Доступність посилання

ТОП новини
19 листопада 2019, Київ 09:53

Вибори-2012: регрес демократії і крок назад. До нового Майдану?


Хтось може зі мною не погодитися, але я сміливо стверджую: товариш Сталін був великим політиком. Адже його класична формула, що «абсолютно неважливо, хто і як буде голосувати, але що надзвичайно важливо, це хто і як рахуватиме голоси» не раз уже наочно засвідчила свою справедливість. Бо ж демократія – це насправді не просто можливість піти й вільно проголосувати за партію або кандидата, що тобі близькі; демократія – це гарантія, що твій голос буде точно врахований і що загальне волевиявлення народу не буде викривлене тим чи іншим способом, ані на поточних виборах, ані на майбутніх.

У такому сенсі Україна, звісно, не є демократичною державою, й останні вибори до Верховної Ради це яскраво довели; але вона не є й тоталітарною деспотією, де відсутні і можливість вільного голосування, і гарантія чесного підрахунку голосів одразу. Досі Україна не надто впевнено, проте йшла у напрямі до демократії; кожен етап на цьому шляху долався складно, а часом і драматично (згадаймо лише 2004 рік). Тепер же іноземні спостерігачі майже солідарно (за винятком деяких персонажів із країн-членів СНД) заявляють, що помітним став рух назад, регрес. Так, за словами віце-президента Парламентської асамблеї ОБСЄ Вальбурґи Габсбурґ Дуґлас, «деякі аспекти передвиборчого періоду стали кроком назад в порівнянні з останніми виборами…» «З огляду на зловживання владою та занадто велику роль на цих виборах грошей, схоже, що демократичний процес почав іти зворотнім шляхом в Україні», – зазначила вона. Міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт на своїй сторінці в мережі Twitter відзначив практично те саме – що Швеція вважає «вибори Верховної Ради кроком назад у розвитку України, як демократичної держави».

Що ж, констатація, видається справедливою, попри намагання офіційних осіб України і високооплачуваних «незалежних телеполітологів» стверджувати протилежне – мовляв, усе добре, все пречудово, окрім дрібних недоліків. Досить посидіти кілька годин в інтернеті й ознайомитися з інформаційними стрічками навіть цілком лояльних до влади агенцій, щоби переконатися: проблем на виборчих дільницях вистачало й під час голосування, й особливо – після його закінчення, коли розпочався підрахунок голосів. А потім «вузли проблем» почали зміщуватися до окружних виборчих комісій та ЦВК. І що цікаво: там, де упевнено перемагали представник провладних сил і нинішня «керівна й спрямовуюча сила», проблем із підрахунком не виникало. А от там, де маловідомі й небагаті опозиціонери раптом починали перегравати іменитих і грошовитих представників чинного режиму та його симпатиків, там негайно починалися проблеми. Що ж, це – сьогоднішня Україна…

Деякі попередні підсумки: добре, що вибори усе ж відбулися…

Хоча «остаточне попереднє» (цікавий оксюморон, чи не так?) підбиття підсумків виборів до Верховної Ради ЦВК призначила на останній день жовтня, а остаточні офіційні результати мають бути оголошені не пізніше, ніж через 15 діб після дня голосування (і, схоже, справді доведеться чекати весь цей термін), але деякі важливі речі можна відзначити вже сьогодні.

По-перше, вибори відбулися, і це вже є певним досягненням демократичних сил і перемогою здорового глузду. Не забуваймо про зондаж, який робився і Віктором Януковичем, і його оточенням, – мовляв, доцільно звести докупи президентські і парламентські вибори, провівши їх із проміжком у півроку, одні – навесні, інші – восени. Навряд чи випадає сумніватися, що у разі ухвалення відповідного рішення Верховна Рада дружно змінила б Основний Закон, а Конституційний Суд підтвердив легітимність такого рішення (зумів же він на цілий рік продовжити повноваження нинішнього складу Ради…). Але все ж певна ротація депутатського корпусу сталася не 2015-го, а 2012 року.

По-друге, вибори продемонстрували, що «партія влади» (а це поняття є дещо ширшим, аніж Партія регіонів) не змогла поставити під тотальний контроль українське суспільство. Ба більше: як засвідчують всі без винятку екзит-поли, більшість політично активного електорату налаштована критично або дуже критично щодо «партії влади» (йдеться не тільки про симпатиків «Свободи», «Батьківщини» й УДАРу, а і про виборців непрохідних «Україна – Вперед!», «Нашої України», Радикальної партії – разом близько 4% – та про частину виборців комуністів, для яких ця партія виглядала опозиційною).

По-третє, водночас із цим загальна кількість виборців склала 57,99%, що є найнижчим результатом в історії незалежної України. За словами заступника голови ЦВК Андрія Магери, найвища явка була зафіксована у Львівській області – там прийшло на вибори понад 67% виборців, також високий результат показали Тернопільська і Волинська області – понад 66% і 65% відповідно. Найменша кількість виборців прийшла на вибори в Криму – там проголосували лише 49% виборців.Таке зростання абсентеїзму, тобто ухиляння від участі у виборах, пов’язане як із недовірою громадян до влади та опозиції, так і з розчаруванням у парламентаризмі як такому. Тим більше, що останні два з половиною роки Верховна Рада систематично та демонстративно порушувала Конституцію і свій власний регламент…

По-четверте, на виборах зазнали фіаско різного роду суто політтехнологічні проекти, наймасштабнішим (і найбільше підкріпленим фінансово) з яких був проект «Україна – Вперед!». Це тим більше показово, що навесні рейтинг цього новотвору Наталії Королевської сягав 5-6%. Здавалося, проходження до Верховної Ради цієї «команди молодих лідерів» гарантоване. Але саме тоді, коли «Україна – Вперед!» залучила російських політтехнологів та поставила на провідні місця у списку футболіста Андрія Шевченка і актора Остапа Ступку, й почалося стрімке падіння її рейтингу. Схоже, виборці вже об’їлися «зірками» у партійних списках і прагнуть бачити там політиків.

І, нарешті, хоча вибори знову засвідчили політичний розкол України, але водночас вони показали й інше: навіть у головній електоральній базі Партії регіонів – Донбасі – її, попри всі хитрощі з голосуванням удома та доставкою виборців на ділянки спеціальними автобусами, підтримало відчутно менше половини громадян, які мають право голосу. При цьому, за даними екзит-полів, тільки в Донбасі ця партія набрала абсолютну більшість голосів тих, хто взяв участь у виборах, в інших «своїх» областях і в Криму – тільки відносну більшість голосів учасників виборів. І це за умов «правильного» підрахунку голосів виборчими комісіями, в яких домінували сателіти «партії влади» із так званих «технологічних партій» (скажімо, на Київщині у цих комісіях була добре представлена така собі Українська морська партія…).

Чи вчитиметься опозиція на своїх помилках?

Повертаючись до проблеми підрахунку голосів, зауважу: «партія влади» саме тому і повернулася до змішаної виборчої системи із закритими партійними списками та виборами в мажоритарних округах в один тур, щоби запобігти своєму неминучому програшу навіть на наполовину вільних виборах. Бо ж на її боці ніколи не було більше 35% загального числа виборців України, і чинна влада – це від самого початку влада над більшістю народу, яка спирається на його меншість. Саме змішана система по-українськи дає можливість «вміло» рахувати голоси та грати на суперечностях серед опозиціонерів, коли в мажоритарних округах можна виграти з перевагою в кільканадцять голосів (що їх можна «організувати») і маючи підтримку незначної частини виборців (бо електорат «розмазаний» між кількома десятками кандидатів). Але хіба опозиція не повинна була врахувати досвід 2002 року, коли провладний блок «За єдину Україну» (він же «ЗаЄдУ») з тріском програв вибори за списками, але набрав більшість за допомогою мажоритарників? Тоді із 100 депутатів, котрі в бутність свою кандидатами звали себе «незалежними», 99 стали членами фракції «ЗаЄдУ», і тільки один наважився піти до опозиції…

Отож знаючи заздалегідь, як гратимуть на «розмазуванні» голосів між кандидатами в мажоритарних голосах і як рахуватимуть голоси (масштабні фальсифікації сьогодні справді малоймовірні, але «відкусити» в опозиційних партій можна потроху в сотні округів, а на загальнонаціональному рівні це перетвориться на кілька відсотків голосів і на десяток з гаком депутатів), лідери «Батьківщини», «Свободи» й УДАРу мусили заздалегідь готуватися до протидії цьому. Але… Якщо «Батьківщина» та «Свобода» справді майже повсюди виставили узгоджених кандидатів, то УДАР повівся інакше. І саме його непоступливості десь так на 80% опозиція завдячує втраті щонайменше двох десятків депутатських мандатів, у тому числі й кількох у Києві.

Віталій Кличко, звичайно, провідний боксер сучасного світу, але в політиці він досі не більше, ніж першорозрядник, і мусив би зважати на це. Проте… В останні дні перед голосуванням він припустився кількох грубих помилок, які коштували його партії 3-5% (відмова підписати заздалегідь угоду з іншими опозиційними силами, зверхній тон щодо «Свободи» у телеефірі і небажання зробити бліц-рейд по сходу й півдню країни). Але і ветерани вітчизняної політики повелися непристойно, виставивши, скажімо, проти Олеся Донія та Тараса Стецьківа своїх висуванців. А загалом найслабша ланка всієї опозиції традиційна – це мажоритарні округи, висування у них спільних кандидатів і контроль за голосуванням. Чи будуть хоч колись зроблені висновки?

І про ще один козир, який «партія влади» подарувала опозиції і про який та мусить постійно нагадувати громадянам. Щонайменше кільканадцять VIP-кандидатів стали депутатами завдяки широкомасштабному використанню у своїх округах бюджетної «гречки», тобто вкладанню туди десятків мільйонів державних коштів. Ясна річ, кримінальні справи проти таких фінансових «кровосісів» за українських умов порушити неможливо, але влаштувати цим нардепам веселе життя можна. Та про тактику й стратегію опозиційних сил у новій Раді – іншим разом. Так само, як і про перспективи «партії влади».

А на закінчення нагадаю, що керівниця прес-центру Партії регіонів Ганна Герман у відповідь на заяву речниці ОБСЄ про «крок назад» і про «зворотній шлях демократичного процесу в Україні», одразу ж наголосила, що «ці оцінки дають нам великий кредит довіри світу і можливість сказати, що ми йдемо правильним шляхом». Цікаво, що вона мала на увазі? Бо ж якщо шлях назад – правильний, то за якийсь час ми неодмінно матимемо новий Майдан. Тільки масштабніший і не такий миролюбний, бо люди вже навчені гірким політичним досвідом…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (38)

XS
SM
MD
LG