Доступність посилання

ТОП новини

Сирітство краще попереджати, вважають у Польщі


Марія Келлер-Хамела
У Польщі діти до 10 років у сиротинці не потрапляють взагалі. Таким є місцеве законодавство та вимоги Європейського Союзу. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповіла психолог найбільшої недержавної організації Польщі, «Нічиї діти» Марія Келлер-Хамела. На її думку, вирішення проблеми дому для дитини-сироти потрібно починати зі зміни законодавства і обов’язково готувати фахівців, які зможуть допомогти прийомним батькам у їхній новій і нелегкій роботі. На початку нашої розмови я запитала пані Келлер-Хамелу про те, що стало поштовхом до того, що польські діти швидше опиняються в родинах.

– Насправді з часів Другої світової війни в нас немає сиріт у традиційному розумінні, тобто дітей, у яких померли батьки. Але є багато так званих соціальних сиріт, тобто дітей, які позбавлені батьківської опіки. Це випадки, коли батьки не піклувалися про них чи знущалися з них, чи інші подібні ситуації, коли держава була змушена заступитися за дитину і позбавляти батьків батьківських прав. У цьому випадку дитина потрапляє в дитячу установу. Після цього починається пошук можливості, щоб ця дитина залишилася у родинному середовищі, бажано зі своїми родичами. Але це не завжди можливо. Бо якщо, наприклад, матір позбавляють батьківських прав і опіку над дитиною бере на себе бабуся, яка живе з матір’ю і дитиною в одній родині, то для цієї дитини нічого не змінюється. І бабуся, яка не зуміла виховати належно свою дочку, тепер буде так само виховувати свою онуку. Тому виникає потреба тимчасово помістити дитину в сиротинець.

– Як змінилися самі сиротинці за останні 20 років?

Діти до 10 років у такі установи не потрапляють взагалі. Для них відразу шукають родину
– Так само, як в Україні, в нас були інтернати на 100 дітей. Нині, згідно з новим законодавством, дітей у таких установах може бути не більше як 30. Нас дуже тішить стійка тенденція останніх двох десятиліть, коли кількість дітей, які потрапляють у дитячі установи, постійно скорочується. І якщо у 1999 році дітей у сиротинцях було 30 тисяч, то нині лише 20 тисяч. Нове законодавство передбачає також поступове подальше скорочення кількості дітей у таких установах. А крім цього, діти до 10 років у такі установи не потрапляють взагалі. Для них відразу шукають опікунську родину чи родину, що діє за принципом сімейного дитячого будинку. За цей же час таких сімей, що беруть на виховання дітей, стало більше. Нині 46 тисяч дітей, що залишилися без опіки своїх батьків, виховуються у таких опікунських родинах.

Ідеться про суто польське законодавство чи про ухвалення європейських стандартів у ставленні до сиріт?

Гадаю, що вступ до ЄС прискорив процес ухвалення європейських стандартів. Особливо це стосувалося маленьких дітей, яких заборонили утримувати поза родиною. Для 21-го століття утримувати маленьку дитину поза родиною не можна назвати інакше як злочинним. Інша справа, коли йдеться про великих дітей, підлітків, наприклад. Там дитяча установа є виправданою, бо діти, які потрапляють у сиротинці в такому віці, мають дуже багато психологічних проблем через те, що їм довелося пережити в своїй біологічній родині. Тому їм потрібна спеціальна допомога, яку прийомні батьки не можуть дати. Тож, звичайно, законодавство ЄС дало поштовх до змін. Але зміни відбулися всередині польського суспільства, коли прийшло розуміння того, що діти, яких поміщають у великі сиротинці, не мають близькості з рідною людиною. Також ці діти не мають навичок самостійного життя, коли вони покидають такі установи, бо все для них готувалося, купувалося, прибиралося, і вони мають проблеми з тим, щоб адаптуватися в реальному світі.

– Що, крім законодавства, допомогло змінити ситуацію?

Люди, які працювали в сиротинцях, боялися втратити роботу, але багато з них знайшли нову спеціалізацію в нових умовах. Процес був багатосходовий
– Законодавство – це було ключове питання. Але для того, щоб зміни відбулися, потрібні спеціалісти, яких в нас не було, коли існували великі сиротинці. Люди, які працювали в сиротинцях, боялися втратити роботу, але багато з них знайшли нову спеціалізацію в нових умовах. Тому процес був багатосходовий. Ці люди виявилися дуже корисними в новій системі, бо вони багато працювали в діагностиці. Вони могли виявити родини, які були в небезпеці, і допомогти їм ще до того, як вони доходили до того, що в них потрібно було відбирати дітей. Часто починали з вагітних жінок, які опинялися у життєвій скруті, без підтримки партнера чи її власної родини. Або ж таких, що і не мали своєї родини, самі виросли у сиротинці. Робота з цими молодими жінками дала дуже добрі результати. Тож нині дуже багато уваги приділяється саме профілактиці сирітства, а не вирішенню проблеми, коли вона вже є. І для цього потрібні справді добрі фахівці.

– Ваша організація має проекти в Україні, співпрацює з українськими партнерами. Чи Ви зауважуєте спільність, чи відмінність підходів?

В Україні, на відміну від Польщі, набагато менше прийомних родин, які б хотіли взяти на виховання дітей. І чого сильно бракує, так це підтримки для цих родин
Україна – велика країна, де все ще дуже багато дітей перебуває у великих державних установах. Але ми бачимо певні зрушення. В Україні також ідуть шляхом подрібнення цих інституцій та приділення більше уваги проблемам родини, поки вона ще існує. Але в Україні, на відміну від Польщі, набагато менше прийомних родин, які б хотіли взяти на виховання дітей. І чого сильно бракує, так це підтримки для цих родин. Бо в уяві людей існує така рожева картинка, що якщо у вас велике серце і ви хочете допомогти дитині і берете її на виховання до родини, то дитина вам буде вічно вдячна, буде відразу щаслива, буде посміхатися і забуде про всі свої проблеми. На жаль, це не так.

Ці діти прожили дуже складні життєві ситуації, які залишили на них свій слід. Вони, наприклад, бояться прив’язаності, вони були жертвами насильства чи байдужості. В них є серйозні проблеми з поведінкою, з чим прийомні батьки, може, і не впораються без участі фахівців. Як психолог, я знаю багато випадків, коли діти провокують своїх прийомних батьків, щоб вони відмовилися від них, бо відмова – це їхній єдиний досвід у житті. І у цієї дитини не було нікого, для кого б вони були найважливішою людиною в світі.

Тому підготовка цих прийомних батьків є значною ланкою у вирішенні проблеми. Такі програми в Україні існують. Частина з них діє за підтримки польських організацій. Тому від держави, від громадських організацій потрібна участь як в підготовці самих опікунських родин, так і в подальшій їхній підтримці вже після того, як вони беруть на виховання дітей.

Наша організація також проводить інформаційні кампанії по Україні, які допомагають суспільству змінити ставлення до дітей, зрозуміти їхні проблеми. Що було спільного в Україні і Польщі, так це дуже погане усвідомлення проблеми насильства щодо дітей у родині. Ця проблема була прихована. Тепер про неї починають більше говорити. Для її вирішення потрібно її, по-перше, визнати, а по-друге, підготувати професіоналів, які б уміли допомогти такій родині і дітям у ній.
  • Зображення 16x9

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG