Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 00:16
Це не про зовнішню подібність українського президента і героя давньогрецького епосу. А про зіткнення культурних і політичних кодів.

Ну що ще може зробити Європа, щоб Київ все ж дотримувався певних стандартів, прийнятих у країнах, населених християнами з білим кольором шкіри (розумію, що це жахливо неполіткоректно, та сподіваюся, що ви, шановні читачі, нікому про це не скажете)?

Ялтинський саміт ЄС – Україна вельможі (і невельможі) європейської політики зігнорували так, що довелося його скасувати. На Євро-2012 також усі з них, хто міг, продемонстрували своє «фе», приїхавши або не приїхавши до України. Договір про асоціацію і зону вільної торгівлі ЄС з Україною відкладено до кращих часів (а це доволі солідні суми втраченої Україною вигоди). А Тимошенко й досі за ґратами. Та що ж це таке, не Білорусь же Україна, що ж з нею робити?

Здається, Європа тут потрапила до пастки свого попереднього надзвичайно вдалого досвіду спілкування з Центральною Європою. Там були два надзвичайно важливих фактори:

а) консенсус у суспільстві й у політичних елітах з приводу належності цих країн до Європи і готовність платити високу ціну за інституціоналізацію цієї належності,

б) готовність Європи (в сенсі Євросоюзу) дати цим країнам повний статус членів Євросоюзу.

І тому так звана «м’яка сила» ЄС була там насправді досить жорсткою й ефективною, зокрема, критика Євросоюзом на половину (або на чверть, або на одну восьму) авторитарного режиму Мечіяра у Словаччині в 1990-х роках мала надзвичайний відгук у суспільстві й серед політичних еліт цієї країни. І тодішня зміна влади у Словаччині, і вступ цієї країни до ЄС у 2004 році є свідчення того, що «м’яка сила» має значення. Але в певних межах.

Тут навіть важко дорікати Євросоюзу. Те, що Аденауера і де Голля там, м’яко кажучи, зараз не спостерігається, то це окреме питання. Та люди взагалі намагаються звести невідому ситуацію до знайомої, особливо такої, в якій вони домоглись успіху. Ось і Україну, так виглядає, стратеги Євросоюзу розглядають як таку велику Словаччину. Однак проблема в тому, що Україна – взагалі не Словаччина.

По-перше, тому що з консенсусом щодо європейського вибору (і особливо з його інтерпретацією) в Україні все складно. У тому сенсі, що є кардинальні відмінності від Польщі, Словаччини та інших країн, що лежать по західний бік «кордону Гантінґтона». Зацікавлених відсилаю до надзвичайно змістовної статті Михайла Погребінського і Євгена Большова і тексту автора цих рядків. Висновок полягає в тому, що проєвропейські устремління в Україні одномірні з тими, що існують в Білорусі і навіть у Росії, до того ж ці устремління досить амбівалентні, значна частина українського суспільства хоче бути і з Євросоюзом, і з Росією.

По-друге, існує настрій української владної еліти, який блискуче сформулювала в розмові з автором цих рядків моя колишня колега Ганна Герман: «Ми будемо балансувати стільки, скільки нам потрібно». І справа тут не в якійсь особливій позиції пані Герман, вона просто озвучила владний мейнстрім.

Ну і, врешті, по-третє, а хто Україну запрошує до Євросоюзу? Ні до співпраці, ні до взаємодії, ні до взаєморозуміння, ні до асоціації, ні до інших траєкторій ходіння кота навколо миски зі сметаною? Ні, ну ви що, це ж, по-перше, 48 мільйонів душ, а по-друге, хоч і білі християни (знову даруйте за жахливу неполіткоректність), але при цьому... (і знову вибачте за неї ж, але вже в іншому сенсі). Словом, мало нам Греції.

А що в результаті? Те, що пан Янукович – політик кмітливий і схильний до висновків від спостереження різних сюжетів. Коли російські танки в 2008 році підходили до Тбілісі і пан Саакашвілі нервово з’ясовував у своїх союзників, що ж означали їхні піднесені промови про стратегічне партнерство, то чув у відповідь, що вони не означали готовність почати третю світову війну заради Грузії. Ні, для того, щоб російські танки все ж у Тбілісі не ввійшли, «м’якої» та всякої іншої сили вистачило, але Абхазія і Південна Осетія стали fait accompli – доконаним фактом, який Захід повинен був проковтнути.

Або ось колега пана Януковича, білоруський президент Олександр Лукашенко, якраз, до речі, у зв’язку з візитом до України обізвав голову Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу «козлом». І що, війну йому Євросоюз оголосив? До речі, у XIX столітті набагато більш витримана «Емська депеша» і навіть у суворішій редакції Бісмарка призвела саме до війни. Але то були інші часи, інша Європа, інший світ.

Про те, як говорить з Європою північний колега Януковича Володимир Путін – це ще одна окрема тема, але така, яка схиляє українського керівника у той самий бік. І в підсумку, розмова між європейськими партнерами гаранта української Конституції виходить у стилі п’єс Леся Подерв’янського.

– Ви повинні звільнити Тимошенко і Луценка, ви повинні вести себе мінімально пристойно. Інакше шлях до євроінтеграції для вас буде повністю закритий

– А чи не пішли б ви на...

– Як? Прямо туди?

– Єс, екзактлі.

– Ми шоковані. Ми висловлюємо рішучу стурбованість.

– Ну і що ви зробите?

– Так, у принципі, нічого.

Тут ще на користь українського керівника працює і максима Збіґнєва Бжезинського, яка, за прекрасним висловом російського президента Медведєва, «відлита в граніті» у свідомості кожного західного політика: «Без України Росія ніколи не відродиться, як імперія». Тому у відповідь на спроби дійсно серйозних «наїздів» з боку західних партнерів пан Янукович завжди може відповісти: «Результатом вашої політики стане російський триколор над Києвом. Ви цього хочете? Ріалі? А мені здається, що для вас це гірше, ніж десять тисяч тимошенок за ґратами, разом узятих».

При цьому західні політики, зрозуміло, усвідомлюють, що змальована перспектива – це найбільший кошмар для однієї людини в світі. Для Віктора Януковича. Але, як кажуть шахові гросмейстери, загроза сильніша від її виконання.

І що з цього всього випливає? Те, що питання – в українському народі. З ним, якщо той визнає потрібним висловитись, Віктор Федорович не дозволить собі говорити в такому стилі, він, напевно, на все життя запам’ятав 2004 рік. Ну, а якщо ні, то розмову із західними партнерами він може і буде вести саме в стилі героїв свого співвітчизника Подерв’янського. Демонструючи глибинну єдність українського народу. Я б навіть сказав – соборність.

Юрій Дракахруст – оглядач білоруської редакції Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG