Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 05:51
Луганськ – Самовпевнені заяви політиків-опозиціонерів про неминучість поразки влади на парламентських виборах цього року викликають лише іронічні посмішки в мешканців найбільш густонаселених південно-східних регіонів України, де проживає близько половини її населення. Тут, за даними соціологів, сумарний рейтинг опозиційних партій не дотягує до підупалого рейтингу Партії регіонів, а до того ж, там є ще й вельми популярні комуністи. Що ж до мажоритарних округів, то в них перемога опозиційних кандидатів узагалі буде виглядати дивом, враховуючи ту обставину, що не лояльного до влади бізнесу на Півдні і Сході практично не лишилося. А без великих грошей виграти вибори по мажоритарці в Україні (та й не тільки), як відомо, не можливо.

Так що оптимістичні заяви деяких наших опозиціонерів – ніщо інше, як їхня ейфорія від передчуття власного чергового потрапляння до Верховної Ради. За партійними списками або за мажоритарним округом десь у Києві чи на Галичині. Для забезпечення цього свого особистого успіху вони давно вже зробили все від них залежне. Для реальної ж перемоги на наступних виборах над провладною коаліцією вони, схоже, роблять тільки свої безпідставні заяви та закликають один одного до об’єднання.

Саме тому влада перемагає опозицію навіть під Києвом, у тому ж Обухові. Що ж тоді вже казати про такі специфічні регіони, як Донбас або Крим, де електоральні втрати Партії регіонів аж ніяк не стають надбаннями опозиційних партій, а швидше, трансформуються у зростаючий рейтинг комуністів та інших проросійських політичних сил.

Поділ України розпочався ще у 1991 році

Гадаю, що зі мною погодяться читачі, яким за сорок, що того ментального поділу в Україні, який ми спостерігаємо сьогодні, в УРСР не було, якщо не рахувати її територій, приєднаних до СРСР у 1939 році.

Не було його й на зорі нашої незалежності. Уперше ми його відчули та побачили під час Помаранчевої революції 2004 року. Але зрозуміло, що той поділ зародився і розвинувся не тоді, а значно раніше.

Сподіваюся, історики коли-небудь таки докопаються до факту домовленості посткомуністичних еліт УРСР напередодні референдуму та першого туру президентських виборів 1 грудня 1991 року.

Можна припустити, що найбільш прохідний висуванець тих еліт Леонід Кравчук домовився зі своїми в недалекому минулому товаришами по КПУ-КПРС Півдня та Сходу (які всі були етнічними росіянами та постгеноцидними совками) про наступне. Вони забезпечують на своїх теренах успіх референдуму та підтримку кандидатури Кравчука на виборах в обмін на те, що той задекларує на конституційному рівні відсутність державної ідеології в Україні та заплющить очі на те, яку ідеологію ті колишні штатні комуністи та комсомольці запровадять у своїх регіонах.

Без цієї домовленості, погодьтеся, важко усвідомити майже одностайну підтримку Акту проголошення незалежності України всім її населенням на референдумі, на який не зважилися навіть тодішні керівники країн Балтії.

Як важко усвідомити й 75 відсотків підтримки у другому турі президентських виборів націонал-комуніста Кравчука, враховуючи ту обставину, що кандидатура Кучми могла з’явитися вже тоді, у 1991-му...

А от те, що згодом почало відбуватися в південно-східних регіонах України, без джентльменської угоди її посткомуністичних еліт узагалі уявити собі вже просто неможливо.

Почнемо з того, що теренах від Одеси до Харкова та від Дніпропетровська до Маріуполя не було знесено жодного пам’ятника Леніну та іншим катам українців від КПУ-КПРС. Не відбулося жодного перейменування міст і містечок, які носять їхні імена, що інколи відбувалося навіть за часів СРСР і часто-густо – в сусідній Росії після 1991 року.

У південно-східній Україні за роки незалежності було зведено сотні православних храмів Московського патріархату і не видано жодного (!) дозволу органами місцевого самоврядування на відведення землі під будівництво православних храмів проукраїнських конфесій.

Потім там уже з’явилися пам’ятники жертвам ОУН-УПА та Катерині ІІ і почалася кампанія з закриття тих нечисленних українських шкіл та класів, що були в містах Півдня та Сходу України.

Додайте до цього тамтешні майже тотально проросійські місцеві ЗМІ, включно з державними і комунальними, і феномен виборця-постсовєтікуса, який ні за яких обставин не сприймає політиків та політичних сил національно-демократичного спрямування, стає цілком зрозумілим.

До речі, й президент Виктор Ющенко пальцем не поворухнув, щоби припинити цю антидержавну та антиукраїнську вакханалію, що зайвий раз підтверджує факт існування тих довгострокових домовленостей. І нарешті: чим ще, як не ними, можна пояснити факт особистої поваги та симпатії між Віктором Януковичем та Леонідом Кравчуком – політиками майже протилежних поглядів – на розбудову української держави? Та й тому-таки нібито націонал-лібералу Ющенку за режиму Януковича, як бачимо, нічого не загрожує.

Маємо те, що маємо

Звісно, що ідеологи формування в мешканців, скажімо, Донбасу імперського менталітету російської глибинки сповна користаються плодами розбудови своєї держави, незалежно від того, під прапорами яких партій вони йдуть на вибори.

Так, коли напередодні парламентських виборів в Україні 2002 року тодішній голова Луганської ОДА Олександр Єфремов заявив, що провладні кандидати в депутати виграють у всіх мажоритарних округах на Луганщині, він знав, що казав. Так воно згодом і сталося, якщо не рахувати Алчевський округ, де переміг комуніст Сергій Гмиря.

То ж коли сьогодні голова Луганської ОДА Володимир Пристюк заявляє те ж саме, що і його попередник, у луганців та мешканців області немає підстав йому не вірити. Тим більше, що той таки Єфремов вже у якості лідера парламентської фракції Партії регіонів популярно їм пояснює, чому вони повинні віддати свої голоси саме регіоналам: «Нам дуже хотілося б, щоб нас підтримали, хоча б тому, що ми по нутру свої. І якщо нас буде менше у Верховній Раді й перекіс піде в іншу сторону, то нам буде погано всім».

Звісно, що налякані таким чином загрозою помаранчевого реваншу його земляки, які до того ж й виховані єфремовими в дусі «рускава міра», ладні вибачити кандидатам від Партії регіонів усілякі їхні гріхи минулого та підтримати їх на виборах у жовтні цього року.

Так в окрузі №104 (нумерація округів – за виборами 2002 року), який складається з двох районів Луганська (Артемівського та Кам’янобрідського), найбільш рейтинговим кандидатом поки що є Володимир Гончаров – помічник депутата Верховної Ради Олександра Єфремова. І дарма, що місцеві журналісти та політологи прозоро натякають на те, що колись Гончаров входив до добре відомого на Луганщині організованого злочинного угрупування (ОЗУ), – помаранчеві, з відомих причин, тут страшніші за будь-яких бандитів.

В окрузі №105 (Жовтневий район Луганська) найбільш популярні кандидатури регіонала Сергія Горохова та комуніста Спиридона Кілінкарова. І хто би з них не переміг, за Єфремовим, вони є «по нутру своїми» людьми.

В окрузі №106 (Алчевськ, Брянка) найбільш популярні також «свої» для регіоналів постаті. Це чинний та колишній мер Алчевська – відповідно Володимир Чуб та Микола Кириченко.

Така сама безпрограшна для регіоналів ситуація і в окрузі №107 (Краснодон та Ленінський район Луганська). Тут найбільш популярні президент ФК «Зоря», регіонал Євген Геллер та затятий місцевий інтегратор Луганська до Євразійського простору бізнесмен Владислав Кривобоков, який, подейкують, вийшов з того самого ОЗУ, що й Гончаров.

В окрузі №108 (Красний Луч) все виглядає ще більш перспективно для Партії регіонів. Тут серед лідерів електоральних симпатій два регіонали – Володимир Ландик та Людмила Кириченко. Конкуренцію їм складе лише така сумнівна опозиціонерка, як Наталя Королевська.

В окрузі №109 (Лисичанськ, Кіровськ) лисичанського мера Сергія Дунаєва благословив на кандидатство сам Олександр Єфремов.

До речі, Єфремов також іде до Верховної Ради по мажоритарці від Луганщини. Але чомусь не у своєму рідному Луганську (де його добре знають), а в Антрациті (округ №110). І як досвідчений мажоритарник від влади, Єфремов уже особисто потурбувався про те, щоб у держбюджеті України виділили додаткові 20 мільйонів гривень для потреб Антрацита…

Приблизно таке саме становище й у всіх інших округах у Луганській області.

Так що, як бачимо, заяву керівника облдержадміністрації Володимира Пристюка про райдужні перспективи Партії регіонів на наступних парламентських виборах на Луганщині можна сприймати майже як офіційну. Іншими словами, «пацан сказав – пацан зробив»…

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG