У них все не так, все по-іншому, ніж у нас: мова, архітектура міст, планування парків, вбрання жінок, поліція, навіть вода в них інша, чистіша.
Саме з води й починається наша розмова. Луїза, кураторка Міжнародного будинку письменника в австрійському Ґраці, показує мені помешкання, в якому я житиму й працюватиму весь жовтень, і каже: «Можете пити воду просто з крана, Австрія пишається якістю своєї питної води». Вода – світове багатство й світовий дефіцит, тут справді є чим пишатися. Я не коментую її слів, тільки вдячно киваю головою. Ну не буду ж я їй розповідати про те, що в Голосіївському (далеко не найбруднішому) районі Києва вода може мати колір гнилої груші, бо розмова може затягнутися надовго. Та й навряд чи Луїза мені повірить. Із цих же причин я навіть жартома не питаю про наявність гарячої води чи про графік відключень води.
Бо тут усе по-іншому, тут навіть жарти інші. Гумор узагалі з культури в культуру, з мови в мову перекладається найважче, важче, ніж поезія, – і в підсумку все одно може бути несмішним. «Сміття сортуєте й викидаєте знизу, позаду будинку – в кольорові контейнери. Зужиті батарейки залишайте біля телевізора – покоївка потім сама їх прибере», – продовжує Луїза, а я тільки ввічливо киваю головою й кажу «о’кей», ніби й справді з пелюшок жив так: без відключень води, без тричі на тиждень відключень електроенергії, з окремими контейнерами для всіх видів сміття.
Ґрац – друге (після Відня) за кількістю населення місто Австрії, і я його гість-письменник протягом цілого місяця. Найкращого, мушу зауважити, місяця осені – жовтня. А за Ґрацом починається перше пасмо Альпів. Це категорія «тут і зараз», бо жовтень в Альпах – це чудо. Якби мені кожного жовтня були даровані Альпи, а в кожних Альпах – даровано жовтень, то я точно був би щасливою людиною. Мешканці Ґрацу мають усе: оперу, сорок тисяч студентів, розкішний палац, річку, аеропорт, чудові ресторани й винарні, десятки музеїв, якісні дороги, лікарні, школи, Альпи, зрештою, – тобто все. Але ні, їм ще українського письменника для повного щастя не вистачає. А перед тим македонського, німецького, турецького, а після нього – шотландського чи японського. Багате місто може собі дозволити запрошувати письменників, художників, музикантів – мовляв, приїздіть, поживіть поміж нами, Ґрац багатьох надихав, тож може й вам перепаде з його аристократичного енергетичного поля!
Вважається, що з новою думкою треба «переспати». Так і з новим містом: поспиш, а потім прокидаєшся вже як удома. Ти тут свій і навколо – теж свої. Усі ми тут ґрачани (правильно я утворив це слово?).
Ти тут свій, ти знаєш усі правила, ти не виділяєшся з натовпу. Ти – сучасний космополіт, громадянин світу, один із сотень мільйонів, україномовний європеєць. Ха, ти знаєш як скоротити дорогу з опери додому, ти тут свій, майже місцевий.
Думаю про це, повертаючись пізно ввечері з джазового концерту. Вулицею їде машина поліції – і я внутрішньо напружуюся, стискаюся, готуюся до найгіршого. Аякже, по-іншому бути не може, бо якщо ти хоч раз у житті отримував кийком від міліціонера – то у всіх наступних випадках у тебе спрацьовуватиме рефлекс на сам вигляд форми правоохоронця. Це спрацьовує на рівні генів.
А взагалі тут усе по-іншому, і тільки я – той самий. Бо від себе не втечеш. Не станеш ніколи кимось іншим, хай як завзято себе ж переконуватимеш у власному космополітизмі. Тобто доведеться таки повернутися додому – і навести лад там. Зрештою, це видається можливим. Бо Карпати нічим не поступаються Альпам, та й жовтень у нас не гірший. Просто інший.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Саме з води й починається наша розмова. Луїза, кураторка Міжнародного будинку письменника в австрійському Ґраці, показує мені помешкання, в якому я житиму й працюватиму весь жовтень, і каже: «Можете пити воду просто з крана, Австрія пишається якістю своєї питної води». Вода – світове багатство й світовий дефіцит, тут справді є чим пишатися. Я не коментую її слів, тільки вдячно киваю головою. Ну не буду ж я їй розповідати про те, що в Голосіївському (далеко не найбруднішому) районі Києва вода може мати колір гнилої груші, бо розмова може затягнутися надовго. Та й навряд чи Луїза мені повірить. Із цих же причин я навіть жартома не питаю про наявність гарячої води чи про графік відключень води.
Бо тут усе по-іншому, тут навіть жарти інші. Гумор узагалі з культури в культуру, з мови в мову перекладається найважче, важче, ніж поезія, – і в підсумку все одно може бути несмішним. «Сміття сортуєте й викидаєте знизу, позаду будинку – в кольорові контейнери. Зужиті батарейки залишайте біля телевізора – покоївка потім сама їх прибере», – продовжує Луїза, а я тільки ввічливо киваю головою й кажу «о’кей», ніби й справді з пелюшок жив так: без відключень води, без тричі на тиждень відключень електроенергії, з окремими контейнерами для всіх видів сміття.
Ґрац – друге (після Відня) за кількістю населення місто Австрії, і я його гість-письменник протягом цілого місяця. Найкращого, мушу зауважити, місяця осені – жовтня. А за Ґрацом починається перше пасмо Альпів. Це категорія «тут і зараз», бо жовтень в Альпах – це чудо. Якби мені кожного жовтня були даровані Альпи, а в кожних Альпах – даровано жовтень, то я точно був би щасливою людиною. Мешканці Ґрацу мають усе: оперу, сорок тисяч студентів, розкішний палац, річку, аеропорт, чудові ресторани й винарні, десятки музеїв, якісні дороги, лікарні, школи, Альпи, зрештою, – тобто все. Але ні, їм ще українського письменника для повного щастя не вистачає. А перед тим македонського, німецького, турецького, а після нього – шотландського чи японського. Багате місто може собі дозволити запрошувати письменників, художників, музикантів – мовляв, приїздіть, поживіть поміж нами, Ґрац багатьох надихав, тож може й вам перепаде з його аристократичного енергетичного поля!
Вважається, що з новою думкою треба «переспати». Так і з новим містом: поспиш, а потім прокидаєшся вже як удома. Ти тут свій і навколо – теж свої. Усі ми тут ґрачани (правильно я утворив це слово?).
Ти тут свій, ти знаєш усі правила, ти не виділяєшся з натовпу. Ти – сучасний космополіт, громадянин світу, один із сотень мільйонів, україномовний європеєць. Ха, ти знаєш як скоротити дорогу з опери додому, ти тут свій, майже місцевий.
Думаю про це, повертаючись пізно ввечері з джазового концерту. Вулицею їде машина поліції – і я внутрішньо напружуюся, стискаюся, готуюся до найгіршого. Аякже, по-іншому бути не може, бо якщо ти хоч раз у житті отримував кийком від міліціонера – то у всіх наступних випадках у тебе спрацьовуватиме рефлекс на сам вигляд форми правоохоронця. Це спрацьовує на рівні генів.
А взагалі тут усе по-іншому, і тільки я – той самий. Бо від себе не втечеш. Не станеш ніколи кимось іншим, хай як завзято себе ж переконуватимеш у власному космополітизмі. Тобто доведеться таки повернутися додому – і навести лад там. Зрештою, це видається можливим. Бо Карпати нічим не поступаються Альпам, та й жовтень у нас не гірший. Просто інший.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
