Львів – Якщо на Сході України чимало людей мають ностальгію за радянським минулим, то галичани мають велику ностальгію за Австро-Угорською імперією і намагаються відроджувати старі традиції. Одна з них – це львівські кондитерські, які в місті називають цукернями.
Цукерні за бабці Австрії та Польщі , як люблять казати у Львові, були на кожному кроці. З приходом до Львова австрійської влади у 1772 році ремісники та підприємці отримали багато пільг. Досить швидко вони заполонили центр.
У 1803 році швейцарець Домінік Андеоллі відчинив першу цукерню. Найсмашнішим мигдалем у шоколаді, чорносливом, марципанами, тістечками, помадками, карамельками, морозивом частувались городяни й у цукерні Костецького, який нервував сусіда Ротлендера. Адже в обох цукернях збирались артисти, літератори, журналісти і тут творилась «місцева хроніка» для газет.
Наприкінці XIX століття з’явилась знаменита кондитерська фабрика Брандштадтера. Цукерня Бенецького вечорами манила музикою. Тут, за описами з архівів, «за мармуровими столиками їли вершкове та фруктове морозиво, дуже смачне і пишне в кольорі, його завше подавали з тоненькими рурками (трубочками), котрі хрупали в устах».
Тут була цукерня Залевського
Цукерники дбали про клієнтів
Цукерники не лише конкурували якістю, але й старались створити клієнтам домашню атмосферу: цікавились здоров’ям, бавили новинами і жартами.
Кожна львівська цукерня до 1939 року – це окрема історія. У довоєнному Львові посмакувати солодощами могли собі дозволити більшість городян, навіть дуже бідних, каже львовознавець Іван Сварник. Для прикладу, у цукерні Венжовича можна було за копійки дістати «окрушки», тобто рештки, які збирались з підносів від тортів і тістечок. А львівські студенти бігали на пампухи, які не вмішались їм у долоні і коштували кілька грошів.
На початку ХХ століття у Львові була популярна цукерня Залевського. До слова, щодня цей цукерник відправляв свої вироби й у Варшаву. Втім, з приходом радянської влади підприємство Залевського було ліквідоване, розповідає Іван Сварник.
«Залевський закінчив своє життя підсобним робітником на фабриці, яку у нього відібрали, він помер у 1940-му, а його сина арештували як ворога народу у 1945 році, і він помер у 1947 році у тюменському концтаборі. Трагічна доля цих людей», – каже історик.
Як і трагічна доля рецептів Залевського і його будинку, де була колись цукерня. Нині у ньому харчевня швидкої їжі.
Смак Львова творили спільно
Забутий і смак шоколадок, як кажуть галичани, чоколядок – «Сянка», «Тарас», «Одарка», «Степан», «Маруся», зауважує письменник Юрій Винничук. До війни була ще й серія «Солодка історія України», де на обгортці були портрети українських гетьманів. До слова, багато відомих львівських художників створювали малюнки для обгорток на цукерки і чоколядки.
«Є якесь ненормальне явище, повний маразм із тими назвами сьогодні. Навіть цукерки, які виробляють у Львові, не мають українських назв. У довоєнному Львові вони мали причетність до Галичини, до історії Львова. А нині з тих назв нічого не зрозуміло, де воно виробляється. Хоча є якесь покращення, бо багато власників хочуть вже внести львівський колорит у свої заклади і продукцію, але у назвах цього не відчутно. Треба вживати термінологію львівську. Бо не було кондитерських, а лише цукерні», – зауважив письменник.
Цукерні у довоєнному Львові належали полякам, євреям, українцям, вірменам. Тут переплелись традиції різних народів, які й творили смакоту, відому на всю Європу.
Історики згадують, що на солодощі у Львові деколи витрачали більше грошей, ніж на алкогольні вироби. Так, на прийом на честь польського сановника Речі Посполитої замовили два марципани за 2 злотих і 15 грошів, коли бочка пива тоді коштувала 15 грошів.
Нині у Львові знову з’явилися десятки різних цукерень, де виготовляють цукерки, тістечка, торти за старими львівськими рецептами, щоправда, їхня ціна багатьом далеко не до кишені.
В ефірі Радіо Свобода – з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Маю досвід роботи на телебаченні і в газеті.
