Львів – Львівські дослідники вирішили з’ясувати, як змінилося населення міста після війни та як нові мешканці облаштовували своє життя. Для цього центр міської історії Центрально-Східної Європи розпочав проект «Пошук дому». Після Другої Світової війни місто почали активно заселяти росіяни, східняки і селяни із галицьких сіл.
Вбивства і репресії проти українців «совєтами» у 1939-1941 і з 1944 року, винищення євреїв у 1941-1944 німецькими окупантами, втеча корінних львів’ян на Захід, примусове виселення поляків – це картина воєнного Львова. Донині достеменно невідомо, скількох корінних львів’ян, людей різних національностей, втратило мультикультурне місто.
Науковці припускають, що 1945 року у Львові залишилось менше 9% корінних мешканців, котрі розгублено спостерігали, як їхнє європейське місто заселяють чужинці, які розмовляли «суржиком» і російською. Найкращі помешкання в елітних районах діставалися партійним функціонерам, «енкаведистам», радянським «визволителям», суддям і прокурорам, міліціонерам. Вони оселялись у квартирах з меблями попередніх господарів. У час повоєнного безладу і злочинності у місті чимало осіб просто самовільно, без ордерів, займали помешкання.Чужинці не бачили до цього такої європейської архітектури, прибраних під’їздів із ліпниною і квітами, а також добротних шаф, креденсів, порцеляни, годинників…Мешкати у Львові для них справді нагадувало казку.
1944 року Львів був порожнім
Богданна Степанюк зі своїми рідними мешкала на околиці міста на Баторівці, за Клепаровом, у власному будиночку. До війни це був робітничий район, де мешкали місцеві українці, поляки, євреї.
«У 1944 році, з другим приходом «совєтів» Львів був порожній, багато євреїв повиїжджали, багато квартир вони полишали. Поляків вивозили у Польщу, хтось втікав за кордон.У Львові не вистачало робочих рук. Пригадую, як автобусами заводи довозили робочу силу з ближніх сіл. Підвали у центрі заселяли двірники з села, їм важливо було будь-де зачепитись, щоб лиш втекти з села від тих примусових колгоспів і голоду», – розповідає корінна львів’янка.
Наймасовіше заселення Львова відбулось у 1945-1950 роках. Тоді у місті мешкало понад 300 тисяч осіб. Вже у 1951 році майже 39% населення у Львові становили росіяни. У п’ятдесятих до Львова з Росії перевезли 25 фабрик і заводів. Сюди направляли російських фахівців. Богданна Степанюк пригадує, що приїжджі зі Східної України намагались з корінними мешканцями порозумітись українською, бо львів’яни не розуміли російської.
Селяни не ототожнюють себе зі Львовом
Дослідник Андрій Бондаренко розповів, що метою проекту «Пошук дому» є показати, як із польського міста Lwόw, німецького окупованого міста Lemberg Львів перетворився на радянське українське місто. Кожна нова влада впливала на життя окремої людини.
Дослідники Центру міської історії зараз опитують мешканців одного з відомих районів – Підзамче, який виглядає занедбано, але має велику історію. Це був робітничий квартал, у роки війни тут розташовувалось єврейське гетто, а у радянський час це був промисловий район. На Підзамчому у повоєнний час мешкали демобілізовані солдати, робітники – переселенці з сіл, етнічні українці, переселені з Польщі. Оскільки Підзамче не був елітним районом, то сюди не вельми охоче селились приїжджі. Тому донині у старих кам’яницях мешкають корінні городяни.
«Люди з навколишніх сіл, які працювали у Львові, мали у селах родини. У Львові вони проводили лише робочі дні, а на вихідні виїжджали у рідні села. Тобто, вони себе не ідентифікували зі Львовом. А ось приїжджі українці зі Сходу більше себе вважали львів’янами, цікавились минулим міста», – каже Андрій Бондаренко.
Така тенденція у Львові зберігається донині, коли екс-селяни поспішають у п’ятницю у рідні села і не ототожнюють себе зі Львовом.
Вбивства і репресії проти українців «совєтами» у 1939-1941 і з 1944 року, винищення євреїв у 1941-1944 німецькими окупантами, втеча корінних львів’ян на Захід, примусове виселення поляків – це картина воєнного Львова. Донині достеменно невідомо, скількох корінних львів’ян, людей різних національностей, втратило мультикультурне місто.
Науковці припускають, що 1945 року у Львові залишилось менше 9% корінних мешканців, котрі розгублено спостерігали, як їхнє європейське місто заселяють чужинці, які розмовляли «суржиком» і російською. Найкращі помешкання в елітних районах діставалися партійним функціонерам, «енкаведистам», радянським «визволителям», суддям і прокурорам, міліціонерам. Вони оселялись у квартирах з меблями попередніх господарів. У час повоєнного безладу і злочинності у місті чимало осіб просто самовільно, без ордерів, займали помешкання.Чужинці не бачили до цього такої європейської архітектури, прибраних під’їздів із ліпниною і квітами, а також добротних шаф, креденсів, порцеляни, годинників…Мешкати у Львові для них справді нагадувало казку.
1944 року Львів був порожнім
Богданна Степанюк зі своїми рідними мешкала на околиці міста на Баторівці, за Клепаровом, у власному будиночку. До війни це був робітничий район, де мешкали місцеві українці, поляки, євреї.
«У 1944 році, з другим приходом «совєтів» Львів був порожній, багато євреїв повиїжджали, багато квартир вони полишали. Поляків вивозили у Польщу, хтось втікав за кордон.У Львові не вистачало робочих рук. Пригадую, як автобусами заводи довозили робочу силу з ближніх сіл. Підвали у центрі заселяли двірники з села, їм важливо було будь-де зачепитись, щоб лиш втекти з села від тих примусових колгоспів і голоду», – розповідає корінна львів’янка.
Наймасовіше заселення Львова відбулось у 1945-1950 роках. Тоді у місті мешкало понад 300 тисяч осіб. Вже у 1951 році майже 39% населення у Львові становили росіяни. У п’ятдесятих до Львова з Росії перевезли 25 фабрик і заводів. Сюди направляли російських фахівців. Богданна Степанюк пригадує, що приїжджі зі Східної України намагались з корінними мешканцями порозумітись українською, бо львів’яни не розуміли російської.
Селяни не ототожнюють себе зі Львовом
Дослідник Андрій Бондаренко розповів, що метою проекту «Пошук дому» є показати, як із польського міста Lwόw, німецького окупованого міста Lemberg Львів перетворився на радянське українське місто. Кожна нова влада впливала на життя окремої людини.
Дослідники Центру міської історії зараз опитують мешканців одного з відомих районів – Підзамче, який виглядає занедбано, але має велику історію. Це був робітничий квартал, у роки війни тут розташовувалось єврейське гетто, а у радянський час це був промисловий район. На Підзамчому у повоєнний час мешкали демобілізовані солдати, робітники – переселенці з сіл, етнічні українці, переселені з Польщі. Оскільки Підзамче не був елітним районом, то сюди не вельми охоче селились приїжджі. Тому донині у старих кам’яницях мешкають корінні городяни.
«Люди з навколишніх сіл, які працювали у Львові, мали у селах родини. У Львові вони проводили лише робочі дні, а на вихідні виїжджали у рідні села. Тобто, вони себе не ідентифікували зі Львовом. А ось приїжджі українці зі Сходу більше себе вважали львів’янами, цікавились минулим міста», – каже Андрій Бондаренко.
Така тенденція у Львові зберігається донині, коли екс-селяни поспішають у п’ятницю у рідні села і не ототожнюють себе зі Львовом.
