Доступність посилання

25 Листопад 2017, Київ 01:29

Катинь-Хатинь. До річниці початку Другої світової війни


Керівник МЗС Німеччини Йоахим фон Ріббентроп (ліворуч), Йосип Сталін і керівник МЗС СРСР В’ячеслав Молотов (праворуч). Москва, 23 серпня 1939 року
Річницю початку Другої світової війни у нас, в Україні, як правило, не згадують – на відміну від 22 червня. То й не дивно. Адже ця війна, що розпочалася 1 вересня 1939 року (так принаймні вважає західна історіографія), стала можливою завдяки союзу націонал-соціалістичної Німеччини з більшовицько-соціалістичним Радянським Союзом. Два соціалістичні близнюки злилися в екстазі великої любові, породивши пакт Молотова-Рібентропа. При цьому напали на польську державу, знищивши її незалежність.

Звісно, ветеранам «Великої Вітчизняної», їхнім синкам, внучатам і правнучатам якось незручно згадувати, що Радянський Союз, «рятівник Європи від фашистської чуми», на початку Другої світової успішно співпрацював з тією самою «чумою».

1 вересня 1939 року відкрило ящик Пандори – мільйони жертв, неймовірних страждань людей, зруйновані міста, села… Про це можна говорити довго. Зупинюсь лише на двох подіях Другої світової – не найголовніших, але достатньо резонансних.

Безпосереднім наслідком 1 вересня 1939 року стала трагедія біля села Катинь. Тисячі солдатів і офіцерів Війська польського потрапили до німецького й радянського полону. Немалий відсоток серед них становили українці, які змушені були служити в польській армії. Значна частина цих людей загинула. Дана трагедія мала стосунок і до моєї родини. Чоловік тітки по лінії матері був одним із таких полонених. Де він похований – ніхто не знає. Може, і в Катині. Тут у 1940 році «гуманні» радянські чекісти розстріляли понад чотири тисяч польських військовополонених – всупереч елементарним нормам міжнародного права. Але що для таких людей закон? Фікція. Як, зрештою, і для їхніх нащадків, котрі зараз успішно заправляють у країнах СНД.

Про Катинську трагедію тепер добре відомо. Особливо після того, як з’явився про неї фільм Анджея Вайди. Вайда знав, що його батько загинув у Катині. І, знімаючи цей фільм, віддав йому данину. Мій двоюрідний брат, батько якого загинув як польський військовополонений, не особливо замислювався над тим, що батько, за великим рахунком, став жертвою нацистсько-більшовицьких політичних ігрищ. І як військовий льотчик вірно служив радянській владі, виконуючи іноді досить ризиковані завдання на Близькому Сході. Ну так історично склалося…

Цікаво, що коли російські засоби масової інформації повідомили про те, що Вайда збирається знімати фільм про Катинь, то деякі з них чомусь Катинь озвучили як Хатинь. Помилка?

Та, виявляється, ця «помилка» має довгу історію. І тягнеться як мінімум із 1945 року. 18 жовтня того року на Нюрнберзькому процесі Радянський Союз висунув звинувачення проти німецьких нацистів у вбивстві польських військовополонених у Катині. Однак звинувачення виявилося шитими білими нитками. І тоді генерал Сергій Руденко спробував пояснити «помилку» радянських прокурорів: «Вони мали на увазі білоруське село Хатинь, спалене німцями».

Сам же меморіальний комплекс «Хатинь» з’явився в період брежнєвського застою, коли почали масово творитися «правильні», ідеологічно вивірені стереотипи про «Велику Вітчизняну». Не будемо говорити про природу цих стереотипів – це тема окремої розмови.

Отже, будівництво комплексу почалося в 1967 році, а відкритий він був у 1969-му. Комплекс став одним із найбільших місць пам’яті про «Велику Вітчизняну» не лише в Білорусі, а й загалом у СРСР. З часу його існування тут побувало до 40 мільйонів осіб – вважайте, щорічно біля одного мільйона.

Хатинь – комуністичний символ, пройнятий цинізмом

Хатинь я відвідав на початку 80-х років, у пік застою. Тоді тут був наплив екскурсантів. Екскурсоводи повторювали завчені фрази про трагедію села, звірства нацистів тощо. У мене мимовільно виникло питання: добре, але чому саме Хатинь, адже на теренах Білорусі сіл, що мали таку долю, було багато. Зрештою, не тільки на теренах Білорусі – а й України, Росії. Це наївне питання я задав екскурсоводу. Товариш екскурсовод (така собі правильно-миловидна жіночка) кивнула головою й сказала: так, лише в Білорусі було понад 5 тисяч спалених сіл; деякі з них взагалі не були відновлені; урни з ґрунтом із цих місць уміщені на символічному кладовищі в Хатині. Тобто, зрозумів я з цих слів, комплекс «Хатинь» – це передусім великий символ.

Інша річ, що цей символ мав чимало цинічних моментів – як, зрештою, багато інших комуністичних символів. Чи знала про це товариш екскурсовод? Напевно, ні. Та й звідки їй про це було знати? Вже через кілька років після мого відвідання Хатині, у 1986 році, в Мінську відбувся закритий процес над головним катом Хатині Григорієм Васюрою. Насправді, людей у цьому селі вбивали не німці – хоча й за вказівкою німецьких властей. Робили це, вважайте, свої, радянські, люди, котрі пішли служити в шуцманшафт – німецьку поліцію. Васюра, що очолював батальйон шуцманшафту, який палив Хатинь, був уродженцем Черкаської області, служив офіцером у Червоній армії (така собі українська радянська людина), попав у полон до німців і, щоб вижити, пішов служити в поліцію. З таких людей складався цей горезвісний батальйон. Сформували його в Києві і, закономірно, було там чимало українців, але були й білоруси, і поляки, і представники інших, зокрема середньоазійських національностей. Справжній радянський інтернаціоналізм! Але цікаво те, що через певний час після закінчення «Великої Вітчизняної» Васюра став членом КПРС, йому довірили посаду заступника одного з найбільших радгоспів на Київщині. Він мав славу доброго господарника. Не раз, кажуть, аби досягнути потрібного результату, бив підпорядкованих йому селян – садистські нахили з часів війни нікуди не поділися. А ще Васюра представляв себе як ветерана «Великої Вітчизняної», виступав зі «спогадами» перед піонерами. Справжній театр абсурду, якому, певно, позаздрив би Ежен Йонеско!

Не буду говорити про інші цинічні моменти, які стосуються «правильного» образу Хатині. Так, це була трагедія – 149 вбитих жителів села, серед них 75 дітей. Подібних трагедій було тисячі.

І старт цим трагедіям дано було у вересні 1939 року, коли німецька й червона армії напали на Польщу! Тоді кривава стежка від Катині потягнулася до Хатині й далі. Зрештою, і Катинь, і Хатинь, якщо вдуматися та розібратися, це якраз і є результатом того монстра, який породили нацизм і більшовизм.

Про це варто пам’ятати! І як любили повторювати за радянських часів: це потрібно не мертвим, це потрібно живим.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG