Прага – Чеський документальний фільм Pevnost («Фортеця»), котрий нещодавно отримав одну з головних нагород міжнародного кінофестивалю у чеській Їглаві, вийшов відразу ж після минулорічних виборів у самопроголошеній Придністровській області Молдови. Як чути з трейлеру фільму, стрічка намагається висвітлити життя пересічних громадян на невизнаній території. Один із чеських режисерів фільму Лукаш Кокеш в інтерв’ю Радіо Свобода розповів про своє перебування у Придністров’ї.
– Коли ми потрапили туди, то перше враження було, нібито на кшталт комуністичного тематичного парку. Статуї Леніна на кожному розі, інші пам’ятники комуністичної доби – серп і молот, кам’яна символіка кукурудзяних качанів із вушками, що були повсюди і в Чехословаччині за комуністичних часів. Але все ж на задньому плані ми змогли побачити дорогі «Мерседеси», рожеві американські «Гаммери», вартість яких десятки тисяч доларів. Таким чином виявилося, що під поверхнею комуністичного пейзажу 70-80-х, тут панує капіталізм сучасних жадібних російських олігархів.
– Фільм показує життя Придністров’я очима людей, які там живуть. Ви мали труднощі, коли просили місцевих жителів дати інтерв’ю на камеру?
– Деякі люди там, особливо молоді, були дуже відкритими, бо раділи спілкуванню з європейцями, які не так часто бувають у Тирасполі. Але одна жінка боялася розмовляти з нами відкрито, бо переживала за свою роботу, за сина в університеті… Стало зрозуміло, що ця територія не є до кінця демократичною, є засоби випливу на людей. Громадяни мусять себе контролювати. Це, свого роду, замаскований тоталітаризм… Як у романі Кафки «Замок», де швейцар стоїть перед дверима і каже, що вам краще не заходити всередину, і на запитання, що може статися, відповідає, мовляв, «ви можете спробувати, якщо ви достатньо сміливий». Так само і в Придністров’ї, людина не піде в ці двері, бо має страх, що з нею після цього може бути щось погане.
– У 90-і роки Придністров’я мало репутацію своєрідної «чорної діри» чи «маленького Афганістану», йшлося про злочинність, торгівлю зброєю, наркотиками, які контрабандою потрапляли до Європи. Чи ця репутація самопроголошеного регіону все ще жива?
– Сьогодні 2012 рік і дещо з 90-х вляглося, але місцями все одно ми мали відчуття на кшталт «чорної діри», бо й люди мають страх. І для багатьох, окрім місцевої реальності, нічого не існує. Те ж саме, коли західних журналістів сприймають як агентів ЦРУ; коли всі сподівання – лише на Росію; стереотипи, що, мовляв, «Захід – поганий, а Схід – добрий». Часто люди тут не розуміють, що відбувається поза межами їхнього регіону. Та й спецслужба місцева нас детально розпитувала, з ким ми зустрічалися, з ким і про що розмовляли, як на нас реагували. Вони контролювали нас постійно під час пересування, і ми спостерігали за ними.
– Чи не спостерігали Ви ознак якогось дисидентського руху під цим замаскованим життям?
– Одне важливе зауваження до реалій Придністров’я полягає в тому, що зовнішній кордон не закритий і люди можуть подорожувати куди завгодно – в Молдову, Україну, Росію, Європейський Союз. Якщо хтось розумний чи інтелектуал і вони бачать, що життя в Придністров’ї не задовольняє їх, вони вважають за краще просто виїхати звідси.
Із Лукашем Кокешем розмовляв Coilin O'Connor
Під поверхнею комуністичного пейзажу 70-80-х панує капіталізм сучасних жадібних російських олігархів
– Коли ми потрапили туди, то перше враження було, нібито на кшталт комуністичного тематичного парку. Статуї Леніна на кожному розі, інші пам’ятники комуністичної доби – серп і молот, кам’яна символіка кукурудзяних качанів із вушками, що були повсюди і в Чехословаччині за комуністичних часів. Але все ж на задньому плані ми змогли побачити дорогі «Мерседеси», рожеві американські «Гаммери», вартість яких десятки тисяч доларів. Таким чином виявилося, що під поверхнею комуністичного пейзажу 70-80-х, тут панує капіталізм сучасних жадібних російських олігархів.
– Фільм показує життя Придністров’я очима людей, які там живуть. Ви мали труднощі, коли просили місцевих жителів дати інтерв’ю на камеру?
– Деякі люди там, особливо молоді, були дуже відкритими, бо раділи спілкуванню з європейцями, які не так часто бувають у Тирасполі. Але одна жінка боялася розмовляти з нами відкрито, бо переживала за свою роботу, за сина в університеті… Стало зрозуміло, що ця територія не є до кінця демократичною, є засоби випливу на людей. Громадяни мусять себе контролювати. Це, свого роду, замаскований тоталітаризм… Як у романі Кафки «Замок», де швейцар стоїть перед дверима і каже, що вам краще не заходити всередину, і на запитання, що може статися, відповідає, мовляв, «ви можете спробувати, якщо ви достатньо сміливий». Так само і в Придністров’ї, людина не піде в ці двері, бо має страх, що з нею після цього може бути щось погане.
– У 90-і роки Придністров’я мало репутацію своєрідної «чорної діри» чи «маленького Афганістану», йшлося про злочинність, торгівлю зброєю, наркотиками, які контрабандою потрапляли до Європи. Чи ця репутація самопроголошеного регіону все ще жива?
Спецслужба місцева нас детально розпитувала: з ким ми зустрічалися, з ким і про що розмовляли, як на нас реагували?
– Сьогодні 2012 рік і дещо з 90-х вляглося, але місцями все одно ми мали відчуття на кшталт «чорної діри», бо й люди мають страх. І для багатьох, окрім місцевої реальності, нічого не існує. Те ж саме, коли західних журналістів сприймають як агентів ЦРУ; коли всі сподівання – лише на Росію; стереотипи, що, мовляв, «Захід – поганий, а Схід – добрий». Часто люди тут не розуміють, що відбувається поза межами їхнього регіону. Та й спецслужба місцева нас детально розпитувала, з ким ми зустрічалися, з ким і про що розмовляли, як на нас реагували. Вони контролювали нас постійно під час пересування, і ми спостерігали за ними.
– Чи не спостерігали Ви ознак якогось дисидентського руху під цим замаскованим життям?
– Одне важливе зауваження до реалій Придністров’я полягає в тому, що зовнішній кордон не закритий і люди можуть подорожувати куди завгодно – в Молдову, Україну, Росію, Європейський Союз. Якщо хтось розумний чи інтелектуал і вони бачать, що життя в Придністров’ї не задовольняє їх, вони вважають за краще просто виїхати звідси.
Із Лукашем Кокешем розмовляв Coilin O'Connor