Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 05:07
Повноцінне людське буття є таким сьогоденням, котре невідривне від об’ємного, хай і драматичного, але усе ж наповненого минулого твого народу та сповнене сподівань на майбутнє, твоє й твоїх дітей. Тому, усвідомлюючи не лише наявність, але й незборимість у повному обсязі у людському єстві та світові людини негативного, слід виокремити проблему соціального оптимізму, плекання у людському бутті передумов життєствердного світовідчуття, яке б розкривало перед людиною світлі сторони сьогодення та оптимістичні горизонти майбутнього, давало б їй надію та сподівання.

Але для того, щоб така надія була реальною, щоб оптимізм виявися не удаваним і не фальшивим, щоб оптимістичне суспільне самопочування пересічного українця та нормальні міжлюдські стосунки набули усталених форм, вони мають бути підкріпленими кроками у плані розвитку Дому буття (термін, запроваджений німецьким філософом Мартином Гайдеґґером) української людини.

А це насамперед означає, що йдеться про цивілізаційний вибір України: яке суспільство ми хочемо будувати – суспільство, звернене до людини, пересічного українця, чи суспільство обраних, як зараз. Суспільство, де пересічний українець, кожен із нас, відчував би себе людиною та прагнув до самореалізації, до виконання свого життєвого проекту, чи суспільство, де він виштовхнутий за ці межі і приречений лише на виживання. І де, відповідно, не може бути не лише нормального самопочування людини, але й нормального, неконфліктного співбуття людей, а лише роздратування, ворожнеча, війна всіх проти всіх.

Тобто йдеться про цивілізаційний вибір України щодо принципових, найвагоміших параметрів облаштування внутрішньоукраїнського буття – сьогодні та на перспективу. Відомо також, що при цьому йдеться передовсім про вибір між двома можливостями цього облаштування – євразійським та європейським.

Зрозуміло, що євразійство із його традиціями авторитаризму та тоталітаризму, де наявні абсолютні права лише однієї людини та її оточення (незалежно від назви: цар, генсек чи президент), а усі люди є лише царевими холопами, де відсутні свобода слова, свобода вибору, реальна представницька демократія, повноваге громадянське суспільство – така модель суспільного устрою не може влаштовувати українців ніяк, абсолютним чином. Ми усе це бачили й відчували на собі упродовж довгих понад 300 років, перебуваючи у складі Російської імперії.

На відміну від євразійства, історично власне український спосіб облаштування суспільної життєдіяльності, громадянський та сімейний устрій завжди базувалися на традиціях часів Київської Русі, а потім доби козаччини – традиціях соборності, суверенності, прагнення до волі, пошани особистості, жінки – зокрема. Тобто на рисах, які безсумнівно належали саме до європейської ментальної традиції. Та які були протилежними до багатовікової традиції євразійства – традиції деспотії, розтоптування особистості, палкого прагнення до «звільнення» інших народів.

Тому наш шлях один, єдиний і незмінний – це шлях до Європи, європейський вибір України. Але не просто у сенсі приєднання до Євросоюзу, а передовсім у сенсі облаштування внутрішньоукраїнського буття у відповідності до засадничих європейських цінностей, норм та стандартів.

І ось тут і починаються проблеми, про які й слід поговорити більш докладно. Центральною, засадничою цінністю європейської цивілізації є людина, її потреби та інтереси, її можливість самореалізації, а також унормованість, неконфліктність співбуття людей, що у сукупності й складає передумови нормального, оптимістичного світосприймання європейця, його віри у завтрашній день.

Причому, що принципово, йдеться саме про пересічного, середньостатистичного європейця, а не про обраних, можновладців чи якусь еліту.

Ринкова економіка

Зрозуміло, що така модель облаштування домівки буття, у центрі якої – життя та інтереси пересічної людини, склалася у Європі у повоєнний час не сама собою, а була результатом довготривалих випробувань ХІХ – першої половини ХХ сторіччя, помножених на наполегливу роботу партії соціал-демократичного спрямування та профспілок. До Другої світової війни у більшості країн Європи теж панував кланово-олігархічний капіталізм, а пересічний європеєць у масі своїй був не менш упослідженим, аніж пересічний українець нині.

Але із усього цього у повоєнний період були зроблені належні висновки, у центрі яких постала думка про те, що реалізація ідей свободи, справедливості та солідарності є необхідною підставою створення такої моделі облаштування домівки буття, яка б не лише не створювала постійного соціального протистояння та не штовхала людей не барикади, а, навпаки, дозволяла б кожній пересічній людині самореалізуватися, виконати свій життєвий проект. Тобто йдеться і про адекватну заробітну плату, і про розбудову інститутів представницької демократії та правової держави, і про повноцінне функціонування громадянського суспільства із системою дискурсу стосовно найвагоміших проблем сьогодення та на перспективу.

Отже, засадничою цінністю європейської цивілізації, вирішальним засобом, котрий цілковито змінив у повоєнні роки її обличчя, є соціальна ринкова економіка, яка остаточно прийшла на зміну дикому, олігархічному капіталізмові, котрий панував там до цього.

Соціальна ринкова економіка характеризується передовсім найвищим у світі відсотком заробітної платні у собівартості продукції (30-40 відсотків – у країнах Східної Європи, 40-60 відсотків – у країнах Європи Західної і 6-9 відсотків у нас), законодавчо закріпленою різницею між заробітною платнею керівників на виробництві та найманих працівників, котра співвідноситься в межах 1:10, та, що принципово, системою прогресивного оподаткування.

Саме така економіка дозволяє говорити в антропокультурному плані про створення адекватних умов як для особистого самоздійснення, так і для нормального, неконфліктного співбуття людей.

Відповідно, якщо ми уже остаточно визначилися зі своїм європейським вибором, то слід також визначитися із національною ідеєю, сучасною українською мрією, якою не може бути ніяка інша ідея, аніж та, котра уже зреалізована у Європі упродовж останніх 60 років – йдеться якраз про соціальну ринкову економіку, яка, попри всі новітні фінансові кризи, продовжує існувати й розвиватися.

В Україні ж упродовж усіх років незалежності відбувається зовсім інший, протилежний за спрямованістю процес – процес розбудови дикого, наскрізь корумпованого, кланово-олігархічного капіталізму, про який уже давно забули у Європі.

У філософсько-антропологічному плані це означає дике, небачене у цивілізованому світі поєднання бідності й багатства, бідності десятків мільйонів та багатства обраних. Життєві перспективи, зрозуміло, є лише в останніх, а решта – десятки мільйонів – приречені на безпросвітність та безперспективність. Зрозуміло також, що окрім внутрішнього невдоволення, роздратування й озлобленості такий стан речей у пересічного українця нічого іншого викликати не може. Не слід також забувати, що у свій час, у 1991 році, під час проголошення й закріплення незалежності, Україна серед інших союзних республік мала дійсно одні з найкращих стартових умов, але скористалася цим, м’яко кажучи, не кращим чином. Зрозуміло, що це також не могло не позначитися на суспільному самопочуванні пересічного українця, його світосприйманні надзвичайно негативним чином: розчарування ніколи не приносило нічого хорошого, оптимістичного, сподівань та надії.

Небезпека нових випробувань

Відтак, якщо цей процес не зупинити й не відбудеться переорієнтація на шлях дійсно європейський, Україну чекають усе нові, зовсім непотрібні її громадянам випробування. Історія України і так від часів Батия і до наших днів – це історія бездержавності й напівдержавності, а, отже, безперервної боротьби, гіркоти поразок і болю. Не хотілося б, отже, щоб українську людину знову спіткали біль, муки та страждання замість творення, життєствердження й оптимістичного світовідчуття.

Стосовно ж нашого предмету – антропокультурних параметрів сьогодення та на перспективу – йдеться передовсім про неможливість, як це не парадоксально здається на перший погляд (бо ж капіталізм завжди асоціюється із персональною ініціативою), персональної самореалізації пересічного українця, а, отже, і неможливість ані повноцінного особистісного буття, ані безконфліктного співбуття людей. Почали складатися, особливо на селі та в райцентрах, цілі великі соціальні групи, які уже нині животіють і не можуть забезпечити гідної перспективи своїм дітям. І це, що найстрашніше, буде відтворюватися у наступних поколіннях, розділивши суспільство на успішні, поступові та депресивні, безперспективні соціальні страти.

Відповідно, і настрій людей, їх налаштованість: передовсім не на творення, життєствердження й оптимістичне світобачення, а на агресивність, деструкцію (як зовнішню, так і внутрішню). Не можуть плекатися й виявлятися в антилюдському світі найкращі риси людської природи, а породжується й відтворюється якраз негатив.

Відтак, питання цивілізаційного, а саме – європейського вибору України, яке, здавалось би, уже визначене й приймається практично всім суспільством, насправді не є таким однозначним і позитивно вирішеним. Бо ж, як видається, та модель облаштування домівки буття, яка ствердилася у Україні, веде її не до Європи, не до ствердження на українській землі цінностей та норм сучасної європейської цивілізації, а скоріше ствердження у ній моделі буття країн третього світу, якогось латиноамериканського чи африканського зразка, у якій місце саме пересічного українця є вельми примарним, а його потреби, прагнення та інтереси мало кого цікавлять.

Слід згадати іще про одну проблему, яка проявилася кілька останніх років, але яку потрібно мати на увазі при розглядові питання європейського вибору України. Йдеться про те, що значна й впливова частина жителів великих міст південного сходу країни демонструють прихильність до євразійських цінностей та норм, хоча й наче прагнуть до Європи. І це є випробуванням волі українців, волі до влади, волі, котра, зрештою, може бути спрямованою або ж на ствердження української ідентичності, або ж на руйнацію останньої.

Це дуже важливе питання, про яке ніколи не слід забувати, бо тут приховані значні загрози, значні випробування для української спільноти. І вони не обмежуються тим, що ми переживаємо нині в політичній сфері – йдеться про фундаментальну загрозу самій органічній європейськості України, тобто загрозу українській людині як такій та її Дому буття. А разом із тим для подолання цієї загрози потрібно подолати дефіцит соціального оптимізму. Поява цього оптимізму є запорукою налаштованості на життєствердження, креативність, здатності подолати українською людиною будь-які негаразди – сьогодні й на перспективу.

Євген Андрос – виконувач обов’язків завідувача відділу філософської антропології Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України, кандидат філософських наук

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG