Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 13:39
Здається, ніхто на всеукраїнському рівні і не збирався серйозно відзначати 130-ліття з дня народження В’ячеслава Липинського, яке припало на цьогорічний квітень. І ювілей не дуже круглий. І герой не дуже «форматний». То вам не Кожедуб, і не Кошовий разом із всіма міфологізованими молодогвардійцями.

Розумію: В’ячеслав Липинський багато для кого незручний. І незручні писанія його. Бо писав він правду – принаймні так, як розумів. І була та правда гіркою. А ще – пророчою.

Напередодні ювілею погортав я деякі роботи Липинського. Погортав – та й подумав: куди до нього нашим теоретикам, які зараз у «політологи» подалися і світяться на телеекранах. Про політиків говорити не буду…

Отож, уривок із роботи «Трагедія українського Санчо Панча» (1920):

«Геніяльний твір Сервантеса вічно актуальний. Його постаті безсмертні, бо вони на протязі століть все відроджуються в кожнім новім поколінню європейських націй. Через цілу історію Европи йдуть поруч себе Дон Кіхот і СанчоПанчо, як нерозривно звязані з собою символи ріжної в формах, але одноцільної в суті, старої европейської культури.

Ідеалізм і реалізм. Традиція і поступ. Минувшина і будуччина, звязані з собою. Глибока віра у витворене поколіннями своє власне розуміння життя і практичне, насущне використовуваня його реальних форм – ось дві сторони єдиної культури, що творять її цілість, що забезпечують їй сталість, міць і еволюціонізм навіть в революціях. Це та Европа, в якій практичний СанчоПанчо реалізує ідеї романтика Дон Кіхота. Та Европа, що входить в нову еру зі збереженими памятками минулих століть, зі захованими побожно творами людського духа, а не з tabula rasa покритого руїнами і попелищами степу...

Старі культурні верстви одмирають. Нові з силою молодости вибиваються на верх і переймають витворену цими старими верствами культуру.

Дон Кіхот зі своєю заржавілою старою зброєю, зі своїми перейнятими з батьківських заповітів думками, зі своїм суцільним і викінченим розумінням оточуючого світу – весь виростає з минувшини. Його віра – це традиційна віра предків в щляхетність і красу життя. І збирається він в свою життєву дорогу з одиноким завданням: зберігти цю віру, зберігти лицарську традицію, зберігти культуру, зберігти досвід минулих поколінь і передати цей скарб дорогоцінний свому товаришеви подорожньому – Санчо Панчу.

Санчо Панчо за собою не має нічого. Він весь в будуччині. Його захоплює сама майбутня подорож, а не мета подорожі. Він не бере з собою ні зброї, ні емблеми своєї мрії: прапорця своєї дами серця. Він мусить йти в дорогу не тому, що так робили його предки, а тому, що його в дорогу пхає буйна, шукаюча виладованя його сила…

Без Дон Кіхота не можна би було помислити собі існування модерної європейської нації. Бо коли-б, згідно з реалістичними поглядами Санчо Панча, нація це громада людей, що балакає одною мовою, то воімя реалістичних інтересів, воімя практицизму цих людей краще було-б перемінити мову і почати балакати так, як більше користно для реальних інтересів цієї громади. І так зробили Санчо Панчі всіх тих націй, які не мали своїх Дон Кіхотів. Допіру коли Дон Кіхот з вульгарної, ординарної і найзвичайнішої Дульцінеї зробив даму свого серця і своєї чести, коли він реальний факт людського життя заплоднив духом ідеї, коли механічний етнографічний колектив придбав віру в себе, покохав свій ідейний образ, свою традицію і свою культуру, коли в національних Дон Кіхотів повірили примітивні Санчо Панчі, і почали за ідею своєї нації класти своє життя, тоді повставали європейські нації, повставали ті складні духові людські колективи, котрих своїми реалістичними методами жоден новий Санчо Панчо збагнути не в силі.

Тепер в українській літературі починають лунати голоси, що Україна – це край Азійського Сходу, що ми маємо багато спільного з Китаєм, де єсть тільки селяни і інтелігенти-мандарини, що на Сході лежить сила і що ми повинні одвернутись од гнилої Европи… Але доки український інтелігент перед большовицькою навалою Сходу втікав так як і його предок з часів Галицької Держави на Захід, а не до «духово спорідненого» Китаю, то доти лишається факт, що Україна – це край західної культури і що нас обовязують головні лінії розвитку цієї культури».

Звісно, відтоді багато часу минуло. І умови змінилися. Але суть наша зосталася такою, як і була. Ніби ми й до Європи ладні прихилитися, а наші багатії там капітали ховають (не в Китаї їх же ховати!). А європейських Дон Кіхотів не маємо – одні Санчо Панси.

«Хамові українському основи державного думаня споконвіку чужі»

Або ще таке. Це вже з іншої роботи В.Липинського: «Хам і Яфет» (1928):

«Хамові українському основи державного думаня споконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червону плахту, так реве він, коли йому про них заговорити...

– Джерело моєї влади: я і нині. В життю рішає тільки сила. Тільки сила єсть владою. Не маєстатичність, не законність, не традиційність потрібні Україні, а патрони і стихія. Патронами оперезаємось до зубів. Розбурхаємо стихію. Тарарахнемо шапкою об землю на площі Св. Софії так, що в одну мить не стане ворогів. На вчора, на батьків, на любов до них, на покору перед чимсь од мене –Хама –вищим –наплювати...

– Хаме український, помимо все – Земляче таки рідний! Зло, яке ти робиш Українській Землі, тобі трудно зрозуміти. Ти не любиш, коли тобі про нього говорити. – Все це теорії, а я признаю лише життя; все це було, тепер буде інакше, – кажеш ти. – Може, захочеш принаймні зрозуміти зло, яке робиш самому собі: наслідки того хамства для тебе ж.

– В практиці, в життю зустрінеш ти в Україні в першу чергу отамана. Він – це вже не «теорія» – а реальна, тисячоліттям твоїм пануванням витворена дійсність українського життя. Замість характеру – рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї – щодня інший настрій; зброєю – демагогія і брехня; мотором – злоба, зажерливість і пиха; тактикою – зрада, а суттю – порожнеча, пуста поза. В день, коли йому славу в руки плещуть – без розуму герой, що на стіну скаче. Вночі хитрий трус, що перший утікає. Тому здатний до бою тільки в перемішці з типами протилежними – суворими, правдивими, скромними, твердими. Тому до самостійности, якої підставою є вірність, органічно не придатний. Нація отаманів, що мала тисячі парадів «розбурханої стихії» на площі Св. Софії, – площі Мудрости, з якої реготалась, – але не державу. Нація отаманів, нація бунту і зради, з якими на кожному кроці і тобі прийдеться зустрічатись».

Це Вам нічого не нагадує?

Певно, нагадує. Як бачимо, В’ячеслав Липинський надалі лишається актуальним. Ми так і не зрозуміли його заповіді. Й не змінили себе.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG