Львів – Колишні українські заробітчани і члени родин мігрантів цими вихідними здійснили нічну пішу прощу до села Страдч, що на Львівщині, де можна відчути і уявити як виглядало первісне подвижницьке монаше життя на теренах України. Монастир у Страдчі проіснував до середини ХІІІ століття. Це був другий після Києво-Печерської лаври підземний монастир в Україні.
Перед прощею колишні заробітчани і члени родин мігрантів спілкувались про ті проблеми, які їм доводиться долати у житті. Ця розмова нагадувала сповідь. Мовилось про те, що українцям дуже важко адаптуватись як за кордоном, так і після їхнього повернення додому.
Тих, хто повернувся, одиниці. До цього невеликого числа належать і прочанки Оксана Пронюк і Марія Ходорів. Жінки покинули заробітчанський хліб в Італії та Чехії, щоб зберегти свої родини.
«Ми повернулись активні і готові до перемін»
Програміст-математик за фахом Оксана Пронюк з Івано-Франківська береже листи, які щотижня надходили їй в Італію від дітей і чоловіка. Останньою краплею повернутись додому був лист від сина. Перші два роки в Україні видались непростими, каже Оксана Пронюк. Але вона знайшла в собі сили і ще зуміла об’єднати колишніх заробітчан у спільноту «Пієта», видала книжки про долю трудових мігрантів, організовує виставки та прощі, зустрічі із членами родин мігрантів.
«Мені видається, що треба всю Україну на два місяці відправити на заробітки. Ми повернулись розкутими, без комплексів, активні, готові до перемін, але нас не сприйняло це суспільство. Мене бачать тільки як заробітчанку, але я маю досвід житейський. Я все життя працювала і заробляла головою, допоки все не розвалилось в Україні. В Італії зрозуміла, що можу заробляти своїми руками, що за працю, яку щодня виконувала вдома, платять. В Україні люди сидять, нарікають, а тому ми шостий рік збираємось, щомісяця маємо зустрічі, розмовляємо. Якщо не можемо щось зробити, то збираємось і йдемо на прощу, молимось. Молитва – це дуже велика сила. Вона тримала нас в Італії», – розповіла Оксана Пронюк.
Найскладніше у міграції – самотність. Бо жінки опинились на чужині без родини. Марія Ходорів працювала у Празі від 1996-го до 2000 року і ще кілька місяців витримала торік.
«Але поїхала додому, бо мене чекала моя сім’я. Мені дуже добре було у Празі: робота, зарплата, я мала, де жити, бо там свекруха і має помешкання. Але я зрозуміла, що не матиму до кого повертатись. У чоловіка друзі з’явились і десь чарка, дитина закинула навчання. Я собі сказала, що буду вдома працювати зранку до вечора, це не легка робота. Але я займаюсь і громадською діяльністю, політичною. Сказала собі, що ходитиму на прощі, проситиму Бога, щоб допоміг мені заробити на хліб вдома. Не маю на що нарікати сьогодні», – поділилась своїми думками жінка.
Особливістю передвеликодньої прощі у село Страдч було те, що прочани молились за порозуміння. Вони відвідали могилу отця Дмитра Блажейовського, в одній зі шкіл організували виставку про трудову міграцію. Дорогою до села до них приєднались сотні людей. Їхня Хресна дорога пролягла святою Страдецькою горою до могил Блаженних отця Миколая Конрада і дяка Володимира Прийми, які померли мученицькою смертю за віру в роки переслідування Церкви радянською владою.
«Ніч під зорями і ти говориш, розкриваєшся. Людські свідчення під небом сміливіші. Ці прощі важливі для нас. У наших родинах відбуваються чуда. Ми не перестанемо молитися за наш народ в чужині», – каже Оксана Пронюк.
Людина має у собі те, що спонукає її йти туди, де буденність і скороминущість життя стає нічим перед вічністю, до того місця, де цю вічність може відчути і доторкнутись до неї.
Перед прощею колишні заробітчани і члени родин мігрантів спілкувались про ті проблеми, які їм доводиться долати у житті. Ця розмова нагадувала сповідь. Мовилось про те, що українцям дуже важко адаптуватись як за кордоном, так і після їхнього повернення додому.
Тих, хто повернувся, одиниці. До цього невеликого числа належать і прочанки Оксана Пронюк і Марія Ходорів. Жінки покинули заробітчанський хліб в Італії та Чехії, щоб зберегти свої родини.
«Ми повернулись активні і готові до перемін»
Програміст-математик за фахом Оксана Пронюк з Івано-Франківська береже листи, які щотижня надходили їй в Італію від дітей і чоловіка. Останньою краплею повернутись додому був лист від сина. Перші два роки в Україні видались непростими, каже Оксана Пронюк. Але вона знайшла в собі сили і ще зуміла об’єднати колишніх заробітчан у спільноту «Пієта», видала книжки про долю трудових мігрантів, організовує виставки та прощі, зустрічі із членами родин мігрантів.
«Мені видається, що треба всю Україну на два місяці відправити на заробітки. Ми повернулись розкутими, без комплексів, активні, готові до перемін, але нас не сприйняло це суспільство. Мене бачать тільки як заробітчанку, але я маю досвід житейський. Я все життя працювала і заробляла головою, допоки все не розвалилось в Україні. В Італії зрозуміла, що можу заробляти своїми руками, що за працю, яку щодня виконувала вдома, платять. В Україні люди сидять, нарікають, а тому ми шостий рік збираємось, щомісяця маємо зустрічі, розмовляємо. Якщо не можемо щось зробити, то збираємось і йдемо на прощу, молимось. Молитва – це дуже велика сила. Вона тримала нас в Італії», – розповіла Оксана Пронюк.
Найскладніше у міграції – самотність. Бо жінки опинились на чужині без родини. Марія Ходорів працювала у Празі від 1996-го до 2000 року і ще кілька місяців витримала торік.
«Але поїхала додому, бо мене чекала моя сім’я. Мені дуже добре було у Празі: робота, зарплата, я мала, де жити, бо там свекруха і має помешкання. Але я зрозуміла, що не матиму до кого повертатись. У чоловіка друзі з’явились і десь чарка, дитина закинула навчання. Я собі сказала, що буду вдома працювати зранку до вечора, це не легка робота. Але я займаюсь і громадською діяльністю, політичною. Сказала собі, що ходитиму на прощі, проситиму Бога, щоб допоміг мені заробити на хліб вдома. Не маю на що нарікати сьогодні», – поділилась своїми думками жінка.
Особливістю передвеликодньої прощі у село Страдч було те, що прочани молились за порозуміння. Вони відвідали могилу отця Дмитра Блажейовського, в одній зі шкіл організували виставку про трудову міграцію. Дорогою до села до них приєднались сотні людей. Їхня Хресна дорога пролягла святою Страдецькою горою до могил Блаженних отця Миколая Конрада і дяка Володимира Прийми, які померли мученицькою смертю за віру в роки переслідування Церкви радянською владою.
«Ніч під зорями і ти говориш, розкриваєшся. Людські свідчення під небом сміливіші. Ці прощі важливі для нас. У наших родинах відбуваються чуда. Ми не перестанемо молитися за наш народ в чужині», – каже Оксана Пронюк.
Людина має у собі те, що спонукає її йти туди, де буденність і скороминущість життя стає нічим перед вічністю, до того місця, де цю вічність може відчути і доторкнутись до неї.
