Доступність посилання

ТОП новини
13 листопада 2019, Київ 01:32

Лауреат сорок другої «Молодості» отримає 10 тисяч доларів


Лауреат сорок другої «Молодості» отримає 10 тисяч доларів
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:28:38 0:00
ЗАВАНТАЖИТИ
У неділю, 28 жовтня, в Києві завершиться щорічний міжнародний кінофестиваль «Молодість», але лауреата його головного призу оголосять уже у суботу. Як повідомив в інтерв’ю Радіо Свобода генеральний директор кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі, на його проведення українська держава виділила півтора мільйона гривень. Однією з найцікавіших картин повнометражного конкурсу, на думку Андрія Халпахчі, є фільм «Істальгія» українського режисера Дар’ї Оніщенко. Цьогорічний кінофорум триває цілий тиждень і за головний приз змагаються 12 картин повного метру, стільки ж короткометражок і 21 студентський фільм.

Пане Халпахчі, на цьогорічному кінофестивалі «Молодість» можна було побачити загалом майже 300 фільмів. Так?

– Так. Можна собі уявити, яку кількість треба було передивитися фільмів, щоб відібрати те, що представлено.

– А який був основний критерій відбору?

Вибір є абсолютно суб’єктивним, бо немає об’єктивних критеріїв. Тому це вибір смаку
– Він був різним. Бо завжди кажу і коли сам працюю у журі, що вибір є абсолютно суб’єктивним, бо немає об’єктивних критеріїв. Їх не знаходять навіть у деяких видах спорту, де перемога не вимірюється секундами чи сантиметрами. Тому це вибір смаку. Але, безумовно, хочеться все таки знайти в молодому кіно не тільки гру в форму, але і якесь послання до людей, принаймні, до глядача. І тому обиралися фільми, які, здається, мають і суспільний резонанс.

– І серед них чимало українських. Адже торік, наскільки я пам’ятаю, в основній програмі «Молодості» жодного українського фільму не було, а цього року є.

– Ні, були. Були в короткометражній програмі.

– В повнометражній не було.

– Так. А повнометражний конкурс – тільки 12 фільмів, більше країн, бо багато картин зроблених у ко-продукції. Тому цього року немає в нашій програмі, наприклад, такої потужної кінематографії, де виробляється значно більше фільмів і в тому числі дебютів, ніж в Україні, – російського повнометражного фільму. Але російський кінематограф теж представлений потужно. А українська програма представлена у всіх конкурсних категоріях, але в кожній з них по одному фільму: один студентський, один короткометражний і один повнометражний фільм, який зроблений якраз у ко-продукції з Німеччиною та Сербією.

– Мається на увазі картина режисера Дар’ї Оніщенко?

– Так, «Істальгія». Саме в четвер відбулася її прем’єра, конкурсний показ, спеціальний показ, бо було дуже багато охочих, тобто ще був і вечірній сеанс. І мені здається, що картина викликала резонанс.

– Звісно, Ви її теж бачили.

– Так.

– На Ваш погляд, це гідна картина на головний приз?

– Так. Вона конкурентоспроможна. Не хочеться казати про своїх фаворитів, бо це незручно. Але загалом я думаю, що це – одна з найцікавіших картин фестивалю.

– Так, як презентували саме цю картину, то можна сказати, що це фільм про дім, любов, самотність. Ви погоджуєтеся?

– Хтось знаходить іншу тему – тему заробітчан. Але ця тема, дійсно, вирішена дуже цікаво через людські долі, через зрозумілі речі, якими і є любов, самотність і пошук чогось спільного з людьми в цьому житті.

– За словами авторки, тема імміграції справді не може їй не бути близькою, адже сама Дар’я Оніщенко мешкає в Німеччині близько 7 років…

Дар’я Оніщенко мешкає в Мюнхені, але знімала картину українською мовою
– Вона мешкає в Німеччині, не будучи емігранткою. Це нормально, коли сьогодні наші студенти вчаться в інших навчальних закладах, в Європі. І Дар’я закінчила Мюнхенську кіношколу і за цей час навчання знайшла собі німецького чоловіка, в неї є чудова донька. І Дар’я Оніщенко мешкає в Мюнхені, але знімала картину українською мовою. Там є різні мови, бо там є сербська мова, є німецька, є й російська – те, що існує сьогодні в житті. Знімали фільм, як український. Вона отримала державну підтримку від державного агентства. І що ще цікаво, у нас ще проходить така важлива частина фестивалю як наш ко-продакшн-маркет, пітчинг (презентація кінопроекту з метою знаходження інвесторів, готових його фінансувати), де присутні цього року дуже цікаві експерти. Спочатку експерти себе представляли – які це фонди, які продюсерські компанії. Потім конкурсанти представляли свої проекти – вісім проектів із різних країн світу. І вони спілкуються, вже індивідуальне спілкування між продюсерами, фондами та саме конкурсантами, ті, що пітчингують проект. Дар’я представляла цей проект 2 роки тому і ось цього року вона закінчила фільм. Був поки єдиний міжнародний показ на національному німецькому фестивалі.

– Тобто це – не перший кінофорум, де вона презентує картину?

– Буквально за два дні до того відкривався саме цей німецький кінофестиваль – це національний фестиваль, навіть не зовсім фестиваль, більше спілкування з дистриб’юторами, це показ для дистриб’юторів нового німецького кіно. А фільм, дійсно, вважається і українським, і німецьким, і сербським, бо три новели. А режисер – український. Цей фільм відкривав цю програму і пройшов там з величезним успіхом теж. І для них дуже важливо, що багато країн зацікавилися прокатом цього фільму в світі.

– Тобто, кінофестиваль «Молодість» може бути справжнім трампліном для прокату тієї чи іншої картини?

Фестивалі – це та платформа, яка дає їм можливість заявити про себе
– Абсолютно. Це – сьогодні завдання більшості фестивалів. Бо фестивалі все ж таки не демонструють головним чином ширвжиток, який виходить в прокат в більшості країн світу. В більшості країн світу складним, артхаусним суттєвим картинам важко пробитися на великий екран, принаймні, у великій кількості копій, екранного часу тощо. Тому фестивалі – це та платформа, яка дає їм можливість заявити про себе. І якраз була презентація наших колег міжнародного кінофестивалю з Єревана, з Вірменії «Золотий абрикос», який завжди проходив у другий тиждень липня, саме коли абрикоси є, якраз коли їх збирають, і, дійсно, ми говорили про ці проблеми, бо у нас є спільні програми з ними, саме країн, які ще не вступили в Європейський Союз і вони існують. Є така організація, яка підтримує ці країни, Східноєвропейська асоціація при Євросоюзі – це Україна, Молдова, Грузія, здається, Румунія, кілька країн, і Вірменія в тому числі, які бажають вступити в Європейський Союз. І ось показуються ці фільми. І така програма є. І ми говорили. Теж багато вони представили, бо в Вірменії також зовсім була кризова ситуація не тільки з виробництвом, але і з прокатом. Майже не було кінотеатрів, ще й події після Карабаху, які безумовно вплинули на розвиток і цієї індустрії. І ми якраз говорили про те, що фестиваль – це, дійсно, такий трамплін, це можливість режисерам. І який би не був великий міжнародний фестиваль, яка б кількість країн не брала участь, наше в чомусь завдання – якось популяризувати і представляти українське кіно.

– До речі, Дар’я Оніщенко спілкувалася напередодні з нашим кореспондентом і розповіла про свій погляд на картину, яку вона презентує на кінофестивалі «Молодість».

«Мені хотілось розповісти історію матері, яка дуже-дуже сильно скучила за сином. Соціальний аспект у мене, говорячи про нинішній фільм або попередні роботи – короткометражки, залишається на задньому плані. Для мене головне – це стосунки між людьми, прості почуття, які знайомі кожному із нас», – сказала Дар’я Оніщенко.

– Коли можна буде побачити «Істальгію» в українських кінотеатрах?

– Це прерогатива продюсерів фільму, але ми теж намагаємося це зробити і знайомим їх. І в них вже є, принаймні, попередня угода з українським дистриб’ютором. Але це теж дуже важлива проблема українського кіно, що до цього фільми виробляли і продюсер зацікавлений заробити гроші в процесі зйомок і не зацікавлений в просуванні фільму.

– Парадоксально. Чому? Фільм не може принести гроші завдяки глядачеві?

– Він, дійсно, приносить небагато грошей. Але ось вже приклад – «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», який не зібрав мільйони доларів.

– Фільм Михайла Іллєнка.

Абсолютно вірна політика держави в тому плані, що треба розвивати продюсерське кіно
– Але все ж він зібрав приблизно 2 мільйони гривень у прокаті. До речі, це теж треба ділити надвоє, тому що половина залишається в кінотеатрі, а половина поступає дистриб’ютору. Але є інший шлях, коли треба просувати картину і на міжнародний ринок. У нас була низка українських прем’єр, шість українських прем’єр на фестивалі, і дуже цікава картина могла б бути «Мама, я льотчика люблю» з Ольгою Сумською у головній ролі, Олександра Ігнатуші. Але я думаю, їх велика була проблема, що був дуже маленький бюджет картини. Зараз теж, на мою думку, абсолютно вірна політика держави в тому плані, що треба розвивати продюсерське кіно. Тому держава, крім дебютів, дає 50% грошей, а інше – продюсер має знайти: чи це телеканал якийсь, чи це інвестор.

– На половину фільм має вже ресурс?

– Так, грошей.

– І в останні роки держава все ж таки більше грошей виділяє на український кінематограф?

– Безумовно. Зараз їх я б сказав, достатньо.

– Приблизно яка це сума – достатня?

Ми отримаємо від Державного агентства кінематографії півтора мільйона гривень
– Я боюся помилися, там не тільки на кіновиробництво, бо є й на фестивалі якась сума. От, ми отримаємо від Державного агентства кінематографії півтора мільйона гривень. Ще, правда, не отримали, але отримаємо, І загальна сума на вітчизняний кінематограф, здається, – 150 мільйонів гривень.

– Які ще картини, крім фільму Дар’ї Оніщенко, представлені саме в великому метрі в основній конкурсній програмі?

– Їх багато. У конкурсі – 12 картин, із 20 країн світу, бо саме та ко-продукція і збільшує кількість країн-виробників. Дуже цікава канадська картина, французька картина.

– І назви нагадайте.

– Французьку пам’ятаю – «Алія». Бо ми отримали тільки три тисячі DVD на відбір, тому ми навіть поділилися групами дивитися ці фільми. Все передивитися просто неможливо. Надавали свої пропозиції відбірковці. Французька картина «Алія» – моя рекомендація, тому я пам’ятаю назву. Канадська картина, я пам’ятаю режисера – Тара Джонс, вона приїхала на фестиваль і фільм мав величезний успіх. Є чеська картина, китайська картина, знову таки моя рекомендація була ця картина «Кума» – це турецька назва, означає «батько». Дуже цікава, на мою думку, картина.

  • А судді хто? Хто входить до складу журі?

– Голова журі – дуже відомий режисер і театральний режисер Золтан Камонді з Угорщини. Він переможець як національних конкурсів, так і лауреат Берлінського кінофестивалю. Це вже людина середнього покоління, як і Арутюн Хачатурян, режисер-документаліст і директор фестивалю «Золотий абрикос» в Єревані, лауреат «Молодості» 1987 року.

– І тепер член журі…

– Так, він член журі. Ще Борис Хлєбніков. Це вже більш молоде покоління, відомий російський режисер. Канадський режисер Теодор Ушев, він болгарського походження, але канадський режисер, аніматор і критик, і він багато організовував інсталяцій. Та від України – Наталка Сумська, народна артистка України.

– «Молодість» проводять у Києві з 1970 року і це вже 42 фестиваль. Ви фактично є головним організатором половини цих кінофорумів. Якщо подивитися на весь цей тривалий час – важче чи легше організовувати такий фест у нинішній умовах в Україні? Які тут труднощі доводиться долати вам, як генеральному директорові?

– Різні труднощі. Але, безумовно, найголовніші труднощі фінансові. Тому треба більше мати фінансів, тоді може працювати і більш потужна команда, бо нам не вистачає людей для цієї величезної програми, яка у нас відбувається. Різні роки по-різному впливають на фестиваль. Фестиваль, по-перше, до 1990-го року не був міжнародним.

– Не був. У рамках колишнього Радянського Союзу тоді проводився…

– Так, це був відкритий український фестиваль для колишніх республік Радянського Союзу. З 1989 року ми почали робити його міжнародним. У 1993 році й досі ми є єдиним фестивалем, який отримав міжнародний сертифікат, як у футболі є ФІФА і УЄФА.

– Єдиний серед?

– Серед всіх українських фестивалів.

– І визнаний, до речі, Всесвітньою асоціацією продюсерів.

– Про це я і кажу. Бо я абсолютно з повагою ставлюся до наших колег з Одеського фестивалю, він теж був представлений на нашому фестивалі, і їх переможець – наш режисер Сергій Лозниця. Це, дійсно, міжнародний фестиваль, але вони ще існують тільки 3 роки, вони ще не встигли отримати потребу довести всіма формулами, що це відповідає всім правилам. Ми відчуваємо, що вибори відбирають у нас глядача.

– День парламентських виборів в Україні – це фактично також останній день кінофоруму…

– Так, і тому ми навіть закриття вже робимо в суботу. А в неділю у нас – така традиція, до речі, є в міжнародних фестивалів, нам вона дуже сподобалася, бо завжди їдеш на інший фестиваль і щось приглядаєш, щось дивишся і в організації, в якихось програмах, що можна зробити краще, бо фестиваль розвиваються, тому вони декілька років тому зробили останній день, саме неділю, глядацьким днем – тобто гості вже в цей день роз’їжджаються, вже акредитовані не ходять на сеанси, а глядачі міста ще дивляться фільми фестивалю.

– Але переможець стане відомим в суботу?

– В суботу ввечері.

– О котрій годині?

– Здається, о 18-00. Мабуть, головний переможець буде відомий десь ближче до 19-00 години. Бо є декілька журі, ми не назвали, що є журі Міжнародної Федерації кінопреси. Саме картина Сергія Лозниці «В тумані» отримала на Канському фестивалі ФІПРЕССІ.

– За повістю Василя Бикова картина Лозниці...

– І це дуже почесно, бо це – журналісти, критики визначають свого лауреата.

– До речі, на одному з найпрестижніших кінофорумів, Канському кінофестивалі, теж це роблять журналісти, критики …

– Є ФІПРЕССІ. Обов’язково! Є у нас ще екуменічне журі, є у нас окремий конкурс національний конкурс короткого метру своїм журі на чолі з відомим продюсером Владом Ряшиним і є глядацьке журі, бо йде голосування.

– Як воно відбувається?

– Ми видаємо картки на наших сеансах для конкурсних фільмів і підраховується середній бал – це і є переможець.

– А основний приз? Що отримує режисер, картину якого відзначать?

– Це – скіфський олень, символ нашого фестивалю, ця статуетка і грошовий приз у розмірі 10 тисяч доларів.

– Торік теж така сума була?

– Це у нас така формула уже, здається, принаймні, з 1993 року.

– «Молодість-2013» – Ви вже робите таку проекцію? Вже замислювалися над цим? Чи поки не відбудеться нинішній фестиваль, зарано про це говорити?

– Ні, це якраз не так. Якісь люди, кінематографічні, яким іноді самим хочеться зробити фестиваль, здається, що це так просто і десь у вересні нас запитують: ви вже почали підготовку? Насправді є декілька програм. Ми якраз анонсували цю програму: грузинське кіно, турецьке кіно – ті країни, які в цьому східному об’єднанні. Разом з Єреванським фестивалем ми плануємо, що вони покажуть в липні цю програму і ми покажемо її у жовтні в Києві. Вони – в Єревані, ми – в Києві. Є деякі ретроспективи, про які ми говоримо. Є деякі події, у нас ми якось намагалися все це відзначити, і сторіччя видатного режисера Івченка, у нас була картина «Гадюка». Вже йдуть якісь розмови навіть про зірок, якось цього року нам не вдалося.

– До речі, я нагадаю, була і ретроспектива робіт Богдана Сильвестровича Ступки…

– Ретроспектива Ступки, безумовно, на «Молодості». Вона, на жаль, вже народилася пізніше, з цією трагічною подією – його смертю. Тому ми її не планували до цього, а ось пам'ять його, безумовно. Він був 4 роки президентом фестивалю «Молодість» і нам було дуже приємно зробити такий уклін цьому видатному не просто актору, а й митцю.

– І відреставрована німа стрічка «Шкурник» теж була однією з родзинок цього фестивалю «Молодість»…

– Я думаю, що це була, мабуть, навіть головна родзинка. Бо, знаєте, як цікаво, коли іноземні спеціалісти: і критики і режисери кажуть, що вони не уявляли собі, що у 20-ті роки такі шедеври знімалися в українському кіно. І дуже багато зараз просять показати цей фільм і саме у супроводі живої музики. Ну, такий великий оркестр не вивезеш в Канни чи в Париж – 52 людини. Будемо думати про більш камерне виконання, але це зацікавило дуже багатьох. Бо, дійсно, сьогодні це модно – шукати німе кіно. Реставрація іде в багатьох країнах. Ми в п’ятницю якраз показували і один з чехословацьких шедеврів «Еротікон» – теж німа картина і теж у супроводі вже чеського оркестру. Це робиться у всіх країнах, але не завжди ці картини відповідають все ж таки поняттям мистецтва. Вони чимось застарілі. Безумовно, це – архівне кіно. Але це кіно, яке дуже цікаво дивитися молоді. Бо іноді вони думають, що ось вони взяли такий ракурс, так будинок з таким дахом показати – такий майже кубістичний кадр.

– Це вже було і 80 років тому. Дзиґа Вертов багато вже знахідок тоді зробив, той же документальний кінематограф…

– Безумовно, це вже було. Тому це дуже цікаво. Бо іншу картину ми презентували минулого року – «Два брати» на відкритті теж з оркестром й усі казали: ми не знали, що в українському німому кіно теж існував свій експресіонізм. Безумовно, існував.

– І це вдалося довести?

– І це, дійсно, подяка центру Довженка і Іванові Козленку, який просто робить зараз фантастичну роботу із відродження української класики і не тільки німої.
  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Дивитись коментарі (3)

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG