Луганськ – Сьогодні Україну, на превеликий жаль, назвати соціальною державою не можна. Так, у нас є велика армія пільговиків, третина з яких ці пільги собі купила, а ще третина має достатні статки для того, щоб обійтися й без них. Мова йде не про них, а про ті мільйони українців, котрі, не маючи жодних пільг від цієї злодійкуватої влади, ледве зводять сьогодні кінці з кінцями й живуть тільки одним днем. Вони ніколи не вийдуть під держустанови захищати свої права, бо в них цих прав просто немає. Жодних. Окрім, хіба що, права на самогубство.
Але саме ці безправні та приречені на довічні злидні люди, напевне, першими вийдуть коли-небудь у майбутньому на вулиці міст і сіл України для того, щоб учинити самосуд над тими, хто на їхніх злиднях нажив собі величезні статки, і над тією державою, що захищає цей антилюдський стан речей. Так було завжди і всюди в цьому світі.
Але цього бунту можна було б уникнути, якби його потенційні жертви хоч зрідка прислухалися б до потреб тих знедолених людей.
Так уже створена людина, що вона може змиритися з власною недолею або смертельною хворобою як надійним засобом позбутися такого свого пекельного життя. Але вона ніколи не змириться з тим, що така хвороба вкорочує віку її власній, часто-густо єдиній дитині.
Особливо тоді, коли бачить навколо себе ситих сусідів, односельців, земляків, співвітчизників, які, маючи мільйонні статки, не чують і не хочуть чути її крику по допомогу від невідворотного людського горя, міцно зачинившись у своїх панських садибах, автівках, яхтах та офісах.
Тому коли смерть таки забирає в тих нещасних їхніх дітей, у більшості випадків ті люди починають зневажати її, як і своє власне життя та життя багатіїв, які живуть поруч. Таких людей в Україні стає все більше, і саме їхня критична маса зробить із них у час «Х» тих ініціаторів проти владного народного повстання, без яких те повстання просто неможливе.
Вирахувати тих відчайдухів не в змозі жодна соціологічна фірма (бо людина ховає свій душевний біль та кривду і готовність помститися за них глибоко в собі), і саме тому так звана арабська весна заскочила світ зненацька. Її, як відомо, не передбачили не тільки соціологічні інститути, а й навіть найпотужніші спецслужби світу.
«Допоможіть урятувати дитину!..»
«Допоможіть урятувати дитину!..» – подібні до цього крики відчаю в радіоефірі українських FM-станцій можна почути мало не щодня. Вони адресовані радіослухачам, переважна більшість із яких не в змозі допомогти за всього свого бажання, бо самі зі своїми родинами ледве зводять кінці з кінцями.
Ці крики-прохання врятувати ту чи іншу дитину лунають десь тиждень-другий, а потім у безнадії вщухають. І та тиша, що настає за ними, є смертним вироком ще одному майбутньому громадянинові чи громадянці України. Тексти подяки про допомогу при цьому майже ніколи не звучать в ефірі, а отже, та допомога також майже ніколи не надходить.
Відомо, що більшість тих радіостанцій належить нашим олігархам, які, безумовно, знають про ті відчайдушні спроби батьків урятувати своїх приречених дітей. Цікаво, які почуття при тому охоплюють тих мільйонерів та мільярдерів, які легко могли б самотужки вирішити не одну подібну проблему? Напевно, майже повністю протилежні тим, що охоплюють нас, пересічних українців, які, відчуваючи чужий біль, тим не менше, не в змозі допомогти, зважаючи на свої власні статки.
До речі, деякі з тих олігархів мають власні благодійні фонди, для яких ті маленькі хворі українці, напевне, не є «форматом». Так, наприклад, є проекти з охорони здоров’я у благодійних фондах Віктора Пінчука та його дружини Олени, Ріната Ахметова та Петра Порошенка.
На жаль, в інших наших відомих олігархів нема й того. Дмитро Фірташ допомагає українцям здобувати освіту за кордоном. У братів Суркісів та Ігоря Коломойського, схоже, благодійних фондів немає взагалі. У Вадима Рабиновича та Геннадія Боголюбова є фонди, які сприяють збереженню духовних та історичних цінностей.
Більше того, переважна більшість цих багатіїв має власні футбольні клуби, на які щороку витрачають десятки мільйонів доларів кожний. Так що, як бачимо, їм за власними футбольними справами не до тяжко хворих українських дітей...
В автора цих рядків є маленька надія на те, що нещасні батьки тих дітей хоч інколи прориваються на особистий прийом до тих олігархів і ті все ж таки допомагають їм, бажаючи при цьому бути неназваними. Але де в такому випадку листи подяки батьків до ЗМІ? І де тоді той поголос у народі про добрих олігархів?
Що ж робити?
Що ж робити? Відповідь на це питання є очевидною в усіх цивілізованих країнах, та тільки не в Україні, де олігархи з їхніми статками є для нашої держави особами та речами сакральними. Принаймні змусити їх допомагати родинам тяжко хворих дітей не спадало на думку ані жодному українському президентові, ані нардепам усіх скликань.
Звісно, що не знає, як це зробити, і чинний Президент – Віктор Янукович. Хоча для Віктора Федоровича, як відомо з його власних заяв, боротьба з бідністю є завданням номер один на його найвищій державній посаді.
Щоправда, нещодавно він заявив про те, що планує створити власний благодійний фонд для допомоги хворим дітям-чорнобильцям. Про те, що це черговий крок піар-кампанії влади до парламентських виборів, і не більше того, свідчить хоча б те, що гроші до того фонду Янукович збирається відраховувати з власних прибутків.
По-перше, навряд чи тих прибутків вистачить для вирішення проблем усіх хворих дітей-чорнобильців. А по-друге, ті діти складають лише маленький відсоток усіх тяжко хворих українських дітей, лікування яких потребує великих коштів.
Так що, як не міркуй, а без допомоги друзів Віктора Федоровича з числа олігархів у вирішенні цієї проблеми навряд чи обійтися. І годі сподіватися на те, що допомагати йому в цій шляхетній справі наші олігархи візьмуться на добровільних засадах.
Виходячи з цього, пропоную нашому Президентові два варіанти розв’язання цього питання в напрямку побудови соціальної держави в Україні. Перший – це створення спеціального фонду для допомоги всім тяжко хворим дітям України, куди б наші грошові мішки відраховували щомісяця певний відсоток зі своїх прибутків. Але в цьому випадку, звичайно ж, можливі зловживання з боку конкретних розпорядників фонду.
Тому раджу більш дієвий варіант тієї допомоги. Президент на кожний місяць призначає «чергового» олігарха-мільярдера, до якого з відповідними документами звертаються нужденні батьки, і той через своїх довірених осіб оперативно вирішує проблеми фінансування лікування їхніх дітей.
Згодна, що видатки наших шановних олігархів на допомогу хворим дітям будуть при цьому різними, бо кількість звернень не може бути кожного місяця одна й та ж сама. Проте стануть неможливими жодні зловживання. А щомісяця у ЗМІ будуть оприлюднюватися імена та прізвища всіх дітей, яким допоміг той чи інший конкретний олігарх. Великий Конфуцій з його славнозвісним «Аморально бути багатим у бідній країні» від визнання власної неправоти перевернеться в домовині!..
Якщо ж Президент не зробить цей перший крок до соціальної держави, то рано чи пізно в Україні обов’язково станеться те, що недавно відбулося в деяких країнах Північної Африки.
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Але саме ці безправні та приречені на довічні злидні люди, напевне, першими вийдуть коли-небудь у майбутньому на вулиці міст і сіл України для того, щоб учинити самосуд над тими, хто на їхніх злиднях нажив собі величезні статки, і над тією державою, що захищає цей антилюдський стан речей. Так було завжди і всюди в цьому світі.
Але цього бунту можна було б уникнути, якби його потенційні жертви хоч зрідка прислухалися б до потреб тих знедолених людей.
Так уже створена людина, що вона може змиритися з власною недолею або смертельною хворобою як надійним засобом позбутися такого свого пекельного життя. Але вона ніколи не змириться з тим, що така хвороба вкорочує віку її власній, часто-густо єдиній дитині.
Особливо тоді, коли бачить навколо себе ситих сусідів, односельців, земляків, співвітчизників, які, маючи мільйонні статки, не чують і не хочуть чути її крику по допомогу від невідворотного людського горя, міцно зачинившись у своїх панських садибах, автівках, яхтах та офісах.
Тому коли смерть таки забирає в тих нещасних їхніх дітей, у більшості випадків ті люди починають зневажати її, як і своє власне життя та життя багатіїв, які живуть поруч. Таких людей в Україні стає все більше, і саме їхня критична маса зробить із них у час «Х» тих ініціаторів проти владного народного повстання, без яких те повстання просто неможливе.
Вирахувати тих відчайдухів не в змозі жодна соціологічна фірма (бо людина ховає свій душевний біль та кривду і готовність помститися за них глибоко в собі), і саме тому так звана арабська весна заскочила світ зненацька. Її, як відомо, не передбачили не тільки соціологічні інститути, а й навіть найпотужніші спецслужби світу.
«Допоможіть урятувати дитину!..»
«Допоможіть урятувати дитину!..» – подібні до цього крики відчаю в радіоефірі українських FM-станцій можна почути мало не щодня. Вони адресовані радіослухачам, переважна більшість із яких не в змозі допомогти за всього свого бажання, бо самі зі своїми родинами ледве зводять кінці з кінцями.
Ці крики-прохання врятувати ту чи іншу дитину лунають десь тиждень-другий, а потім у безнадії вщухають. І та тиша, що настає за ними, є смертним вироком ще одному майбутньому громадянинові чи громадянці України. Тексти подяки про допомогу при цьому майже ніколи не звучать в ефірі, а отже, та допомога також майже ніколи не надходить.
Відомо, що більшість тих радіостанцій належить нашим олігархам, які, безумовно, знають про ті відчайдушні спроби батьків урятувати своїх приречених дітей. Цікаво, які почуття при тому охоплюють тих мільйонерів та мільярдерів, які легко могли б самотужки вирішити не одну подібну проблему? Напевно, майже повністю протилежні тим, що охоплюють нас, пересічних українців, які, відчуваючи чужий біль, тим не менше, не в змозі допомогти, зважаючи на свої власні статки.
До речі, деякі з тих олігархів мають власні благодійні фонди, для яких ті маленькі хворі українці, напевне, не є «форматом». Так, наприклад, є проекти з охорони здоров’я у благодійних фондах Віктора Пінчука та його дружини Олени, Ріната Ахметова та Петра Порошенка.
На жаль, в інших наших відомих олігархів нема й того. Дмитро Фірташ допомагає українцям здобувати освіту за кордоном. У братів Суркісів та Ігоря Коломойського, схоже, благодійних фондів немає взагалі. У Вадима Рабиновича та Геннадія Боголюбова є фонди, які сприяють збереженню духовних та історичних цінностей.
Більше того, переважна більшість цих багатіїв має власні футбольні клуби, на які щороку витрачають десятки мільйонів доларів кожний. Так що, як бачимо, їм за власними футбольними справами не до тяжко хворих українських дітей...
В автора цих рядків є маленька надія на те, що нещасні батьки тих дітей хоч інколи прориваються на особистий прийом до тих олігархів і ті все ж таки допомагають їм, бажаючи при цьому бути неназваними. Але де в такому випадку листи подяки батьків до ЗМІ? І де тоді той поголос у народі про добрих олігархів?
Що ж робити?
Що ж робити? Відповідь на це питання є очевидною в усіх цивілізованих країнах, та тільки не в Україні, де олігархи з їхніми статками є для нашої держави особами та речами сакральними. Принаймні змусити їх допомагати родинам тяжко хворих дітей не спадало на думку ані жодному українському президентові, ані нардепам усіх скликань.
Звісно, що не знає, як це зробити, і чинний Президент – Віктор Янукович. Хоча для Віктора Федоровича, як відомо з його власних заяв, боротьба з бідністю є завданням номер один на його найвищій державній посаді.
Щоправда, нещодавно він заявив про те, що планує створити власний благодійний фонд для допомоги хворим дітям-чорнобильцям. Про те, що це черговий крок піар-кампанії влади до парламентських виборів, і не більше того, свідчить хоча б те, що гроші до того фонду Янукович збирається відраховувати з власних прибутків.
По-перше, навряд чи тих прибутків вистачить для вирішення проблем усіх хворих дітей-чорнобильців. А по-друге, ті діти складають лише маленький відсоток усіх тяжко хворих українських дітей, лікування яких потребує великих коштів.
Так що, як не міркуй, а без допомоги друзів Віктора Федоровича з числа олігархів у вирішенні цієї проблеми навряд чи обійтися. І годі сподіватися на те, що допомагати йому в цій шляхетній справі наші олігархи візьмуться на добровільних засадах.
Виходячи з цього, пропоную нашому Президентові два варіанти розв’язання цього питання в напрямку побудови соціальної держави в Україні. Перший – це створення спеціального фонду для допомоги всім тяжко хворим дітям України, куди б наші грошові мішки відраховували щомісяця певний відсоток зі своїх прибутків. Але в цьому випадку, звичайно ж, можливі зловживання з боку конкретних розпорядників фонду.
Тому раджу більш дієвий варіант тієї допомоги. Президент на кожний місяць призначає «чергового» олігарха-мільярдера, до якого з відповідними документами звертаються нужденні батьки, і той через своїх довірених осіб оперативно вирішує проблеми фінансування лікування їхніх дітей.
Згодна, що видатки наших шановних олігархів на допомогу хворим дітям будуть при цьому різними, бо кількість звернень не може бути кожного місяця одна й та ж сама. Проте стануть неможливими жодні зловживання. А щомісяця у ЗМІ будуть оприлюднюватися імена та прізвища всіх дітей, яким допоміг той чи інший конкретний олігарх. Великий Конфуцій з його славнозвісним «Аморально бути багатим у бідній країні» від визнання власної неправоти перевернеться в домовині!..
Якщо ж Президент не зробить цей перший крок до соціальної держави, то рано чи пізно в Україні обов’язково станеться те, що недавно відбулося в деяких країнах Північної Африки.
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
