Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 02:40

«Не знаю, хто вигадав цю байку про мертвість українського кінематографу» – кінокритик


Гості «Вашої Свободи»: Мирослав Слабошпицький, лауреат міжнародного кінофестивалю у швейцарському місті Локарно; Алік Шпилюк, кінокритик.

СЛУХАТИ / ДИВИТИСЬ

Олександр Лащенко: Кінофільм українського режисера Мирослава Слабошпицького відзначили на престижному міжнародному кінофестивалі у швейцарському місті Локарно. За короткометражну стрічку «Ядерні відходи» автор картини отримав приз «Срібний леопард».

Як сучасному українському кінорежисеру перемогти на престижному кінофестивалі? Рецептом свого успіху поділиться сам лауреат фестивалю у Локарно. Також у нашій програмі бере участь кінокритик Алік Шпилюк.

Кінофестиваль у Локарно відбувся у першій половині серпня нинішнього року. І цей кінофорум входить до чільної п'ятірки міжнародних кінофорумів світу.

Цього року «Леопард майбутнього», конкурс короткометражної програми, в якому брав участь фільм Мирослава Слабошпицького, включав 28 картин молодих незалежних режисерів із країн Європи, Азії, Австралії, Сполучених Штатів та Великобританії.

Головою журі програми «Леопард майбутнього» був знаменитий британець Марк Піплоу, автор сценарію фільму Мікеланджело Антоніоні «Професія: репортер» і володар «Оскара» за сценарій фільму «Останній імператор», який зняв Бернардо Бертолуччі.

Пане Мирославе, розкажіть про Вашу картину. Як Ви потрапили до цього конкурсу? Чи сподівалися на успіх?

Мирослав Слабошпицький: Я почну з кінця: чи сподівався на успіх? Я ж був і в Берліні, я маю вже досвід великий фестивальний.

– Двічі – фільми «Діагноз» і «Глухота» 2009-го і 2010-го років.
Мирослав Слабошпицький (ліворуч) та Алік Шпилюк
Мирослав Слабошпицький (ліворуч) та Алік Шпилюк

Мирослав Слабошпицький: Так. А до цього були ще інші всякі фестивалі. Я думаю, що на три фільми їх набереться десь понад сотню.

Мені вдалося якось правильно психологічно настроїтися стосовно Локарно. Я знав, що це є чудовий курорт у Швейцарії. І я знав, що там багато людей купували собі будинки, щоб доживати життя. Я був на могилі Ремарка, до речі, який там похований.

Якось мені так вдалося зберегти нерви. Я їхав абсолютно спокійний туди, тому що я знав, як в анекдоті про півня і курку: «не дожену, так хоч зігріюся».

– Головне – участь. Олімпійський принцип.
Участь у фестивалях цієї п’ятірки варта перемоги в тисячах фестивалях по всьому світу

Мирослав Слабошпицький: Це насправді важливо, тому що участь у фестивалях цієї п’ятірки варта перемоги в тисячах фестивалях по всьому світу. Тому це вже була перемога дуже велика. І я думав, я просто отримаю насолоду від Локарно. І, звичайно, коли я дізнався, що у нас «Срібний леопард», я був вражений.

– Розкажіть ще про Ваш фільми. Це частина циклу «Україна, Goodbye!» Картина «Ядерні відходи». Триває стрічка 24 хвилини. Фактично два персонажі: чоловік і жінка.

Мирослав Слабошпицький: Три: чоловік, жінка і зона, Чорнобильська зона.

– І знімали саме у Прип’яті, у Чорнобилі?

Мирослав Слабошпицький: У самому місті Чорнобиль ми не знімали. Воно так у пресі є: Чорнобиль. Чорнобильська зона.

– У зоні відчуження.
Ми знімали у місті Прип’ять. У Чорнобилі насправді є життя. Прип’ять – це мертве місто. У Чорнобилі якісь гуртожитки, є бари. А Прип’ять – порожньо. Кабани вночі приходять і риють центр міста. Воно стоїть у темряві. Тільки два міліціонери на вході сидять

Мирослав Слабошпицький: Так.

А ми знімали у самому місті Прип’ять безпосередньо. У Чорнобилі насправді є життя. Прип’ять – це мертве місто. Там взагалі ніхто не живе. У Чорнобилі якісь гуртожитки, там є бари, ще щось там. А Прип’ять – там усе порожньо. Там кабани вночі приходять і риють центр міста. Воно стоїть у темряві. І там тільки два міліціонери на вході сидять.

І знімали поруч на заводі з утилізації ядерних відходів, який збудований за програмою ЄС. Його вже відкрили, він функціонує, на наше превелике щастя. На наше превелике щастя, він ще не працює за призначенням, тобто він не приймає відходи, і там доволі безпечно перебувати. Але при тому там уся машинерія функціонує. Тому мали таку декорацію, побудувати яку коштувало б, напевне, десятки мільйонів євро, а тут ми це все могли знімати.

– Чим займаються основні персонажі фільму? Можете розкрити секрет для тих, хто не бачив картини?

Мирослав Слабошпицький: Я дуже так розкривати, з Вашого дозволу, не буду. Тому що я сподіваюся, що її все-таки хтось побачить.

Власне, чоловіка зіграв Сергій Гаврилюк, хороший дуже актор і мій друг. Він уже вдруге у мене знімався. У мене знімався і Ярослав Гаврилюк, його брат. Я сказав, що мені залишилося ще зняти Івана Гаврилюка, батька…

– Знаменитий український кіноактор!

Мирослав Слабошпицький: Абсолютно вірно! Я сказав, що мені ще Івана Гаврилюка лишилося для повного комплекту Гаврилюків в Україні зняти – і буде все чудово.Так що я про це зараз думаю.

І він грає водія на спеціальній машині, яка перевозить ці ядерні відходи. А Світлана Штанько, теж хороша актриса зТеатру на лівому березі Дніпра. Вона грала його подругу.

– Буде прокат цієї картини?

Мирослав Слабошпицький: Я думаю, що на «Молодості» відбудеться прем’єра, а про прокат може докладніше Алік сказати.

– Пане Шпилюк, справді, у Вас більше даних про прокат. Вони є?

Алік Шпилюк: Так, у мене якось є якась інформація.

– Ви, як людина, яка, як кажуть росіяни, «нє чуждая» кінофестивалям і не тільки їм, можете про це розповісти.
Альманахи українських короткометражок можуть з успіхом демонструватися в українських кінотеатрах

Алік Шпилюк: Дійсно, одним зі співпродюсерів і цього фільму, фільму Мирослава, і взагалі всього циклу «Україна гудбай» є компанія «Артхаус Трафік», яка розпочинала свою діяльність, як дистриб’юторська компанія. І, власне, вже багато років вони займаються тим, що демонструють артхаусне кіно по всій Україні. Власне, це була ідея створення цієї компанії.

Минулого року був дуже успішний, як на мене, приклад того, що альманахи українських короткометражок можуть з успіхом демонструватися в українських кінотеатрах. Власне, йдеться про «Мудаки. Арабески».

– Теж картина пана Мирослава.

Мирослав Слабошпицький: Частково.

Алік Шпилюк: Туди теж у той альманах входив попередній фільм Мирослава.

І так само планується, ось буде офіційна прем’єра, презентація цього альманаху під час кінофестивалю «Молодість» наприкінці жовтня, а вже на початку листопада кінотеатральний варіант буде демонструватися в українських кінотеатрах.

Треба сказати, що взагалі в цей проект «Україна, гудбай» входить близько 30 фільмів. Безумовно, їх неможливо всі показати в кінотеатрах, тому що сеанс в кінотеатрах розрахований на 1,5-2 години. Тому буде якась експертна комісія від продюсерів, дистриб’юторів, вибере якусь невеличку кількість фільмів, які увійдуть у прокатний варіант.

Я практично впевнений, що туди увійде і картина Мирослава. І цей варіант буде демонструватися в кінотеатрах, а всі інші вийдуть на DVD. І це буде комплект, мабуть, з двох DVD. Один – прокатний варіант, і всі інші, які за якимось причинами не увійшли .

– Пане Мрославе, безкоштовно навіть 24-хвилинну картину не знімеш. Де Ви взяли гроші для такого фільму?

Мирослав Слабошпицький: Називається, «знову запитання не до мене». Альманах «Україна, гудбай», власне, підтриманий у цілому Державною агенцією з питань кіно, я так розумію, на 50%. І гроші ми взяли в компанії «Артхаус трафік». Ну, гроші взяли! Компанія фінансувала виробництво. Володя Тихий, мій друг, один із продюсерів.

– Це суто український проект, так?

Алік Шпилюк: Стовідсотково.

Мирослав Слабошпицький: Абсолютно. Стовідсотково український («Ядерні відходи» – ред.). І на 50 відсотків– державно-український.

Я мав усі можливості, я його не продюсував, я був режисером, тобто людина найнята.

– І автором сценарію.

Мирослав Слабошпицький: Так, і автором сценарію.

Тому, відверто кажучи, я взагалі не уявляю, скільки він коштує. Це не дешево, тому що у зону так просто не заїдеш, це все коштує грошей, це треба їхати, це треба перебувати там і так далі. Але оскільки я мав усі можливості, все те, що я просив, все мені «Артхаус Трафік» і Володя, компанія давали…

Ви не перший журналіст, який у мене запитує, скільки коштує, я думаю, що треба телефонувати Денису чи комусь, хто знає цю цифру. Тому що я навіть не уявляю, скільки він коштував. Тобто, навіть приблизно.

– А взагалі Ви, інші кіномитці, коли знімають фільм, на що орієнтуєтеся? Звичайно, тут можуть бути різні відповіді. Успіх у кіноглядача чи здобуття нагород на престижних кінофестивалях? Чи максимальна мета – поєднання цих двох складових? Чи це просто отримання певного задоволення митця?
Я роблю все інтуїтивно. Якщо я відчуваю, що мене це «вштирює», знайдеться якась кількість людей однієї зі мною крові, яких це «вштирить» теж

Мирослав Слабошпицький: Я не знаю. Я, чесно кажучи, навіть не думав. Я не думав у таких категоріях. Я знімаю фільми, тому що треба зняти, тому що я вважаю, що важливо зняти цей фільм, мені цікава історія, і я отримую велику насолоду. І я, коли знімаю…

Є така думка зараз, я десь чув, що режисер повинен бути математиком. Я вважаю, що насправді режисер і математик – це дві абсолютно категорії протилежні. Тому що, якщо стосовно мене, я роблю все якраз інтуїтивно, тому що я на собі перевіряю якісь речі. Якщо я відчуваю, що мене це те, що називається «вштирює», значить, знайдеться якась кількість людей однієї зі мною крові, яких це «вштирить» теж. А про математику, я думаю, що це від лукавого.

– Пане Шпилюк, про що свідчить приклад українського поетичного кіно: Параджанов, Іллєнко, Осика, Миколайчук, Гаврилюк-старший та інші постаті? Таке кіно конкурентоздатне було у світі, чи це кіно, безперечно, талановите, сприймається передусім українським глядачем і українськими митцями зокрема?

До речі, думка з цього приводу сучасного українського режисера молодого Марини Вроди, яка була відзначена торік на Канському кінофестивалі за 15-хвилинну стрічку «Крос».

Марина Врода: Безумовно, впливає. Я думаю, що це найсильніше, що було в нашій школі кінематографії, на що можна у нас рівнятися.

Для мене це абсолютно самостійні речі. Можемо ми назвати Достоєвського сучасним? У мене таке запитання. Чи Тараса Григоровича Шевченка? Чи Пушкіна сучасним? Для мене це вже така класика. Це речі, які пережили часи, але їх потрібно випускати, їх потрібно показувати людям, тим, хто не знає, ті, хто не бачив. Бо дуже важливо, мені здається, розвиватися.

Просто закордоном фільми знають навіть краще, мені здається, ніж тут, у нас вдома.

– От, дійсно, молодий сучасний режисер, лауреат Каннського фестивалю, найпрестижнішого кінофоруму... Водночас, наприклад, така легендарна картина «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Вона не була відзначена у Каннах, але мала відзнаки на міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Платі 1965 року, премію Британської кіноакадемії 1966 року.

Режисер Емір Кустуріца назвав «Тіні забутих предків» найкращою картиною, яку будь-коли знімали не тільки українські, а й світові кіномитці.

Пане Шпилюк, як Ви вважаєте, сучасним режисерам треба рівнятися на той досвід чи нинішні реалії, якщо здобувати престижні нагороди, вони зовсім інші?
Був період українського поетичного кіно. Була нова хвиля у Франції. Було нове німецьке кіно. Зараз неможливо повторити ці успіхи. Треба робити щось своє, щось нове

Алік Шпилюк: Мені здається, що це дуже негативна практика і тупикова, я сказав би, намагатися рівнятися на якісь досягнення свого національного кінематографу. Був період українського поетичного кіно – це були чудові стрічки, які залишаться в історії кіно. Була нова хвиля у Франції – стрічки, які залишаться в історії світового кіно. Було нове німецьке кіно. Була польська нова хвиля. Неореалізм. Зараз неможливо повторити ці успіхи. Треба робити щось своє, щось нове.

– Ні, роблячи щось своє, залишаючи своє творче обличчя…

Алік Шпилюк: Не треба! Не треба згадувати, хто, що, якось робив. Треба робити своє. Те, що тебе зараз цікавить, те, що тебе турбує, те, що для тебе болюче. І якщо це, дійсно, болюче, якщо це турбує, якщо у тебе є талант, буде успіх.

– Пане Мирославе, Ви погоджуєтеся з цим, як кінорежисер?

Мирослав Слабошпицький: Я міг би тільки доповнити, що Миколайчук, Параджанов – найталановитіші представники української школи поетичного кіно. У мого поколінні, наприклад, існує дещо вороже сприйняття цього, тому що «найталановитіші представники, найкращі, померли, а сірі пережили своїх талановитих…».

– Іван Гаврилюк живий – дай Боже йому здоров’я!

Мирослав Слабошпицький: Іван Гаврилюк не режисер, актор. Я маю на увазі, що люди, які робили ці фільми, померли, а менш значущі…

– Юрій Герасимович серед режисерів останній помер...
Ми були суперпрогресивне покоління, ми мали дебютувати. Люди, частина з яких КДБшні «стукачі», і «стучалі» на того ж Іллєнка, і на Параджанова. Оця сволота, блокувала все фінансування

Мирослав Слабошпицький: Так. Юрій Герасимович був один.

І до чого я намагаюся довести думку? Що менш талановиті люди пережили своїх талановитих, справді геніальних сучасників. І в той час, коли нам усім було по 30 років, і ми були найпрогресивніше покоління, тому що ми народилися ще в СРСР, а СРСР розпався – ми мали досвід той, ми в секунду в себе просто мегабайтами, хоч не було ще інтернету, поглинали всю світову культуру.

Ми були суперпрогресивне покоління, у той час, як ми мали дебютувати, оці люди, частина з яких, напевне, були КДБшні «стукачі» і «стучалі» на того ж Іллєнка, і на Параджанова, і так далі. І оця сволота, власне, блокувала все фінансування..

– Уточнимо, ще 1990-і роки, вже незалежна Україна...
Вони закопали Параджанова, Бикова, Миколайчука. Насправді вони здорово плюнули у майбутнє. І ми стартуємо на 10 років пізніше

Мирослав Слабошпицький: Так. Вони захопили, вони закопали Параджанова, закопали Бикова, закопали Миколайчука, вони все захопили, вони почали робити те, що їм не дозволяли робити 40 років тому, чи вони не могли робити, тому що були більш талановиті. І насправді вони здорово плюнули у майбутнє. І ми стартуємо на 10 років пізніше. І ці 10 років нам вже ніхто не поверне.

І тому там, відверто кажучи, у мене при великому респекті до Параджанова, до Іллєнка, до Миколайчука, якого я в дитинстві бачив, та й Іллєнка бачив я ще малим, Юрія Герасимовича, до цього явища у мене доволі контраверсійне ставлення.

– Все ж таки не один рік лунає цей вирок: український кінематограф скоріше, мертвий, ніж живий! Водночас проводять фестивалі, режисери, такі як пан Мирослав, виграють престижні нагороди. Не тільки Марину Вроду можемо згадати, Ігоря Стрембіцького, інші прізвища називають.

Пане Шпилюк, мертвий чи живий, на Ваш погляд, український сучасний кінематограф?
Я взагалі не знаю, хто вигадав цю байку про мертвість українського кінематографу

Алік Шпилюк: Я взагалі не знаю, хто вигадав цю байку про мертвість українського кінематографу. Був, безумовно, якийсь період застою. Цілком зрозумілий. Початок 1990-их, коли розвалилися кіноіндустрія. І потрібен час для того, щоб ця кіноіндустрія знову запрацювала. І багато хто має брати участь у відродженні цієї роботи кіноіндустрії.

Але вона відроджується, і люди працюють, і є талановиті люди, і з’явилася нова генерація і режисерів, і акторів, і сценаристів, і продюсерів (найголовніше!), і дистриб’юторів, тобто усіх кінематографічних професій, які знають, що треба робити, які об’єднуються між собою, виникають такі об’єднання, як, скажімо, ось те, що продукує зараз «Україна, гудбай». І це має великі перспективі.

Тому я взагалі про смерть навіть не думав би, не те, що не казав би.

– Можуть бути навіть такі об’єднання, у чомусь навіть провести такі паралелі, як «Догма» у Данії з Ларсом фон Трієром.

Алік Шпилюк: Знов-таки все з’являється не тому, що це було і кимось заплановано. Ніхто не планував «Догму». Не треба рівнятися на «Догму». Там були одні люди, які мислили однаково, зараз в Україні зовсім інші люди, які інакше мислять. Але головне – творчий потенціал і зацікавленість у тому, щоб щось робити.

– Пане Мирославе, Ви відчуваєте, що Ви вже не є винятком, що вже кілька людей, які здатні зараз певний такий прорив в українському кінематографі здійснити і на кінофестивалях, і не лише, і серед глядача передусім?

Мирослав Слабошпицький: Я ж режисер, я ж слаба людина. Звичайно, я відчуваю, що я є винятком. Я єдиний український режисер, у якого є «Срібний леопард». Звичайно, я відчуваю, що я є винятком. З’явиться другий «Леопард» – нас буде двоє таких. Таких людей взагалі в країні не буває багато, тим більше в країні, яка молодша від багатьох африканських демократій.

– Ви згадували той період, критично згадували 1990-і роки. Ви тоді працювали на Київській кіностудії імені Довженка. Потім були різні періоди у Вашій біографії. Ви навіть знімали, наприклад, серіал «Загін» у Росії…

Мирослав Слабошпицький: Я не знімав його. Це помилка в інтернеті.

– Але Ви брали участь так чи інакше у цьому проекті?

Мирослав Слабошпицький: Я починав цей проект. Потім я зрозумів, що ми з виробниками телепродукції по-різному дивимося, що у нас, як казав, по-моєму, Йосип Бродський, що «у нас з радянською владою розбіжності естетичні». Я зрозумів, що для того, щоб мати з ними добрі стосунки, нам краще тільки вітатися.

Тобто, ми працювали над проектом. Є довгий період – постпродакшн. І в постпродакшині ми зрозуміли, що краще нам просто вітатися.

– Але Ви спробували все-таки працювати в Росії, так я розумію?

Мирослав Слабошпицький: Так.

– Чому Ви це зробили?

Мирослав Слабошпицький: Тому що тут все було закрито, все було перекрито. Вище я говорив про це. Не було ніякої змоги. І от «Україна, гудбай» – це історія про еміграцію. От я маю досвід 7-річної еміграції в Росію. Це дуже корисний і позитивний досвід, тому що там гартувався характер, тому що там ти залишаєшся сам на сам зі світом. І там я виживав і робив багато чого. Я маю на увазі в кіно. Я працював в індустрії, я набрався багато досвіду. І це дуже корисно для мене, на мій погляд.

– Ми маємо запитання радіослухача.

Слухач: Пане Мирославе, Ви свого часу сказали, що Спілка кінематографістів України – це такий же гадюшник, як Спілка письменників. Чи не тому та сволота, яка закопала Юрія Герасимовича Іллєнка, не святкує день його смерті?

– Я Вас попросив би не вживати грубих слів.

Пане Мирославе, що Ви відповісте на це запитання?

Мирослав Слабошпицький: Я, відверто кажучи, думаю, що слухач обмовився. Але вийшло смішно, що «не святкує». Я можу Вам сказати, що багато хто якраз святкує день смерті Юрія Герасимовича Іллєнка.

Але якщо серйозно, мені якось складно коментувати, тому що я є членом спілки від 2000 року. Я вже можу там 8 років, як давати рекомендації. Вже 12.

Я не назвав якраз Спілку кінематографістів «сволотою», я говорив про певних людей.

А що стосується Спілки кінематографістів, то я думаю, що якось вони відзначатимуть. Може, Алік знає? Я не дуже стежу за церемоніальними речами, тому що я дуже зайнятий. Я не знаю. Просто я давно не був у Будинку кіно – я не знаю.

Алік Шпилюк: Насправді всі дати відзначаються традиційно.

Мирослав Слабошпицький: Ретроспектива Іллєнка їздить…

– А взагалі потрібна Спілка кінематографістів у 21 столітті в європейській державі, яка називається Україна? Є Спілка кінематографістів США?...

Пане Шпилюк, на Ваш погляд, потрібна?

Алік Шпилюк: Я думаю, що взагалі потрібна якась спільнота, де люди можуть якось спілкуватися за професійними інтересами.

– Он скільки списів зараз ламається в Росії, де Микита Сергійович Михалков розвинув уже давно бурхливу діяльність! Перший секретар чи керівник Союзу кінематографістів… Як називається його посада в Росії?

Алік Шпилюк: Між іншим він розвинув діяльність і буквально відразу з’явилася альтернативна спілка.

– Андрій Смірнов, Олексій Герман – у ній теж відомі митці...

Алік Шпилюк: Мабуть, кінематографістам треба десь між собою якось спілкуватися.

– Пане Мирославе, які Ваші творчі плани (традиційне запитання наприкінці розмови)? Що Ви зараз знімаєте чи збираєтеся знімати?
У мене є проект «Плем’я». Сценарій про останній випускний клас в інтернаті для глухих дітей. Взимку ми стартуємо зі зйомками. Це буде повнометражний фільм

Мирослав Слабошпицький: Якщо все буде добре, у мене є проект, над яким я працюю від 2010 року. Він називається «Плем’я». Це сценарій про останній випускний клас в інтернаті для глухих дітей. Якщо все буде добре, взимку ми стартуємо зі зйомками. Це буде повнометражний фільм.

– Суто український теж?

У мене паспорт український, я говорю українською мовою, кров у мене українська
Мирослав Слабошпицький: Він підтриманий голландцями, ще…

Ну, в Україні – український. У мене паспорт український, я говорю українською мовою, кров у мене українська.


– На початку програми йшлося, що Ви знімали синів Івана Гаврилюка... І я, до речі, нагадаю, що у свою чергу Ви є сином письменника, літературознавця Михайла Слабошпицького, хто не знає. Дякую гостям студії за участь у нашій програмі.

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG