Статтю з таким заголовком «Співдружність, якої немає» можна, звичайно ж, писати після кожного саміту СНД. Але ашгабатський саміт є показовим хоча б вже тому, що ніхто зі спостерігачів навіть не помітив місця його проведення.
Попередній саміт глав держав-членів Співдружності в туркменській столиці проходив 20 років тому. Тоді це був один із найперших самітів Співдружності, який зібрав практично всіх президентів і провідних представників пострадянської журналістики.
Нині ж із 11 глав держав на саміт приїхало всього 8 – у супроводі кореспондентів інформаційних агентств та особистих пулів. Саміт перестав бути важливою політичною подією, став протоколом – і це головне.
Перший президент Туркменистану Сапармурат Ніязов практично всі подальші роки уникав активної участі своєї країни в СНД і навіть не приїжджав на більшу частину зустрічей глав держав. Його наступник Ґурбанґули Бердімухамедов головує в СНД і приймає високопоставлених гостей, хоча для Туркменистану це більше не має ніякого значення: Співдружність як організація, здатна вплинути на політику колишніх радянських республік, не відбулася.
У грудні 1992 року під час саміту я жив в одному готельному номері з міністром оборони Казахстану і радником президента цієї країни з економіки – зараз щось подібне важко собі уявити в найсміливіших фантазіях, а розкіш президентських і міністерських апартаментів цілком може змагатися з найкращими номерами готелів Близького Сходу.
Але зате в 1992 році на зустрічах керівників колишніх радянських республік дійсно вирішувалися важливі речі, які визначали майбутнє їхніх країн, йшло серйозне змагання між концепцією президента Бориса Єльцина, який сприймав СНД як дорогу до відновлення Радянського Союзу в новій формі, і концепцією президента Леоніда Кравчука, який сприймав СНД як інструмент для благополучного розлучення сусідів. Тоді ще неясно було, скільки прихильників у кожного з цих підходів, який візьме верх.
Тепер ми точно знаємо: Кравчук виявився прозорливішим і реалістичнішим. Зі Співдружності нічого не вийшло, і вже спадкоємцям Єльцина довелося терміново винаходити нові інтеграційні декорації для того, щоб зберегти ідею відновлення загиблої імперії хоча б у фантазіях своїх співгромадян. Але немає сумнівів, що ці декорації також зникнуть – як фактично зникла СНД, на самітах якої тепер обговорюють питання про спільне святкування ювілеїв і підписують нічим не значущі декларації.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Попередній саміт глав держав-членів Співдружності в туркменській столиці проходив 20 років тому. Тоді це був один із найперших самітів Співдружності, який зібрав практично всіх президентів і провідних представників пострадянської журналістики.
Нині ж із 11 глав держав на саміт приїхало всього 8 – у супроводі кореспондентів інформаційних агентств та особистих пулів. Саміт перестав бути важливою політичною подією, став протоколом – і це головне.
Перший президент Туркменистану Сапармурат Ніязов практично всі подальші роки уникав активної участі своєї країни в СНД і навіть не приїжджав на більшу частину зустрічей глав держав. Його наступник Ґурбанґули Бердімухамедов головує в СНД і приймає високопоставлених гостей, хоча для Туркменистану це більше не має ніякого значення: Співдружність як організація, здатна вплинути на політику колишніх радянських республік, не відбулася.
У грудні 1992 року під час саміту я жив в одному готельному номері з міністром оборони Казахстану і радником президента цієї країни з економіки – зараз щось подібне важко собі уявити в найсміливіших фантазіях, а розкіш президентських і міністерських апартаментів цілком може змагатися з найкращими номерами готелів Близького Сходу.
Але зате в 1992 році на зустрічах керівників колишніх радянських республік дійсно вирішувалися важливі речі, які визначали майбутнє їхніх країн, йшло серйозне змагання між концепцією президента Бориса Єльцина, який сприймав СНД як дорогу до відновлення Радянського Союзу в новій формі, і концепцією президента Леоніда Кравчука, який сприймав СНД як інструмент для благополучного розлучення сусідів. Тоді ще неясно було, скільки прихильників у кожного з цих підходів, який візьме верх.
Тепер ми точно знаємо: Кравчук виявився прозорливішим і реалістичнішим. Зі Співдружності нічого не вийшло, і вже спадкоємцям Єльцина довелося терміново винаходити нові інтеграційні декорації для того, щоб зберегти ідею відновлення загиблої імперії хоча б у фантазіях своїх співгромадян. Але немає сумнівів, що ці декорації також зникнуть – як фактично зникла СНД, на самітах якої тепер обговорюють питання про спільне святкування ювілеїв і підписують нічим не значущі декларації.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
