Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 23:45
Львів – Ніколи не була забобонною людиною. Та й не мала звички у сумці носити дзеркальце. Чому раптом поклала його 10 років тому 27 липня?.. Щось почала шукати у торбі і звідти вилетіло дзеркальце, розбившись на друзки. Не встигла визбирати всі шматки з землі, як задзвонив телефон, звідки почула голос колеги.
– Літак впав на людей.
– Перестань зі своїми «чорними жартами», – відповіла. Бо саме напередодні у невеликому колі по-дурнуватому жартували своїми журналістськими жартами, що немає чого йти на авіашоу, бо що то за привід святкувати радянські ювілеї, хіба б … літак впав. Я мала десятки аргументів, чому не потрібно йти на авішоу: армія нікудишня, на літаках не літають, пальне крадуть, гроші крадуть, відповідальності у державі нуль, а дозволи мерія видає направо-наліво, лиш би гроші платити і взагалі – це свято не для українців у день визволення Львова «совєтами».

Власне всі ті перелічені мною аргументи і стали причиною жахливої трагедії 27 липня 2002 року у Львові на Скнилівському летовищі, коли літак впав на людей… 77 осіб в одну мить не стало… Із них – 28 діток…

Відтоді ніколи не ношу дзеркальце. А у розбитих скельцях навічно закарбувалась жахлива трагедія.

Паніка; істерика; сльози; швидкі; православні священики, які першими покинули місце трагедії, посідавши у свої іномарки; шматки людських останків; Кучма, з очей якого крапнули сльози; його прес-секретар Громницька у яскраво-червоних штанах на місці трагедії; перелякані військові. На летовище, куди прибув Президент Кучма, мене не пропускали, прорвалась між озброєних військових зі словами «доведеться стріляти». Нерви не витримували.

Людей везли і везли у шпиталь швидкої допомоги. Ліків не вистачало, медперсоналу – теж. І тут – горе, сльози, паніка. У шпиталі зустріла владику Гліба Лончину, який ходив від палати до палати, щоб бодай словом Божим допомогти.

Ніч. Міський морг. Море людей. І тут – ще більший жах трагедії. Люди бились головами об металеві загородження. Хтось дізнався, що всі його близькі вдома, щасливий кинувся до них. Комусь сказали, що останки не можна буде розпізнати. На другий день людям не видавали загиблих, бо не знали, що ж вказати у довідці... що стало причиною смерті…

День за днем похорони і похорони. Складалося враження, що ця трагедія вічна, як і смерть. Дев’ять днів – сльози, сорок – ще більш згорьовані люди від усвідомлення, що втратили на завжди свою доньку, сина, внука, маму, тата, дідуся, бабусю, сестричку чи брата… Десятки стали інвалідами, сотні отримали психічні травми.

Але жах трагедії згодом перенісся у суд, де люди тримали фотографії своїх загиблих рідних. Військові з опущеними головами. Генерали зі своїх підлеглих зробили крайніх. Пілоти розуміли, що якби не катапультували, то змогли б бодай відвести літак від людей.

Усю цю жахливу трагедію у Львові 27 липня 2002 року ще й підсилили корумповані судді, які незрозуміло ухвалювали рішення, несправедливо призначали матеріальну компенсацію. А чоловік, який залишився без ноги, щороку мусів проходити медичну комісію, щоб отримати підтвердження інвалідності...

І сьогодні, у чергову річницю Скнилівської трагедії, над усім цим думаєш, ховаючи в глибині душі жаль і розпач, – і за тими, кого не стало, і за тими, хто їх оплакує. А сама трагедія, мов те розбите люстерко, віддзеркалює множинними зблисками безліч старих, задавнених, і нових, котрі виросли з тих перших, проблем. Тому що віддзеркалює українську дійсність – ту, яка є. З жорстокістю, притаманною дзеркалам.

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG