Можливо, хтось сприймає ситуацію, що склалася навколо патріарха Московського і всієї Русі Кирила зі зловтіхою. Можливо, хтось вважає її закономірністю: як інакше міг повести себе глава церкви, яка десятиліттями співпрацювала з атеїстичною державою, та й після краху комунізму стала вірною союзницею вже нової влади. У мене ж історія з патріархом викликає щире розчарування.
В історії країн Центральної Європи та пострадянського простору не такі вже й рідкісні випадки, коли саме лідери церков ставали моральними авторитетами для своїх співгромадян – незалежно від того, чи були ці співгромадяни віруючими або ж вважали себе атеїстами чи агностиками.
Сам життєвий приклад людей, які очолювали церкви – те, як вони себе поводили, чим цікавились, як діяли у непростих ситуаціях – уже викликав повагу. При цьому людина могла аж ніяк не поділяти політичних чи теологічних поглядів ієрарха, але здатна була черпати розраду саме в його ставленні до життя. Таких прикладів чимало, згадаймо хоча б про польського примаса Стефана Вишинського або сербського патріарха Павла – хоча ці люди, з сучасної політичної точки зору, цілком можуть вважатися реакціонерами або ретроградами. Але їхній життєвий шлях – приклад чесності. Чесності! Ось чого так не вистачає людям при комунізмі і після нього.
Патріарх Кирило в момент свого обрання на престол міг сприйматися і з надією, і з побоюванням. З надією – бо мав прекрасну освіту, вважався церковним реформатором, був відомий широкими зв’язками у світових церковних колах і самостійністю суджень. З побоюванням – тому що за Кирилом-митрополитом завжди тягнувся шлейф до кінця нез’ясованої «тютюнової» історії. Але уявити собі патріарха-бізнесмена рішуче не хотілося. Тим більше, що після свого обрання новий патріарх захопився не бізнесом. Він захопився політикою.
Але і це не виглядало нічим особливо ганебним. У наш час багато церковних діячів – політики, і що з того? Те, що патріарх міг відчувати себе серйозною фігурою на тлі сірих чиновників із російської влади – так це навіть природно. Те, що він прагнув відновити контроль над українською церквою і став частим гостем Києва та інших міст України – так, це не подобається тим, хто є прихильником Української помісної церкви, але цілком вписується в логіку патріарших інтересів. Навіть коли орієнтована на Чистий провулок частина ієрархів УПЦ встала на шлях фактичної ізоляції глави власної церкви митрополита Володимира – це було, звичайно, вже некрасиво, але не пов’язувалося з прямою участю патріарха.
Патріарх як предметом насмішок – трагедія
Але ось майнове питання... Безглузда історія з однією з квартир, що знаходяться у власності глави церкви, монаха – крім московської, Кирило володіє ще й нерухомістю в Петербурзі. Судовий позов щодо псування книг, що знаходяться в цій елітній квартирі в одному з найвідоміших будинків Москви, виділеної митрополиту Кирилу і ним же приватизованої, коли з’явилася можливість. Щира впевненість монаха, що так і повинно бути, що можна володіти цим майном для того, щоб зберігати в ньому книги, хоча квартира виділялася, бо нібито у митрополита були погані житлові умови, йому не вистачало особняка в Срібному бору. Але у випадку з квартирою патріарх хоча б чесно визнає її наявність. А дорогий годинник? Годинник, який Кирило нібито ніколи не одягав, але потім у себе знайшов, а потім і фотографії в годиннику знайшлися, а потім годинник із фото зник, а потім з’явився у відображенні на столі, а потім знову на руці?
Патріарх, який стає предметом насмішок – трагедія для тих, хто сподівався на силу морального авторитету. Але ще більшою мірою це трагедія людини віруючої. Бо не бачити цього не можна. І потрібно шукати власні шляхи для порятунку своєї віри, вже ніяк не пов’язаної з патріархом і його настановами. У ролі захисників патріарха сьогодні виступають люди, які в Бога не вірять і над Богом сміються. Люди з вірою в душі скорботно мовчать. Вражаюче, що Кирило цього не розуміє.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
В історії країн Центральної Європи та пострадянського простору не такі вже й рідкісні випадки, коли саме лідери церков ставали моральними авторитетами для своїх співгромадян – незалежно від того, чи були ці співгромадяни віруючими або ж вважали себе атеїстами чи агностиками.
Сам життєвий приклад людей, які очолювали церкви – те, як вони себе поводили, чим цікавились, як діяли у непростих ситуаціях – уже викликав повагу. При цьому людина могла аж ніяк не поділяти політичних чи теологічних поглядів ієрарха, але здатна була черпати розраду саме в його ставленні до життя. Таких прикладів чимало, згадаймо хоча б про польського примаса Стефана Вишинського або сербського патріарха Павла – хоча ці люди, з сучасної політичної точки зору, цілком можуть вважатися реакціонерами або ретроградами. Але їхній життєвий шлях – приклад чесності. Чесності! Ось чого так не вистачає людям при комунізмі і після нього.
Патріарх Кирило в момент свого обрання на престол міг сприйматися і з надією, і з побоюванням. З надією – бо мав прекрасну освіту, вважався церковним реформатором, був відомий широкими зв’язками у світових церковних колах і самостійністю суджень. З побоюванням – тому що за Кирилом-митрополитом завжди тягнувся шлейф до кінця нез’ясованої «тютюнової» історії. Але уявити собі патріарха-бізнесмена рішуче не хотілося. Тим більше, що після свого обрання новий патріарх захопився не бізнесом. Він захопився політикою.
Але і це не виглядало нічим особливо ганебним. У наш час багато церковних діячів – політики, і що з того? Те, що патріарх міг відчувати себе серйозною фігурою на тлі сірих чиновників із російської влади – так це навіть природно. Те, що він прагнув відновити контроль над українською церквою і став частим гостем Києва та інших міст України – так, це не подобається тим, хто є прихильником Української помісної церкви, але цілком вписується в логіку патріарших інтересів. Навіть коли орієнтована на Чистий провулок частина ієрархів УПЦ встала на шлях фактичної ізоляції глави власної церкви митрополита Володимира – це було, звичайно, вже некрасиво, але не пов’язувалося з прямою участю патріарха.
Патріарх як предметом насмішок – трагедія
Але ось майнове питання... Безглузда історія з однією з квартир, що знаходяться у власності глави церкви, монаха – крім московської, Кирило володіє ще й нерухомістю в Петербурзі. Судовий позов щодо псування книг, що знаходяться в цій елітній квартирі в одному з найвідоміших будинків Москви, виділеної митрополиту Кирилу і ним же приватизованої, коли з’явилася можливість. Щира впевненість монаха, що так і повинно бути, що можна володіти цим майном для того, щоб зберігати в ньому книги, хоча квартира виділялася, бо нібито у митрополита були погані житлові умови, йому не вистачало особняка в Срібному бору. Але у випадку з квартирою патріарх хоча б чесно визнає її наявність. А дорогий годинник? Годинник, який Кирило нібито ніколи не одягав, але потім у себе знайшов, а потім і фотографії в годиннику знайшлися, а потім годинник із фото зник, а потім з’явився у відображенні на столі, а потім знову на руці?
Патріарх, який стає предметом насмішок – трагедія для тих, хто сподівався на силу морального авторитету. Але ще більшою мірою це трагедія людини віруючої. Бо не бачити цього не можна. І потрібно шукати власні шляхи для порятунку своєї віри, вже ніяк не пов’язаної з патріархом і його настановами. У ролі захисників патріарха сьогодні виступають люди, які в Бога не вірять і над Богом сміються. Люди з вірою в душі скорботно мовчать. Вражаюче, що Кирило цього не розуміє.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
