Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 19:49
Час від часу в українських ЗМІ підіймається хвиля ремствувань: Українська держава організована невірно! Нераціонально! Немодерно! Слід раціонально її переформатувати і перетворити, згідно з останнім писком інтелектуальної моди, на таку собі «державу-корпорацію», де будуть застосовані всі передові менеджерські принципи і методи, де чиновники і депутати одержуватимуть зарплату відповідно до державних прибутків, а пересічні громадяни стануть власниками-акціонерами своєї держави. Як заявив один автор, що невтомно пропагує подібні погляди, держава нового типу «формується як глобальна корпорація мережевого типу з територією базування в Україні та підрозділами у тих країнах, де компактно проживають українці, що захотіли стати її громадянами-акціонерами». І все в підсумку буде добре, бо «етнічне українське ядро забезпечує потужну корпоративну культуру як визначальний чинник узгодженої діяльності величезної кількості елементів всесвітнього корпоративного організму».

І справді: якщо корпорації, тим більше транснаціональні велети, настільки ефективні й успішні, то чому б не перебудувати Україну за взірцем цих корпорацій і в ім’я всезагального народного добробуту?

Але поки ці дискусії точилися (а йдеться приблизно про останні 15 років), поки одні автори розхвалювали на всі заставки державу-корпорацію, інші ж критикували її, заявляючи, що «перед нами типовий тоталітарний проект влади, оскільки в ньому фактично немає сучасного демократичного механізму поділу влад, а інститути влади зрощені у нерозривне ціле з каральними органами», ніхто й не помітив – утопія вже здійснилася. Принаймні, у своїх головних моментах. Держава-корпорація (точніше, система корпорацій на чолі з кількома персонажами) вже працює, як то кажуть, «на повну». Але от проблема: ані зі щастям, ані з добробутом українських громадян ситуація не поліпшилася. Ба більше: оте сакраментальне «етнічне українське ядро» не забезпечило навіть захисту української мови в межах України, не кажучи вже про інші національні українські інтереси, що їх мала б обстоювати держава-корпорація.

Вся влада олігархам!

Що ж відбулося за ці роки? А відбулося те, що і мало відбутися у разі взяття всієї повноти влади «нотаріально завіреними» представниками великого бізнесу по-українськи, тобто корпорацій, які зібрали докупи за безцінь (слово «купили» тут навряд чи підходить) колись державне майно за сприяння своїх напарників у структурах держвлади, а потім сколотили гроші на нещадній експлуатацію людських і виробничих ресурсів, експортуючи продукцію своїх підприємств та набуте різними шляхами майно усюди, куди було можна. Й от, нарешті, все стає на свої місця. «Дони» прийшли і взяли. «Якщо скласти капітали всіх 13 українських мільярдерів зі списку найбагатших українців журналу «Кореспондент», отримаємо цифру 61 мільярд американських доларів. Це становить 37 відсотків ВВП країни у 2011 році – один із найвищих показників у світі… П’ять із 13 побували депутатами Верховної Ради, інші займали посади в регіональних урядових структурах або вищі, на кшталт глави Нацбанку». А разом із тим «олігархи та інші багаті люди з України на кінець 2010 року володіли фінансовими активами в офшорних зонах на суму близько 167 мільярдів доларів», що перевищує торішні обсяги ВВП. При цьому валовий зовнішній борг країни станом на перший квартал 2012 року становив майже 127 мільярдів доларів. Відсоток же економіки, яка перебуває у «тіні» і функціонує «за понятіями», за різними експертними оцінками, коливається від 20% до 40% і навіть 50%.

При цьому все, що діється, відповідає науковому визначенню корпорації. Справді-бо: «Корпорація (акціонерне товариство) – це організація (союз організацій), створена для захисту інтересів і привілеїв учасників, яка є самостійною юридичною особою. Корпоративне законодавство встановлює за корпорацією право виступати у якості юридичної особи незалежно від її власників… причому окремі акціонери не несуть відповідальності за її дії». Корпорація має певні активи, акціонерів, управлінців, контрольні органи, найманих працівників тощо. Але при цьому, коли йдеться про великі корпорації, все вирішують власники великих активів та провідні менеджери, міноритарні ж власники можуть у кращому разі голосно заявити про себе та вимагати розслідування тих чи інших зловживань і регулярної виплати дивідендів у реальному обсязі.

Що ж стосується українських реалій, то саме організація держави Україна як держави-корпорації мала наслідком перетворення її на своєрідне закрите акціонерне товариство з необмеженою безвідповідальністю. У свою чергу, рядові акціонери-громадяни свого часу отримали, якщо хто пам’ятає, іменні приватизаційні сертифікати, на які можна було хіба що виміняти пляшку неякісної горілки, а потім час від часу (в основному до виборів) мали своєрідні дивіденди – то кіло гречки, то 50 чи 100 гривень, а то (кому пощастило достоятися в черзі) – «Юліну» та «Вітіну» тисячі.

І це закономірно, бо ж апологети «ідеальної держави-корпорації» якось забули, що крім акціонерів та менеджерів, основну масу причетних до будь-якої корпоративної структури людей становлять наймані працівники, далеко не завжди добре оплачувані, і що глобальні корпорації у сьогоднішньому світі завжди намагаються мінімізувати витрати на зарплату та податки. До того ж, для корпоративних гігантів не існує майже нічого святого, і вони спокійно розстаються з будь-якими активами, якщо це тільки вигідно.

Активи в руках у пасивів

Ось тут ми і підходимо до головного. Якими є активи держави? Населення, територія, інфраструктура, мінеральні ресурси, виробничі фонди, родючі ґрунти, золотовалютні запаси тощо. Але це активи саме держави як певного типу самоорганізації національної спільноти на визначеній території. Коли ж держава стає корпоративною власністю купки олігархів, які зробили свої статки на видобутку сировини та низькотехнологічному виробництві, а на додачу майже всі не мають жодної вкоріненості в українську культуру (це не метафора, це соціологічний термін, який має чіткі чисельні показники), то вони починають розпоряджатися державними активами так, як звикли: наче купами вугілля і вагонами сталевого прокату. Громадяни ж у них зводяться до рівня безправних найманих працівників, лояльність яких контролюється жорсткими силовими методами та «промиванням мізків» через підконтрольні ЗМІ. Вся країна перетворюється на корпорацію з видобутку й експорту сировини та продукування й так само експорту товарних мас низького рівня обробки (включаючи сільськогосподарську продукцію). Це по-своєму ефективна система, але майже без потенціалу розвитку: адже наукомістка, високотехнологічна продукція передбачає не тільки серйозні інвестиції, а й певний рівень розумового розвитку інвесторів, які, крім усього іншого, готові миритися з соціально-політичними «незручностями» для себе, пов’язаними з інтересами масового кваліфікованого працівника.

Водночас «обслуговування сировинних експортоорієнтованих монополій не потребує значної кількості робочих рук, а їхня дешевизна досягається за рахунок блокування розвитку нових галузей, які могли б запропонувати вищий рівень оплати праці». Одним із наслідків цього стає наявність в країні 13-15 мільйонів «зайвих людей» (з урахуванням родин тих, хто не має і не може мати гідного заробітку в межах нинішньої системи). Відтак активна частина «зайвих» (від чорноробів до науковців) витискається на заробітки за кордон, а їхні щорічні валютні перекази додому перевищують обсяги прямих іноземних інвестицій і компенсують від’ємне сальдо у зовнішній торгівлі.

Але повернімося до «речових» активів держави-корпорації. Олігархічна верхівка України, не замислюючись, спробувала 2011 року отримати нижчі ціни на російський газ для своїх підприємств на продовження базування російського Чорноморського флоту в Криму; ця торгівля територіальними активами може мати своє продовження, не випадково ж недавню заяву Віктора Януковича про «спільну політику» України й Росії у Севастополі в Криму сприйняли як пропозицію «поділити Севастополь між Росією й Україною». І це не все: заради зростання власних статків власники держави-корпорації можуть піти на перетворення її в асоційовану або афілійовану з більш потужною державою-корпорацією структуру, тобто на втрату частини державного суверенітету; партнера ж далеко шукати не треба – поруч розташована Російська Федерація, що перебуває у власності чекістсько-олігархічної корпорації «Путін і Ко». Тим більше, що ці партнери мають великий досвід в упокорюванні робочої сили.

…Член Римського клубу економіст Богдан Гаврилишин до економічних детермінантів ефективних суспільств відносить ресурси, наснагу до праці, ноу-хау, інвестиції, причому природні ресурси не так важливі, як наснага до праці та майстерність народу. «На наснагу до праці впливають релігійні вірування; сприйняття праці як необхідності, як форми зобов’язання перед сім’єю, соціальною групою, нацією як способу задоволення матеріальних i соціальних потреб або як способу самореалізації», – зазначає він. Але ці всі речі – щось надто складне для мізків купки осіб, які приватизували державу Україна, перетворили її на власну корпоративну організацію. Які там зобов’язання перед нацією, які там способи самореалізації? Брутальна сила і почуття голоду – ось що є ефективним стосовно робочої сили в державі-корпорації Україна. А водночас – вкрай безперспективним у сенсі прогресу.

«Якщо посиплеться імперія Ахметова – завалиться країна», – заявив не так давно нардеп-нашоукраїнець, колишній голова Фонду держмайна Олександр Бондар. Можливо. Але якщо ця імперія якнайшвидше не припинить існування, країна просто задихнеться від найменшої «економічної застуди» або назавжди відстане від світу і залишиться навіть не у ХХ, а десь у ХІХ столітті.

Отож – чи не час ставити крапку? Не на цій темі, бо вона майже безмежна, а на апетитах і незаконних статках нинішніх власників держави Україна і їхніх спробах остаточно прихватизувати і «лани широкополі, і Дніпро, і кручі» – разом із народом, що сьогодні живе воістину «на нашій – не своїй землі»?

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG