Доступність посилання

ТОП новини
20 Жовтень 2018, Київ 14:46

Україна чи «благодатный юг России»?


«Мы их развели, как котят» – так на рідному для нього блатняцькому сленгу, не приховуючи зневаги і радощів, прокоментував «диригент» депутатської більшості Міхаіл Чечетов здійснене з тотальним порушенням регламенту ухвалення нового мовного законодавства. І не приховуючи нічого, додав на адресу опозиції: «Я не знаю, что они будут делать на выборах».

Як на мене, слід подякувати Чечетову за чесність: він відверто, на всю країну оприлюднив виборчу стратегію Партії регіонів: порушити всі правові й моральні норми та «розвести» своїх конкурентів. Хоча, власне, чого боятися цій політичній силі, яка демонстративно чхала на вітчизняну та європейську громадську думку і за минулі два з половиною роки сконцентрувала всю повноту влади у своїх руках з використанням усіх можливих і неможливих методів, за винятком хіба що нового голодомору та масового терору?

А попереду, як уже заявив дехто із тріумфаторів, – внесення до Конституції України змін, які б закріпили державну двомовність. На практиці за умов неототалітарного антинаціонального режиму, як-от у Білорусі, двомовність означає тотальну русифікацію країни, куди гіршу, ніж у радянські часи.

Причому русифікацію далеко не тільки у лінгвістичному розумінні.

Економіка попереду філології

Як випливає з реакції в інтернеті, чимало люду вважає, що головна битва проти новітньої русифікації України відбулася і була програна українцями у стінах Верховної Ради 5 квітня та 3 липня цього року. Мовляв, виявилася б опозиція трохи меткіша, а громадяни – дещо активнішими – і все було б інакше. А тим часом битва навколо новітнього мовного законодавства і його ухвалення насправді є тільки епізодом, і, цілком імовірно, не найбільш значущим, нинішнього наступу русифікаторів на все українське.

Наступ цей розпочався не два з половиною роки тому, тобто з приходом до влади Віктора Януковича, а раніше, а саме – в останні роки президентства Леоніда Кучми, коли Росію очолив підполковник КҐБ Владімір Путін, а невдовзі головою адміністрації загнаного у глухий кут Кучми став Віктор Медведчук, якого не треба зайвий раз характеризувати. Саме тоді російський чекістсько-олігархічний капітал ринув до України, саме тоді зі своїми «спецпроектами» на українських телеканалах почали з’являтися московські «гості», саме тоді заїжджі політтехнологи почали диригувати діями не лише окремих політиків та партій, а й державних органів України. Здавалося б, Помаранчева революція поклала край цій тенденції – але русифікація активно тривала й за «найбільш українського президента» Віктора Ющенка. Украй низький рівень економічної освіченості останнього мав наслідком постійні заяви про необхідність залучення в Україну будь-якого іноземного капіталу, в тому числі й великого, не дивлячись на його походження, національну належність, підпорядкованість. А тим часом наукова абетка містить поняття компрадорського капіталу, економічного неоімперіалізму та неоколоніалізму. І не тільки російський чекістсько-олігархічний капітал ринув тоді в Україну – а й ідеологія. Ще за Кучми Друга світова війна у навчальних програмах витіснила «Велику Вітчизняну», що стало торжеством наукового підходу над російсько-радянським. Але вже в першій половині 2005 року Олександр Мороз гордо доповів своїм російським лівим колегам (соціалісти якраз тоді одержали, серед інших, і посаду міністра освіти) – Вітчизняна війна повернута до програм, російсько-радянський підхід одержав перемогу над науковим, над європейським баченням історії.

Отож після короткої паузи під час Помаранчевої революції й одразу після неї процеси русифікації України продовжилися, капітал колишньої метрополії почав агресивно завойовувати «благодатну Малоросію». Звернімо увагу на галузь, яка має беззаперечне стратегічне значення, безпосередньо пов’язана з національною безпекою і розвивається пришвидшеними темпами – на мобільний зв’язок. Сьогодні на українському ринку домінування росіян стало беззаперечним фактом, їм повністю чи частково належать такі компанії, як МТС, «Київстар», «Білайн», «Голден Телеком». А це означає, що на ринку мобільного зв’язку України панують російські правила гри, й у разі кризових ситуацій контроль за цією надзвичайно важливою в сучасному світі системою комунікацій може опинитися в руках колишньої метрополії. І ще одна стратегічна галузь: саме за президентства Ющенка переважна частина активів суднобудування України, в тому числі й військового, опинилася в руках росіян. До речі: чи не активним залаштунковим впливом російських «суднобудівників у цивільному» пояснюється сумна історія готового на 96% крейсеру «Україна», рішення про непотрібність не надто дорогої у порівнянні із вкладеними вже коштами (і зі, скажімо, реставрацією Батурина) добудови якого було ухвалене якраз 2005 року? Та що там ракетний крейсер, поява якого змінила б стратегічну ситуацію на Чорному морі – погляньте на маркування звичайнісінького чаю. Переважну більшість його в Україні пропонують або російські фірми, або російські ж філії всесвітньо відомих брендів. Чому не прямі поставки з Китаю чи Індії, чому не власні фірми, чому не українські представництва західних фірм? Чому чай везуть через Одесу до Москви і Петербурга, щоби потім знову везти до Одеси (й інших міст України), визначаючи тим самим асортимент наших магазинів?

Про культурно-інформаційний простір і говорити не варто: 80-90 відсотків його працюють наразі на ствердження ідей «Русского мира», а інтернет в Україні переважно російськомовний. Не дивно: досі, попри всі «жахіття українізації», відчутний брак україномовного комп’ютерного забезпечення (всі знають, як проставити чи де знайти на клавіатурі літеру «ґ»?), а про різноманітні ігри, про он-лайнові україномовні віртуальні світи можна тільки мріяти (існує, звісно, кілька винятків, які тільки підтверджують правило). Щоправда, була спроба українізації дубляжу західних стрічок у вітчизняному прокаті, але ще невідомо, чи пішла вона на користь: бо російські кінострічки залишилися недоторканними, і вкупі з численними російськими ж серіалами на телебаченні вони створювали протиставлення «нашого», «слов’янського», «отєчєствєнного» «чужому», європейському, західному. Іншими словами, без різкого підйому українського (не в територіальному, а в культурному сенсі) виробництва кінострічок та телесеріалів дубляж цей зависав у повітрі, не маючи під собою вкоріненості у національний ґрунт. Що і використали повною мірою нові можновладці, в кілька ходів поставивши під сумнів його подальше існування – як й інших культурницьких починань доби Ющенка.

Потрібне багатомільйонне «посполите рушення»

Нова влада з моменту свого постання копіює чимало із властиво російського стилю державного управління та ідеологічної обробки населення. Верховна Рада, яка ніколи не була надто ефективною, але все ж два десятиліття виступала майданчиком для дискусій і для узгодження різних точок зору, сьогодні повною мірою виправдовує крилатий вислів колишнього спікера Держдуми Росії: «Парламент – не місце для дискусій». До цього можна додати – і не для законотворчості, адже навіть номінально подані депутатами Партії регіонів законопроекти насправді написані або в адміністрації Януковича, або в нетрях Кабміну. Все у російській стилістиці, навіть «мавпяче голосування», коли один нардеп руками й ногами голосує за п’ятьох; щоправда, це ще не Дума, де кожен депутат від «Единой России» під час екстреного голосування за законопроект про фактичну заборону мітингів діяв за десяток членів своєї фракції, але ж усе попереду, чи не так? Тим більше, що скопійований із російського зразка проект закону вже у Раді, і він так само де легалізує будь-яку публічну громадянську активність (один тільки приклад: штраф або арешт загрожуватиме організаторам мітингу, якщо туди прийде бодай на 10 людей більше або менше заявленого…)

А шкільна освіта? Навіть за часів Леоніда Кучми крок за кроком готувався і здійснювався перехід на європейські стандарти, в тому числі – і на 12-річну середню освіту. Одним із перших кроків нового міністра Дмитра Табачника (активно підтриманим деякими патріотичними невігласами з числа нардепів) стало не просто повернення 11-річки, а фактичний перехід під російські освітні шаблони. Активно «числяться» шкільні підручники з історії та з літератури, причому чи не в першу чергу – зі світової: звідти викидаються постаті й сюжети, які, власне, зробили Європу Європою, як-от Данте й Ґьоте.

А чого вартий «культпохід» міністрів України на чолі з прем’єром Азаровим до могили україножера й антисеміта Столипіна, відвертого ворога демократії і прихильника російського імперського деспотизму…

Хоча що тут дивного? Скільки членів нинішнього уряду вдома розмовляють українською мовою? Хіба що міністр культури – але, видається, за те його там і тримають – щоб у потрібний момент утнув малоросійську гопакедію чи на скрипочці заграв, аби підтвердити тезу про розквіт української культури… А скільки десятків нардепів від правлячої партії та урядовців (включно із прем’єром та силовиками) народилися поза межами України – залишившись байдужими до української культури, а то й ворожими їй, розглядаючи територію під своїм управлінням як «благодатный юг России»?

Одним словом, новітнє мовне законодавство – тільки один зі штришків в процесі послідовного нищення всього українського й насадження російсько-радянського нинішньою владою. Штришок, звісно, помітний – але не перший і, на жаль, як випливає зі слів Чечетова та його колег, не останній. Бо ж чинна опозиція, навіть у союзі зі структурами громадянського суспільства, ані зупинити цей процес, ані пригальмувати не в змозі. Наразі тут потрібне багатомільйонне «посполите рушення», яке матиме чітку програму дій і готовність її втілити. Йдеться не про філологічні скарби, не про етнографічні раритети і навіть не про шедеври красного письменства – йдеться про саму перспективу українського буття. В тому числі й фізичного буття українців. Бо ж чи просто так один із номінальних авторів мовного законодавства Колесніченко зверхньо кинув журналістові, який поставив йому незручне запитання: «Вы не народ Украины». А хто ж? «Ворог народу»?

Далі – буде…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG