімната вважається проклятою, бо щосеместру котрогось із її мешканців відраховують з університету. Того разу – 2008 рік, зимова сесія, тож приблизно цей же час, що й зараз – відрахували Віталю.
Віталія Свінцицького, на рік старшого за мене студента української філології, я вважав народним філософом. Свінц, як ніжно ми його називали, міг ляпнути абсолютну дурницю з таким серйозним виглядом, до якого нашому Президенту ще як мінімум дві «ходки» сходити треба.
Свінц, наприклад, казав: «Сон – основа здоров’я», а про здоров’я він і справді серйозно піклувався, їв і спав багато, зимою з гуртожитку не виходив майже нікуди. Слова в нього, на відміну від політиків, з ділом не розходилися, тому Віталя ніколи (!) не ходив на першу пару, висипався нормально. Смачний сніданок – енергетичний запас на цілий день, тож, готуючи його, Свінц пропускав і другу пару. Моральність, а я б навіть сказав, духовність, завжди відрізняла Віталія від інших, тому на третю пару він теж переважно не йшов: аби викладачі перших двох занять не побачили його й випадково не подумали, що викладача з третьої пари він поважає більше за них. Додамо до цього вроджену метикуватість і раціоналізм (а саме він придумав, що сосиски й яйця можна варити в електрочайнику прямо в кімнаті і таким чином не ходити на кухню) – ось ми й отримали типового хлопця-студента української філології. Або просто філології.
Як я вже й казав, у лютому 2008-го Віталія Свінцицького відрахували з університету, хоча майже всю сесію він склав. Інший би зажурився і запанікував, але не Свінц. Його християнська родина дуже важко б сприйняла таке випробування для сім’ї – мовляв, сина відрахували, ганьба на все село! Як людина винятково моральна, Віталя вирішив нікому нічого про це не казати, а особливо родичам.
Так ми й жили ще рік: щоп’ятниці він їхав додому в рідне село, щонеділі приїздив назад до Ужгорода з величезною торбою харчів. Я зустрічав його на зупинці, брав торбу і проносив через прохідну, а Віталя тим часом залазив до нашої кімнати через вікно (відраховані не мають права жити в гуртожитках).
З огляду на своє нелегальне становище в наших стінах Свінц намагався особливо на чужих очах не світитися, тож весь тиждень сидів у кімнаті. Вдень він багато спав (справді, сон – основа здоров’я, виглядав наш герой з місяця на місяць все краще і краще!) і грав у «змійку» на своїй дешевій Нокії. Ввечері смажив картоплю, вмикав фільм на лептопі, ми грали в карти й курили.
Так тривало до літа, коли Віталя знову долучився до абітурієнтів і вступив (переконавши батьків, що так треба) на економічний факультет, бо «це справжня професія, там математику викладають, буду гроші заробляти!» Мої джерела кажуть, що економічний він теж не закінчив, а тепер працює чи то на митниці, чи то прикордонником. Як бачимо, Віталя ще й послідовний: таки обрав ту роботу, де гроші й справді можна «заробити» і без освіти.
Чому я розповів цю історію? Бо часом мені здається, що освіта в Україні функціонує так само, як мій товариш Віталя вчився: всі навколо думали, що він студент, а він у гуртожиток лазив через вікно. Ми ніби й маємо освіту: і дитячі садки, і школи, й університети, профільні інститути, маємо навіть Академію наук і, прости Господи, міністра освіти. Ага, мені теж смішно.
«Державне замовлення» мало б означати, що держава навчає тебе безкоштовно, але взамін отримує такого фахівця, який їй потрібен. Мабуть, нам потрібно більше інженерів, будівельників, програмістів, сантехніків, лікарів, але державі запити реального світу нецікаві, і вона продовжує вкладати гроші в освіту не потрібних нікому, але престижних юристів, економістів, фахівців із міжнародних відносин. Так, ніби в нас є те, що називається судами, ніби в нас може вільно розвиватися економіка, а зовнішні контакти можливі ще з якимось країнами, крім Росії і Білорусі.
Архаїчна система освіти, яку маємо, готує подібних до себе ж «фахівців». І ніхто не здивується, якщо вже цього року після юриста й економіста третьою найпопулярнішою професією стане фах тюремного наглядача.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
