Доступність посилання

25 Листопад 2017, Київ 07:58

Українці та їхні герої. До річниці початку «Великої Вітчизняної»


Михайло Іллєнко, направду, створив геніальний фільм. Маю на увазі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Цей кінотвір збирав повні зали. З’явилися численні відгуки на нього. Словом, фільм не залишився поза увагою. Більше того – став подією. І вже через те варто про нього серйозно поговорити.

Фільм про радянського українця

Виникає питання, що важливого для себе знайшов глядач у цьому фільмі? Дехто схильний пояснювати: мовляв, українці зголодніли за українським кіно. Це так і не так. Попри те, що дійсно наше кіно зараз знаходиться в глибокому підпіллі, все таки щось знімається. Але чомусь це щось не стало таким резонансним, як «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».

Звісно, можна дошукуватися причин популярності фільму у високій режисерській майстерності Михайла Іллєнка, гарній грі акторів. Усе це є. Принаймні я сприйняв фільм на одному подиху – попри деякі «ляпи», коли, наприклад, північноамериканські пейзажі дуже нагадували українські, чи індіанці – індоєвропейців. А ще деякі сюжетні моменти...

Та справа не лише в режисурі й грі акторів. Михайлу Іллєнку вдалося зачепити душу українця, «зіграти на струнах» його ментальності. Саме такі твори стають резонансними, зрештою, геніальними.

Недавно мені довелося трохи поспілкуватися з цим режисером. Він часто наголошував, що йому важливо було показати типового українця. Й водночас сильного героя. Вважайте, це йому вдалося.

Сюжет фільму побудований на реальних фактах. Льотчик-українець Іван Даценко з перших днів німецько-радянської війни 1941-1945 років воював на фронті. Збив чимало німецьких літаків, став героєм Радянського Союзу. Навесні 1944 року його літак збили під Львовом і він потрапив до німецького полону. Знаючи, що його після радянського «визволення» чекають сталінські табори, вирішив не випробовувати долю. Тому подався до Північної Америки, прибився до індіанців і навіть став вождем одного з їхніх племен.

Ця екзотична історія в фільмі Михайла Іллєнка радикально переінакшена. Навіть герой отримує інше прізвище – не Даценко, а Додока.

Політичні моменти в фільмі «змазані». Це й зрозуміло. Українці не люблять політику. Тому ними часто керують неукраїнці. А українці тікають від своїх керманичів, шукаючи «хутірну ідилію» чи то «хату з краю».

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – якраз і є пошуком «крайньої хати». Показові перші кадри фільму, коли герой, будучи ще маленьким, живе у сільській ідилії.

Але дитинство закінчилося. Іван Додока служить у Червоній армії. До нього приходить кохання – чисте й непорочне. Його суджена – сибірячка-татарка Люба Карімова. Проте до цієї красуні підбиває клинці Івановий друг, енкаведист Степан Шуліка.

Починається війна. Іван героїчно воює з німцями. Отримує звання героя Радянського Союзу. (До речі, з зіркою героя ніде не розстається – навіть у Північній Америці). Під час важких військових буднів, всупереч підступам «друга» Степана, Додока одружується з Любою. Далі його літак збивають німці, він потрапляє до них у полон. Звідти втікає. Опиняється серед «своїх». Але Степан, намагаючись оволодіти його дружиною, відправляє нашого героя аж у табір на Сибір. Іван втікає звідти у Північну Америку, де й знаходить свою «крайню хату», оселившись серед індіанців. Люба ж народжує сина, якого Додока так ніколи й не побачив. Зловредний Степан Шуліка вбиває Любу і закінчує життя самогубством. А Іванового нащадка усиновляє полковник Смирнов – колишній начальник Додоки.

Насправді ж Даценко, прототип героя «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», не одружувався в СРСР. Сім’ю він створив у Північній Америці, взявши за жінку індіанку.

Україна наша радянська: стереотипи

Тепер спробуємо виділити ті стереотипи, які живуть у свідомості українців і які вміло використав режисер. Передусім це згадуваний стереотип «крайньої хати».

Українець за своєю ментальністю не є завойовником. Йому достатньо «поставити хату і кімнату», і щоб жінка була, і діточки, і хліб та до хліба, і щоб садочок вишневий коло хати… Українцю добре, коли його не чіпають. Ось коли зачеплять – тоді він може взятися за зброю. Пригадаймо, з чого почалася Хмельниччина – лях Чаплинський пограбував хутір (!) Суботів, який належав Богдану Хмельницькому. Цього «крайньохатства» чи «хуторянства» є достатньо в нашій культурі. Пантелеймон Куліш навіть намагався витворити «хутірну філософію»…

«Крайньохатства» достатньо в «ТомуХтоПройшовКрізьВогонь». Іван Додока, незважаючи на героїзм, мужність, постає як гвинтик радянської системи. Він воює, збиває ворожі літаки – бо так треба. Не задумується, що воює за владу, яка зовсім недавно нищила його односельців голодом. Для нього важливо знайти свою «крайню хату». Спочатку це дружина, створення сімейного затишку, потім – життя за океаном.

Другий стереотип – ідилічне радянське минуле. Воно у фільмі представлене позитивно. Навіть сталінський концтабір не такий страшний. У фільмі маємо також позитивний образ Червоної армії, і фактично радянське трактування «Великої Вітчизняної».

Знайдеться, звісно, чимало таких, які скажуть: що тут поганого, це ж наша історія. Воно ніби так. Але ж гітлеризм, приміром, є історією для німців. Тепер спробуйте уявити, що в Німеччині зняли сентиментальний фільм про героя гітлерівського Верхмату. Яка буде реакція?

Комунізм сталінського розливу був нічим не кращий гітлеризму. Навіть на його совісті набагато більше жертв, ніж на совісті німецьких наці. Проте ми не збираємося серйозно осуджувати сталінізм. Для багатьох наших людей він лишається «добрим минулим». Є в «ТомуХтоПройшовКрізьВогонь» й інші радянські моменти, наприклад, ідея міжнаціональних шлюбів, з допомогою яких комуністи мріями витворити нову спільність – радянський народ, або ідея маргіналізації національних мов. У фільмі переважно звучить мова російська, а українська – так собі, для домашнього вжитку. Звісно, фільм адекватно відображував реальність радянських часів. Однак ця реальність може бути сприйнята глядачем як нормальність.

Ще раз повторю – Михайло Іллєнко створив геніальний фільм, який, у певному сенсі, є дзеркалом ментальності українця з його стереотипами. Споглядання себе в такому дзеркалі для багатьох – самозадоволення і самозаспокоєння. Але чи так має бути?

На завершення хотів би навести слова дійсно легендарної людини, лідера Норильського повстання 1953 року Євгена Грицяка: «У… атмосфері приниження, глузування над усім українським доводилося нам, українцям, служити в чужій і ворожій нам армії, воювати і вмирати, а потім ще й пишатися, мовляв, ми перемогли. Але кого ми перемогли? Де плоди нашої перемоги? Їх немає. Реальна тільки перемога над нами. А для того, щоб ми могли перемагати наших ворогів, нам треба спочатку перемогти самих себе. Нам неодмінно треба внутрішньо змінитися».

Краще не скажеш.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG